Людина і навколишній світ у добутках І. О. Буніна

У лісі, у горах, джерело, живе і дзвінке,
Над джерелом стародавній голубець
З лубочною почорнівшою іконкою,
А в джерелі березовий корець.
Я не люблю, о Русь, твоєї несміливої,
Тисячолітньої рабської вбогості,
Але цей хрест, але цей ковшик білий…
Смиренні, рідні риси!
І. О. Бунін
І. О. Бунін з незвичайною майстерністю описує у своїх добутках повний гармонії світ природи. Його улюблені герої наділені даром тонко сприймати навколишній світ, красу рідної землі, що дозволяє їм почувати життя у всій його повноті. Адже здатність

людини бачити навколо себе прекрасне вносить у його душу спокій і відчуття єднання із природою, допомагає краще зрозуміти себе і інших людей.

Ми бачимо, що не багатьом героям творів Буніна дано відчути гармонію навколишнього світу. Найчастіше це прості люди, уже навчені життєвим досвідом. Адже тільки з віком світ відкривається людині у всій його повноті і різноманітті. Та й то не всякий може його осягти. Старий батрак Оверкій з оповідання “Худа трава” належить до числа тих героїв Буніна, які досягли духовної гармонії. Цей вже давно не парубок, що багато побачив на своєму віку, не відчуває жаху

від свідомості смерті, що наближається. Він чекає її безмовно і смиренно, тому що сприймає її як вічний спокій, рятування від суєтності. Пам’ять постійно повертає Оверкія у “далекі сутінки на ріці”, коли він зустрівся “з тією молодою, милою, котра жалісно дивилася на нього тепер старечими очами”. Ця людина пронесла своє кохання через все життя. Думаючи про це, Оверкій згадує і “м’який сутінок у лузі”, і дрібну заводь, що рожевіє від зорі, на тлі якої видніється дівочий стан. Ми бачимо, як природа бере участь у житті цього героя Буніна. Сутінки на ріці переміняються тепер, коли Оверкій близький до смерті, осіннім зів’яненням: “Умираючи, висохнули і погнили трави. Порожньо і голо стало гумно. Став видимий крізь лозинки млин у безпритульному полі.

Дощ часом перемінявся снігом, вітер гудів у дірах клуні зло і холодно”. Настання зими викликало у героя “Худої трави” приплив життя, відчуття радості буття. “Ах, у зимі було давно знайоме, що завжди радувало зимове почуття! Перший сніг, перша заметіль! Забіліли поля, потонули в ній – забивайся на півроку в хату! У білих сніжних полях, у заметілі – глухомань, дичина, а в хаті – затишок, спокій. Чисто виметуть вибоїсті земляні підлоги, вишкребуть, вимиють стіл, тепло витоплять пекти свіжою соломою – добре!”. Усього в декількох реченнях Бунін створив чудову живу картину зими. Як і його улюблені герої, письменник вважає, що у світі природи укладене те вічне і прекрасне, що не підвладно людині з його земними страстями. Закони життя людського суспільства, навпроти, приводять до катаклізмів, потрясінь. Цей світ нестійкий, він позбавлений гармонії. Це видно на прикладі життя селянства напередодні першої російської революції у повісті Буніна “Село”. У цьому добутку автор поряд із етично-естетичними проблемами зачіпає проблеми соціальні, викликані дійсністю початку XX століття. Події першої російської революції, що відбилися у селі в мужицьких сходках, що горять поміщицьких садибах, розгулі бідноти, вносять розлад у звичний ритм життя села. У повісті багато діючих осіб. Її герої намагаються розібратися у навколишньому, знайти для себе яку-небудь точку опори. Так, Тихон Красов знайшов її у грошах, вирішивши, що вони дають впевненість у майбутньому. Все своє життя він присвячує нагромадженню багатства, навіть одружується через вигоду.

Але Тихон так і не знаходить щастя, тим більше, що у нього немає спадкоємців, яким він міг би передати своє багатство. Його брат Кузьма, поет-самоучка, теж намагається знайти правду, глибоко переживаючи лиха свого села. Кузьма Красов не може спокійно дивитися на вбогість, відсталість і затурканість селян, їхнє невміння розумно організувати своє життя. А події революції ще більше загострюють соціальні проблеми села, руйнують нормальні людські відносини, ставлять перед героями повісті нерозв’язні проблеми. Брати Красови – неабиякі особистості, що шукають своє місце у житті і шляхи її поліпшення не тільки для себе, але і для всього російського селянства. Вони обидва приходять до критики негативних сторін селянського життя. Тихона вражає, що в родючому чорноземному краї може бути голод, руйнування і убогість. “Хазяїна б сюди, хазяїна!” – думає він. Кузьма ж вважає причиною такого положення селян їхнє найглибше неуцтво, затурканість, у чому він винить не тільки самих селян, але і урядових “пустоболтов”, які “затоптали, забили народ”. Проблема людських взаємин і зв’язку людини з навколишнім світом розкривається і у повісті “Суходіл”. У центрі оповідання в цьому добутку – життя збіднілого дворянського роду Хрущових і їх двірських. Доля Хрущових трагічна. Панянка Тоня божеволіє, Петро Петрович гине під копитами коня, недоумкуватий дідусь Петро Кирилович вмирає від руки кріпака. Бунін показує в цій повісті, до якого ступеня дивними і ненормальними можуть бути людські взаємини. Так говорить про відносини панів і слуг колишня кріпосна нянька Хрущових Наталя:

“Над барчуком і дідусем Герваська знущався, а над мною – панянка”. А до чого приводить в “Суходолі” таке світле почуття, як кохання? До слабоумства, ганьби і спустошеності. Безглуздості людських взаємин протипоставлена краса Суходолу, його широкі степові простори з їхніми фарбами і звуками. Навколишній світ прекрасний в оповіданнях Наталі, у змовах і заклинаннях юродивих, чаклунів, мандрівників, що кочують по рідній землі.

“Немає ніякої окремої від нас природи, кожний найменший рух повітря є рух нашої власної душі”, – писав Бунін. У своїх добутках, перейнятих глибокою любов’ю до Росії і її людей, письменник зумів довести це. Для самого письменника природа Росії була тією доброчинною силою, що дає людині все: радість, мудрість, красу, відчуття цілісності світу: “Ні, не пейзаж тягне мене, не фарби я прагну помітити, а те, що в цих фарбах світить, – Любов і радість буття”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Людина і навколишній світ у добутках І. О. Буніна