Літературні паралелі у творчості Зощенко


Я хочу почати свій Твір відомими словами з ” Золотого теляти” И. Ильфа й Е. Петрова: “Паралельно великому миру, у якому живуть більші люди й більші речі, існує маленький мир з маленькими людьми й маленькими речами… У великому світі людьми рухає прагнення облагодіяти людство. Маленький мир далекий від таких високих матерій. У його мешканців прагнення одне – як-небудь прожити, не випробовуючи почуття голоду”.

Страждання “маленької людини” – тема не нова в російській літературі. Вона в повному обсязі була представлена в геніальних утворах Гоголя, Достоєвського, Чехова Оповідання Зощенко продовжують проблематику добутків про “маленьку людину”, що бере початок з гоголівської “Шинелі”. Однак це зовсім інший погляд, інше трактування старої Теми в умовах, що змінилися. Маленький, непомітний, звиклий висловлюватися “большею частиною прийменниками, прислівниками й, нарешті, такими частками, які рішуче не мають ніякого значення”, гоголівський чиновник перетворений у радянського службовця, для якого виграш у лотерею стає межею земних мріянь, як у свій час нова шинель для Акакия Акакиевича Башмачкина.

Для того щоб представити центрального героя оповідань Зощенко, необхідно “скласти” його портрет з тих дрібних рисок, які розсіяні по окремих оповіданнях. Більша тема в Зощенко розкривається не в одному


добутку, а у всій його творчості, як би по частинах

Читаючи оповідання Зощенко, ми пізнаємо психологію людини, що привикли до свого незначного положення в суспільстві, до того, що його доля – ніщо в порівнянні з будь-якою інструкцією, наказом або параграфом. Коли до людини перестають ставитися як до мислячої, оригінальної особистості, він поступово втрачає почуття самоповаги. Звідси його преклоніння перед посадовими особами, підлесливе запобігання перед тими, від кого він залежить, невір’я в безкорисливість ближнього й т. д.

Шофер Егоров з оповідання “Весела гра” терпить принизливе звертання з боку свого партнера по більярду. Як штраф за програш той пропонує відрізати йому вуси. Егоров погоджується, і це здається диким всім присутнім. З’ясовується, що характер взаємин гравців “запрограмований” уже їхнім місцем на службово-ієрархічних сходах. Показово навіть їхнє звертання друг до друга: Егорова до партнера – на “ви” і по ім’ю-по батькові; егоровского партнера – винятково на “ти” і на прізвище. Що виграв говорить: “Іншої там змушує шофера чекати на морозі третя година. А я к людям гуманно підходжу. Це шофер з нашої установи, і я його зазавжди в тепло беру. Я до нього не свисока ставлюся, а я з ним по-товариському на більярді граю. Учу його й маленько караю. І що тепер до мене чіпляються – я просто не зрозумію”.

Він і справді не розуміє, оскільки переконано у своїй шляхетності. Цікаво, щоправда, представити його з ким-небудь із вищестоящих начальників. А що ж почуває той самий “маленька людина”, у цьому випадку шофер Егоров? Що відбувається в його душі? Переживає він або звик до подібного роду хамству, що стало природним у радянських установах? А може бути, радується, що його не змушують мерзнути на вулиці й беруть “у тепло”? Навіть якщо так, однаково ця радість – трагедія. Трагедія людини, що превратились у незначність через недбале й образливе відношення до нього навколишніх

Оповідання ” Історія хвороби” починається так: “Відверто говорячи, я волію хворіти будинку. Звичайно, слів ні, у лікарні, може бути, світлішай і культурней. І калорійність їжі, може бути, у них більше передбачена. Але, як говориться, удома й солома едома”.

Хворого з діагнозом “черевний тиф” привозять у лікарню, і перше, що він бачить у приміщенні для реєстрації знову вступників, – величезний плакат на стіні: “Видача трупів від 3-х до 4-х”.

Ледь оправившись від шоку, герой говорить фельдшерові, що “хворим не доставляє інтересу це читати”. У відповідь же він чує: “Якщо… ви поправитеся, що навряд чи, тоді й критикуйте, а то ми дійсно від трьох до чотирьох видамо вас у вигляді того, що отут написано, отоді будете знати”. Далі медсестра приводить його у ванну кімнату й пропонує залізти у ванну, де вже купається якась баба. Здавалося б, медсестра повинна вибачитися й відкласти на час процедуру “купанья”. Але вона звикла бачити перед собою не людей, а пацієнтів

А с пацієнтами що церемонитися? Вона спокійно пропонує їв у залізти у ванну й не обертати на бабу уваги: “У неї висока температура, і вона ні на що не реагує. Так що ви роздягайтеся без зніяковілості”.

На цьому випробування хворого не закінчуються. Спочатку йому видається халат не на зріст. Потім, через кілька днів, уже почавши видужувати, він занедужує коклюшем. Усе та ж медсестра його повідомляє: “Напевно, ви підхопили заразу із сусіднього флігеля. Там у нас дитяче відділення. І ви, напевно, необережно поїли із приладу, на якому їла коклюшна дитина”. Дуже характерно: винуватий не той, хто відповідає за чистоту приладу, а той, хто з її “їсть”.

Коли ж герой остаточно поправляється, йому ніяк не вдається вирватися з лікарняних стін, тому що його те забувають виписати, то “хтось не прийшов, і не можна було відзначити”, те весь персонал зайнятий організацією руху дружин хворих. Нарешті, уже після того як хворий все-таки залишає лікарню, будинку його чекає останнє випробування: дружина розповідає, як тиждень назад вона одержала з лікарні повідомлення (пізніше з’ясувалося, послане помилково) з вимогою: “Після одержання цього терміново з’явитеся за тілом вашого чоловіка”.

“Загалом, – повідомляє колишній пацієнт, – мені чомусь стало неприємно від цієї події, і я хотів побігти в лікарню, щоб з ким-небудь там побраниться, але як згадав, що в них там буває, так, знаєте, і не пішов. І тепер хворію будинку.”

“Історія хвороби” – одне з тих оповідань Зощенко, у яких зображення брутальності, крайньої неповаги до людини, щиросердечній черствості доведено до межі. Людина, виписуючись із лікарні, радується вже тому, що залишився живий, і, згадуючи лікарняні умови, воліє “хворіти будинку”. Знайома ситуація?

Куди б не прийшла “маленька людина”, вона скрізь почуває себе приниженим: у магазині, у поліклініці, у жилконторе. Тому що в ньому бачать кого завгодно – покупця, пацієнта, відвідувача, але не людини. Що ж йому залишається? Упокоритися? Або зненавидіти всіх і вся?

Горький писав, що страждання “для великої кількості людей було й залишається улюбленою їхньою професією. Ніколи ще й ні в кого страждання не збуджувало почуття бридливості. Страждання – ганьба миру, і потрібно його ненавидіти для того, щоб винищити”. Зощенко ненавидів страждання. Він всіма силами намагався висміяти його, щоб допомогти “маленьким людям” перебороти своє рабське положення й відчути повага до самих себе. І тоді – хто знає! – може бути, і інші побачать у них не “маленьких”, а “більших” людей



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Літературні паралелі у творчості Зощенко

Categories: Нові твори

Links