Людина і земля в повісті М. Коцюбинського

Людина завжди мріє про краще, ніби намагаючись мріями наблизити до себе щастя. А що таке щастя? Для когось це – гроші, здоров’я, але для селян це – земля. Та земля, яка була, є і, мабуть, навічно залишиться єдиною годувальницею. Вона манить до себе й одночасно є недосяжною. Поки що. І тому страждають люди, розуміючи і не розуміючи, що земля – це “щастя – кусок землі”. Про що ж думають, на що сподіваються, чого чекають ці люди? Андрій Волик чекає не дочекається, коли відбудують фабрику. Положення найманого робітника на підприємстві

здається йому найвищим щастям. Вічний наймит-батрак досить покуштував праці хлібороба, його тепер туди нічим не заманиш. Тепер він став розумним, став зневажати, хто все життя, всі сили віддає землі: “Так! чи багато щастя – кусок землі!.. Роються на своїй частці, а самі чорні, як земля… а їдять не краще тих, у яких нічого немає… Хазяїва!..” Не вірить Андрій в те, що земля може забезпечити безбідне життя. Ні, тільки фабрика, тільки фабрична праця. її поки що немає, Але фабрика повинна бути, повинна! Інакше відбудеться катастрофа і Гафійка залишиться в дівках, зав’яне в наймах, як зав’яла її матір.

Маланка

Волик, навпаки, найбільше щастя бачить у власному наділі землі. Коли вона говорить про землю – наче пісню співає, наче гімни їй складає. “Яка ти розкішна, земле, – думала Маланка. – Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зеленню, прибирати квітами. Весело обробляти тебе. Тільки тим ти не добра, що не тримаєшся бідняка…” Із самого дитинства довелося покуштувати цій жінці тяжкої, нужденної праці, та ще й у наймах. Вона зрозуміла, що без землі селянин – як билиця, яку кидає вітер, куди забажає. Без землі селянин – ніщо. Маланка мріяла вийти заміж за хазяйського сина, який би мав найбільшу “коштовність” – землю. Але “знайшовся” лише Андрій Волик, який, проте, і чути не хотів про землю. Це зовсім незрозуміло для Маланки, тому вона і говорить: “Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її… їж її, землю святу, вона годує тебе… вона тебе й сховає, чоловіче”. Маланка проте вірить в те, що землю будуть ділити. Вірить, тому що знає: не буде землі – її єдина донька Гафійка втратить молодість свою у наймах. А це найстрашніше для Маланки. “Але ще дочекають наші руки обробляти свої ниви…” – думає вона.

І ось нарешті пройшла чутка, що будуть землю ділити. Момент, заради якого вона жила, заради якого, “коли їла яблуко, обережно вибирала зернятко і сушила на вікні” чи на чужому городі “потай ламала кращу маківку або зривала жовтий огірок і ховала за пазуху” на насіння. Події досягають апогею. Виходить царський маніфест, з яким селяни пов’язують надії на одержання землі. Народ збирається на демонстрацію. Гафійка виносить червоний прапор з написом “Земля і воля”. І Маланка, забита і відірвана від маси, теж стає в ряди тих, хто згодом відбиратиме панську землю. Трагічно закінчується повстання, і ми бачимо, що земля “втекла з рук” Маланки, “як марево, поманила і, як марево, щезла”. Прагнення селян-ки-трудівниці одержати землю. Трагічно закінчується і життя Андрія Волика. Його “зустріч” з фабрикою не справджує надій. Фабрика робить його калікою – цей чужий і ворожий за даних умов для селянина світ не приймає його. І від світу хліборобського він відірвався. Жодної надії, жодної опори його душа не знаходить. Смерть фізична лише підкреслює смерть духовну саме в ту мить, коли Андрій втрачає свої чотири робочі пальці на правій руці. Стихійний бунтар Хома Гудзь – носій свідомості тієї частини селянської маси, яка також відірвалася від землі, але не збирається спокійно сидіти й очікувати щасливої долі. Він все життя “хвости бачив замість людей”, все життя “бабрався у гною, у гною спав, на гної їв”. А зараз він відчуває, що прийшов його час, зараз його переповнює ненависть, причому така, що він “перебив би усіх” і випалив вогнем, щоб “тільки лишилась гола земля та ясне сонце”. Хома не вірить ні в землю, ні в фабрику. Це стихійна сила, яка може тільки знищувати, бо у неї нічого не залишилося, окрім палаючої ненависті.

Прокіп Кандзюба, навпаки, урівноважена людина, спокійна, розсудлива. Він – господар, дбає про “народне добро”, коли забрали панську економію. Він теж мріє про землю, але крушити – це не його справа. Проте народ пішов крушити під керівництвом Хоми, за що потім і поплатилися люди життям, в тому числі Прокіп Кандзюба і Андрій Волик. Трудівник села, який віками всмоктував із землі її дух, її силу, який зрісся з нею, як дубове коренище, втратив віру в неї. Віру в те, що він колись цю землю отримає. Земля була і залишилась, на мій погляд, маревом; земля – недосяжна “щастя – кусок землі”… Ми з вами дізналися, що земля – це марево. Але є на світі місце, де земля, природа не марево, а ніби дивовижна казка. Де це?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Людина і земля в повісті М. Коцюбинського