Література кінця XVIII – початку XX ст

III. Література кінця XVIII – початку XX ст.

Загальний огляд

Вихід у 1798 р. перших трьох частин “Енеїди” І. Котляревського знаменував початок нового етапу в історії української літератури, зародження нової української літератури з живою народною мовою.

Періоди розвитку нової української літератури:

1) кінець XVIII – початок XIX ст.

2) 40 – 60-ті роки XIX ст.

3) 70 – 90-ті роки XIX ст.

4) кінець XIX ст. – початок XX ст.

Характерні ознаки нової української літератури:

– розвиток шляхом народності;

– вплив сентименталізму й романтизму – літературних течій, що прийшли із Заходу;

– на першому плані – протест народу проти соціального й національного гноблення;

– поява нових тем соціальної та національної неволі, спільної боротьби трудящих проти царату, запроданства частини козацької старшини;

– поява нових образів народних месників, жінки-страдниці, сатиричні образи царів, панів-лібералів;

– поява нових жанрів: ліро-епічна поема, віршована байка, балада, соціальна та історична повісті, реалістична драма, громадянська та інтимна лірика.

Період розвитку нової української літератури

Течія

Представники

Кінець XVIII –

Початок XIX ст.

Класицизм

І. Котляревський (“Енеїда”),

Г. Квітка-Основ’яненко

(оповідання),

П. Гулак-Артемовський

Сентименталізм

Г. Квітка-Основ’яненко (повісті “Маруся”, “Сердешна

Оксана”, “Козир-дівка”, “Щира любов”)

20 – 60-ті роки XIX ст.

Романтизм

Є. Гребінка, Л. Боровиковський,

А. Метлинський, М. Костомаров,

В; Забіла, М. Петренко, Ганна Барвінок,

Т. Шевченко (рання творчість),

П. Куліш та ін.

Друга половина XIX ст.

Реалізм

С. Руданський, А. Свидницький,

Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький,

Панас Мирний, Іван Білик, Б. Грінченко,

І. Франко, П. Грабовський

Класицизм (від лат. “зразковий”) – напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., найбільшого розквіту досяг у Франції (XVII ст.), був притаманний усім європейським літературам до першої чверті XIX ст., в Україні не розвинувся як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Характерні ознаки:

– абсолютизація естетичного ідеалу античності;

– проста прозора побудова твору;

– краса як досконалість форми – основна мета художнього твору;

– найточніше, без прикрас, формулювання думки;

– традиційна канонічність (чітка система “високих” і “низьких” жанрів, використання певних художніх засобів, змалювання чітко окреслених художніх образів).

Сентименталізм (від фр. “почуття”, “чутливість”) – напрям в літературі другої половини XVIII – початку XIX ст., що розвивався як заперечення класицизму.

Характерні ознаки:

– особлива увага до духовного світу людини;

– герої творів – духовно багаті, чутливі, добросерді люди;

– ідеалізація дійсності;

– культ природи;

– перебільшення почуттів;

– основна увага приділялася почуттям і пристрастям простої людини (моральні риси простої людини – зразок досконалості); мета – розчулити читача, викликати співчуття до нещасної долі героїв;

– головну роль відіграє психологічне вмотивування поведінки персонажів.

Романтизм (фр. romantisme – romanus – римський) – літературний напрям, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтизм мислився його засновниками як антикласицистичний напрям.

Романтизм – “таємний грунт душі і серця, звідки піднімаються всі невизначені прагнення до кращого та піднесеного, намагаючись знаходити собі задоволення в ідеалах, що створюються фантазією” (В. Бєлінський).

Український романтизм розвинувся у 20 – 60-ті роки XIX століття як реакція проти наявних бурлескних і травестійних традицій, розвинувся, передусім, під впливом поглибленого вивчення народної творчості.

Характерні ознаки:

– протиставлення реальній дійсності, що не задовольняє митця, картин життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю;

– виняткові характери у виняткових обставинах;

– ліризм, фантастика;

– повернення до правди, простоти і народності, що дало окрилені образи, простір живому виразові письменницької індивідуальності;

– протест проти класицистичного культу розуму (подібно до сентименталістів);

– основна увага приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об’єктивному, а суб’єктивному. “Світ душі торжествує перемогу над зовнішнім світом” (Гегель);

– зображення “почуттєвої” сторони людського буття не так однобічно, як у сентименталістів: романтики приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей;

– посилений інтерес до фольклору:

– взаємопроникнення та взаємодія поезії, музики, живопису (романтики особливо цінували музику);

– народ та історія – основні теми української романтики;

– утвердження в українській літературі нових жанрів: балади, історичної та ліро-епічної поеми, думи, медитації, трагедії, драми, громадянської та інтимної лірики;

– розширення проблематики літератури, розвиток художньої фантазії та умовних засобів;

– література романтизму “свідомо поставила собі завдання утворити “повну літературу”, яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства” (Д. Чижевський).

Розвиток українського романтизму має три періоди:

1) 1835 – 1844 рр. – харківський:

2) 1840 – 1847 рр. – київський;

3) 1855 – Ї862 рр. – петербурзький.

Реалізм (від лат. “річ, діло”, “матеріальний”) – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ; провідний критерій художності – вірність дійсності, прагнення до безпосередньої достовірності, “відтворення” життя у формах самого життя.

Характерні риси:

– раціоналізм;

– раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

– правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

– принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

– характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

– спрощення образів, їх стандартизація;

– особистість – частка певного соціального класу;

– вторинність людської душі (пояснення усіх психологічних процесів як наслідку економічних та соціальних причин);

– конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

– вільна будова творів;

– перевага епічних, прозових жанрів у літературі (оповідання, повість, роман), послаблення ліричного струменя мистецтва;

– розв’язання проблем на основі загальнолюдських цінностей;

– послаблення ролі автора у художньому творі (розповідь переважно ведеться від третьої особи.

Реалістичні течії другої половини XIX століття в українській літературі

– Побутово-просвітницький реалізм: Письменники демократизовано звертаються до життєвого матеріалу, у художніх творах з’являються представники різних соціальних верств, митець свідомо втілює радощі та хвилювання своєї епохи і розкриває певний настрій часу, притому головним об’єктом типізації робить соціальну природу своїх героїв, метою суспільства вважають людське щастя, шлях до якого – переустрій суспільства відповідно до розуму; висуваються ідеї цінності людини, патріотизму, осуду експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Але перебільшується роль суспільного середовища у формуванні особистості.

Елементи побутово-просвітницького реалізму мають місце у творах: “Катерина” Т. Шевченка, “Людина” О. Кобилянської, “Інститутка” Марка Вовчка, “Хазяїн” І. Карпенка-Карого, “Перехресні стежки” І. Франка, “Чорна рада” П. Куліша та ін.

– Революційний реалізм: наявність у творах ідей кардинальної зміни життя суспільства, неприхованого заклику до боротьби за кращу долю народу, за утвердження дійсного миру, прекрасного і справедливого (“Заповіт”, “Гайдамаки” Т. Шевченка, “Гімн” І. Франка-та ін.). Пізніше революційний реалізм переріс у соціалістичний.

– Класичний реалізм: “спадкоємець” просвітницького реалізму, збагачений досягненнями художньо-психологічними, об’єкт письменницького зображення – людина та її внутрішній світ, який досить глибоко досліджується, розкривається психологія звичайної, типової людини. Класичний реалізм має унікальну якість: він піднімається над своїми творцями і залишає їх далеко позаду (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного, “Кайдашева сім’я” І. Нечуя-Левицького, “Хазяїн” І, Карпенка-Карого та ін.).

– Критичний реалізм: в основі – принцип історизму, правдивого зображення дійсності; сміливе викриття вад суспільного устрою, заперечення законів існуючої системи, завдання мистецтва не тільки відобразити світ, але й дати йому оцінку (“Сон” (“У всякого своя доля…”), “Кавказ” Т. Шевченка, “Мойсей” І. Франка” та ін.).

Модернізм (від фр. “новітній”, “сучасний”) – філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX – XX ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті. Модерністи проголошували переважну увагу до індивідуальних, а не суспільних цінностей, зосередження на складності й неоднозначності сучасної дійсності.

Характерні риси українського модернізму:

– прагнення проникнути в душу людини, у суть явища;

– індивідуалізм – на зміну масовізму (зосередження на “Я” автора, героя, читача);

– використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

– естетизм;

– у творах затверджується перевага форми над змістом;

– психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського “Я”;

– ліризм у прозі, драматургії, публіцистиці;.

– умовність;

– ідеологічність;

– краса – мета творчості (і форма, і зміст);

– культ сили волі, активності, боротьби;

– поява нових жанрів: ліричної новели, ліричної драми, драматичної поеми, драми-феєрії та ін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Література кінця XVIII – початку XX ст

Categories: Твори до ЗНО

Links