Лірика Ф. І. Тютчева в моєму сприйнятті

Які б вірші Тютчева я не читала, більше за все мене потрясла любовна лірика. Поет був щасливий у коханні, не міг жити без нього, був закоханий із ранньої молодості до глибокої старості. Для нього то був час золотий – час суцільної закоханості в життя, у блискуче товариство молодих, прекрасних жінок. Будучи некрасивим зовні, маленького зросту, лисуватий, сухорлявий, він користувався великою популярністю серед дам вищого світу Москви, Петербурга, Парижа, Мюнхена. У чому ж полягав секрет чарівності Тютчева? Я думаю, він підкорив жінок своїм інтелектом

і неабиякою романтичною натурою. У його улюблених віршах невимовне почуття таємничості: Люблю глаза твои, мой друг, С игрой их пламенно-чудесной, Когда их приподнимешь вдруг И, словно молнией небесной, Окинешь бегло целий круг…

У більшості своїх творів поет старанно приховує свого адресата, і лише по ледь помітних прикметах можна здогадатися, до кого це звертання:

Она сидела на полу И груду писем разбирала. И, как остившую золу, Брала их в руки и бросала.

Ці рядки присвячені другій дружині Тютчева – Ернестині Федорівні. Спостерігаючи роман свого чоловіка, вона зберегла самовладання, гідність

і кохання до нього. На схилі років поет оцінить це і зрозуміє, що пішло з його життя зі смертю дружини:

Любима ти, и так, как ти, любить – Нет, никому еще не удавалось! О, господи!.. И зто пережить… И сердце на клочки не разорвалось…

П’ятнадцять років тривав “блаженно-фатальний” роман Тютчева з О. О. Денисьєвою, протягом яких автором був створений знаменитий денисьєвський цикл, шедевр російської любовної лірики. У нього ввійшли такі вірші, як “Предопределение”, “О, не тревожь меня укорой справедливои…”, “В разлуке єсть высокое значенье”, “Последняя любовь”.

Тютчев писав:

О, как убийственно ми любим… … Ми то всего вернее губим, Что сердцу нашему милей!

Дійсно, сам він став причиною відторгнення суспільством його коханої: зв’язок їх вважали порочним. Зазнаючи задушливе почуття сорому, поет пише своє звертання до Денисьєвої:

Чему молилась ти с любовью, Что как святиню берегла, О судьба людскому суесловью На поруганье предала. Толпа вошла, толпа вломилась В святилище души твоей, И ти невольно постидилась И тайн, и жертв, доступних ей…

Тим часом життя поета наближається до кінця. Здається, повинні зазвучати вірші, у яких автор підводить підсумки свого буття. Але, усупереч хворобам, старості, продовжують звучати ноти кохання:

О, как на склоне наших лет Нежней ми любим и суеверней… Сияй, сияй, прощальний свет Любви последней, зари вечерней! О ти, последняя любовь! Ті и блаженство и безнадежность.

Для мене поезія Тютчева – це музика, яка хвилює душу, яка наповняє її безмежною любов’ю до усього: до людини, до природи, до батьківщини, до тварин. Його поезія проникає в найпотаємніші куточки моєї душі. Тютчев навчив мене помічати те, що раніше я не помічала, милуватися тим, що не впадає в око.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Лірика Ф. І. Тютчева в моєму сприйнятті