ЛОНГ

(бл. I-II ст. до н. е.)

ЛОНГ (бл. I-II ст. до н. е.) – давньогрецький письменник.

Лонг – автор знаменитого давньогрецького роману “Дафніс і Хлоя”. Достеменних відомостей про Лонга не збереглося. Більше того, існують гіпотези, що ні такого автора, ні такого імені не існувало, а виникло воно як результат помилки переписувача, котрий подвоїв літеру “г” в заголовку рукопису, де зазначалося: “Повісті пастушої про Дафніса і Хною… пролог, І книга і т. д.” (грецькою слово “повісті” звучить як “логу”, а при подвоєнні “г” як “лонгу”, що начебто було сприйнято як родовий відмінок від імені “Лонгос”). Однак слід зауважити, що зберігся один запис із острова Лесбоса (а саме в цьому місці розгортається дія роману), в якому згадується ім’я якогось жерця Лонга; цей запис підсилив традицію авторства Лонга.

Ім’я “Лонг” сприймається як ім’я латинське, тоді як роман написано грецькою. Однак це очевидне розходження узгоджується з обставинами епохи, коли римляни здобували освіту в Греції, добре знали грецьку мову і писали нею. Водночас слід зауважити, що нерідко родові латинські імена отримували вільновідпущеники будь-якої національності.

Велика невизначеність існує і стосовно часу написання роману. Версії коливаються від кінця І ст. н. е. до початку VI ст. н. е. Як правило, автори гіпотез спираються на соціально-історичне тло оповіді. Зазвичай характеризується система землекористування в Лонга: у його описі у великих маєтках використовується рабська праця, однак, поряд з латифундіями, існують невеликі земельні ділянки, які обробляють або колони латифундиста, або вільні селяни. Примітним при цьому є прагнення ідилічно змалювати сільське життя. Остання обставина схиляє до того, аби віднести текст до II ст. н. е., періоду відносної стабільності Римської імперії під час правління Антоніонів. У цей період закріпилася традиція уславлення “золотого віку” миру, а також тихих сільських радощів, патріархальної простоти, чистоти і суворості звичаїв.

Роман Лонга своїм буколічним характером вирізняється з-поміж інших давньогрецьких романів. Він радше ближчий до ідилій Феокріта, поета еліністичної епохи (III ст. до н. е.), котрий уперше оспівав пастухів, пастушок і змалював у віршованих ідиліях поетичний спосіб їхнього життя. Однак твір Лонга написаний не віршами, а прозою, щоправда, особливою, милозвучною, ритмічною прозою. Жанр ідилії збагачений у Лонга також авантюрним елементом. Оповідна фабула роману включає мотиви покинутої і знайденої дитини, сцени нападу, викрадення і впізнавання, розроблювані еліністичною побутовою драмою. Роман, таким чином, як жанр пізній, синтезував і розвинув попередні досягнення давньогрецької літератури. Зберігаючи певні риси жанрового канону (умовність тла, авантюрність фабули, любовну інтригу тощо), роман Лонга водночас вельми своєрідний, поетичний на тлі інших давньогрецьких романів.

Передусім слід відзначити помірну кількість авантюрних ситуацій, інакше оповідь зайшла б у суперечність з ідилічною обстановкою. Крім того, порівняно з іншими романами, звужено географічний горизонт. Єдність місця майже не порушується, за винятком поїздки героїв до Мітілени. У романі спостерігається певне зміщення із зовнішньої цікавості дії на оповідь про внутрішній світ героїв. У центрі роману – любовні переживання Дафніса і Хлої. При цьому автор також відходить від жанрового стандарту і розповідає не про кохання, яке спалахнуло неочікувано і відразу, а про поступове наростання, розвиток і усвідомлення почуття.

Герої роману – знайди. На о. Лесбос два пастухи знаходять немовлят: один – хлопчика, другий – через два роки – дівчинку. Вони беруть їх на виховання, сподіваючись, проте, згодом знайти справжніх батьків за тими “прикметними ознаками”, які були біля покинутих дітей і свідчили про їхні заможність і шляхетне походження. Знаменно, що з самого початку в долі дітей беруть участь боги, передусім сільські – Пан і німфи, які послали їм на допомогу: хлопчикові – козу, а дівчинці – вівцю, котрі годували їх декілька днів, доки дітей не знайшли люди. Згадані боги і надалі опікуються героями. Так, Пан рятує Хлою, викрадену метімнійськими вояками, тим, що зупиняє корабель і лякає метімнійців страшними знаменнями: вівці починають вити по-вовчому, якорі не піднімаються з дна моря, ламаються весла й т. п. Німфи також виручають Дафніса у скрутну хвилю, коли в нього немає статків для сватання: вони вказують йому місце, де заховано необхідні три тисячі драхм. Герої дорогі для богів своєю чистотою, простодушністю, любов’ю до сільської праці, взаємною вірністю.

Проте головним богом в їхньому житті виявляється Ерот, який, за його власними словами, “пасе” героїв. Він нагороджує їх даром кохання, коли вони ще зовсім юні: Дафнісу виповнилося п’ятнадцять, а Хлої – тринадцять. Герої дуже наївні, простодушні. їх тягне одне до одного, і водночас вони лякаються цього потягу. Дафніс і Хлоя знемагають, доки їм не дає “теоретичного” уроку старий пастух Філет, котрий розповідає, що таке кохання і як його можна втамувати. Герої насолоджуються поцілунками і обіймами на тлі прекрасної природи. “З кожним днем сонце ставало теплішим: весна закінчувалася, літо розпочиналося. І знову в них літньої пори почалися нові радощі. Він плавав у річках, вона в струмках купалася, він грав на сопілці, змагаючись із піснею сосни. Вона ж змагалася із солов’ями. Ганялися вони за балакучими цикадами, ловили коників, збирали квіти, дерева трясли, їли плоди; бувало, оголеними разом лежали, накрившись однією козячою шкурою…” (24). Автор постійно підкреслює нерозривний зв’язок героїв з природою: вони насолоджуються нею, наслідують її, вчаться в неї. З надзвичайною ніжністю ставляться вони до кожної тварини, комахи, квітки.

Разом зі змінами природного стану змінюється і настрій героїв: взимку вони нудьгують і знемагають, зачинені в будинках, позбавлені звичної свободи спілкування, позбавлені краси. Навесні їхні душі воскресають, переповнюються почуттями, надіями. Герої торжествують разом із пробудженою природою, прагнуть кохати, як і все живе навколо. Особливо хвилюють їх любовні ігри тварин. Та й не дивно, зауважує автор: “Навіть старих людей, якщо їм трапиться це побачити, до справ кохання спонукало б таке видовище” (13). Услід за Гесіодом і Вергілієм Лонг показав картини пір року, проте, безсумнівно, більш мальовничі та ідилічні. Ось, наприклад, характерний опис літньої пори: “Дерева в плодах. рівнини в хлібах, ніжне повсюдно цикад стрекотання, плодів солодкі пахощі, овечих стад веселе мекання. Можна було подумати, що самі ріки солодко співали, повільно води котячи, а вітри ніби на флейті грали, гілками сосен шемраючи; і яблука, ніби в любовній знемозі, падали з гілок на землю; і сонце – люблячи красу, всіх примушувало скидати одяг” (23). Лонг також яскраво відтворює ландшафт місцевості з її пагорбами, скелями, струмками, мальовничими деревами.

Світ сільського Лесбосу представлений як світ ідилічний. Проте і в нього вриваються біди та смуток. Знаменно, що, як правило, вони пов’язані із вторгненням прибульців із міста. Якщо селяни безпосередні, добрі, працелюбні, то люди з міста часто сварливі, агресивні, жорстокі. Досить порівняти прийомних батьків Дафніса і Хлої, котрі, незважаючи на бідність, піклувалися про дітей, та їхніх справжніх батьків, котрі підкинули немовлят лише тому, що зазнали тимчасових труднощів. Показовий також епізод пересування на острові групи багатих, знатних юнаків з міста Метімни. Самі винні у втраті судна, метімнійці накинулися з докорами на Дафніса, побили його і хотіли забрати. Коли ж селяни відбили Дафніса, метімнійці організували воєнну експедицію: “Воєначальник зробив набіг на прибережні поля мітіленців. І багато худоби, багато зерна та вина він награбував, позаяк щойно скінчився збір винограду: чимало забрав : людей, котрі там біля всього цього працювали. Вояки погнали стада і Хлою із собою забрали, підстьобуючи, ніби козу чи вівцю, хворостиною” (20). Хоча пізніше ці конфлікти отримують відносно сприятливу розв’язку, образ міста і пов’язана з ним моральна тональність принципово не змінюються. Тому доволі багатозначним виглядає фінал роману, коли герої знаходять своїх справжніх батьків і отримують можливість жити в багатих міських будинках, залишивши свої пастуші заняття, але відмовляються зробити це.

Зазвичай у літературі історія підкинутої дитини, вихованої у невідповідному щодо її походження середовищі, закінчувалася тим, що зона, на свою і загальну втіху, знаходила місце, яке належало їй за походженням. Як бачимо, Лонг випадає з традиції. Його герої віддають перевагу поверненню до села, до своїх пастуших занять, до своїх пастуших богів і до кінця залишаються вірними їм: “…більшу частину свого життя вони прожили як пастухи: шанували богів – німф, Пана й Ерота; придбали великі стада овець і кіз і найсмачнішою їжею вважали плоди з молоком. Коли син народився у них, вони дали його вигодувати козі, а коли друга дитина, донька, вони підклали її до сосків вівці… Так вони і прожили як пастухи до старості, печеру прикрасили, картини поставили там і збудували вівтар на честь Ерота-пастиря, а для Пана облаштували помешкання не під сосною, а в храмі і назвали той храм храмом Пана-войовника” (39).

У романі помітно підкреслено серйозне ставлення Лонга до релігії. Безсумнівна його віра в існування богів, їхню могутність і благість. Показовим є також його пієтет до культової, обрядової сторони релігії. Це відчувається через щиру віру його героїв, їхню пильну турботу про відправу необхідних ритуалів. Однак звершують вони ритуальні дійства завжди вільно, у цілковитій згоді з внутрішнім поривом, натхненно, любовно. Боги для Дафніса і Хлої – органічна частина природного світу, ними улюбленого, для них дорогого. Так, про Ерота Лонг пише: “Панує він над стихіями, панує над світилами, панує над такими ж, як сам він, богами… Квіти ці – справа рук Ерота; дерева ці – його творіння. За його велінням і ріки плинуть, і вітри шумлять” (7). Лонг у романі наче прагне воскресити образ світового Ерота, який втілює універсальну силу творення, намічений колись Гесіодом (VII ст. до н. е.). Уся історія героїв виступає підтвердженням всевладної та плідної сили цього бога. У романі також виразні вставні новели про Пана і Сірінгу, про кохання Ехо та ін. Таким чином, Лонг у романі дуже органічно поєднав проблеми соціального, морального, релігійного звучання, запропонувавши свій варіант утопії. Велика популярність роману грунтується не тільки на привабливості ідей автора, а й також на мові роману. Фрази Л. зазвичай невеликі, поділяються на співмірні частини, які створюють певний ритм, милозвучний, музикальний, кінці фраз іноді римуються. Ритм, як правило, відповідає настрою героїв або ж підготовлює характер оповіді. Наприклад, “Чудовий був маєток: звір в горах, лоза на пагорбах, стада на лугах, і море, що набігало на берег, плюскотіло на м’якому піску” (1). Або ж: “До Хлої Дафніс помчав, не пивши, не ївши, швидше, ніж думка летить. Застав він її за роботою, за працею: доїла овець вона і робила сир. їй повідомив він звістку про весілля й опісля, вже не криючись, цілував її як дружину” (33).

Українською мовою роман давньогрецького письменника переклали В. Державин і В. Маслюк.

М. Нікола

ЛОНГ