Лицарська честь і влада грошей у трагедії А. С. Пушкіна “Скупий Лицар”

На початку п’єси дія відбувається у вежі середньовічного замка: у розмові лицаря зі зброєносцем Мова йде про минулий і майбутній лицарський турнір, шолом, панцирах і коні, про блискучу перемогу. У наявності всі зовнішні атрибути лицарства, той романтичний флер, що був добре знаком читачам по романах Вальтера Скотта. Однак романтичний колорит представляє лише зовнішню сторону подій, невелика реалістична ремарка героя різко знижує високий лад мовлення Альбера, його піднесений образ і емоційне тло добутку, і от добуток уже нагадує роман Сервантеса. Коли герой “помчався вихром і кинув графа на двадцять кроків, як маленького пажа”, і прекрасна Клотильда, дама лицарських романів, “закривши особу, мимоволі закричала”, Альбер зненацька розкриває досить прозаїчну причину своєї “сили чудової”:

Сказився я за ушкоджений шолом,.

Геройству що провиною було? – скнарість.

Часи хрестових походів безповоротно пройшли, лицарський турнір – це така ж розвага (хоч і небезпечне), як і бенкет при дворі герцога, а шолом і панцир перестали виконувати захисну функцію й перетворилися в атрибути розкоші, без яких соромно й перед іншими лицарями, і перед прекрасними дамами. Альбер журиться тому, що не в змозі придбати новий шолом, украй необхідний для участі в черговому турнірі, а його суперник хоч формально й програв, але зазнав меншої шкоди,

чим переможець: Його нагрудник цілий венеціанський, А груди своя: гроша йому не коштує; Іншої собі не стане купувати. Внутрішній драматизм п’єси визначається вже в початковій репліці героя: “Будь-що-будь на турнірі з’явлюся я”. Протиріччя між бідністю й прагненням дотримати пристойностей, що загострила життєву активність Альбера перша перемога, що дає героєві в його поданні моральне прйво претендувати на заслужені блага, неминуче приводять його до твердження життєвого принципу: домагатися мети будь-що-будь. Віра у свою вибраність, переконаність у своєму праві на задоволення потреб за всяку ціну вступають у непримиренний конфлікт із зовнішнім миром, з усіма, хто заважає досягненню життєвих цілей, і ведуть до злочину: адже інші люди сприймаються як прикра неприємність, що підлягає усуненню. Так уважає не тільки Альбер, але і його батько, і лихвар. Кожний з них переслідує свою мету, що кожному представляється єдино гідної.

Домагатися задоволення своїх потреб – життєвий принцип головних героїв трагедії. Будь-що-будь хоче жити по-рыцарски Альбер, а для цього йому потрібні гроші. Будь-що-будь прагне роздобути багатство старого барона лихвар Соломон. Він уже позичав молодого лицаря грошима й розраховує на швидке повернення боргу. Будь-що-будь захищає свої скарби Скупий лицар. Баронське золото, заховане в скринях, – вершина всіх помислів героїв трагедії, предмет, що визначає їхнє поводження. Правда, цінність золота, його магічна влада, сприймається героями по-різному.

Лихвар ставиться до грошей найбільше прагматично. Він професіонал, заробляє, віддаючи гроші в ріст. Багатство для нього – природний результат витрачених зусиль, ознака заможності, можливість задовольняти свої бажання. Але й багатий лихвар не захищений від принижень, і він не знайшов справжньої щиросердечної волі й незалежності. Хитрий єврей багато вклав у молодого спадкоємця скарбів і змушений будь-що-будь домогтися від Альбера згоди отруїти батька, щоб з лишком повернути свої гроші. Він дуже мистецьки розставляє свої мережі, жагуче бажаючи добратися до підвалів лицарського замка, для чого поволі підводить Альбера до простого способу дозволу всіх його проблем:

Барон здоровий. Бог дасть – років десять, двадцять, И двадцять п’ять і тридцять проживе він. Але всі хитрування Соломона обернулися проти нього. Збурюванню молодого барона не було межі: “Як! Отруїти батька! І смів ти синові…”. Альбера образило, що знехтуваний єврей посмітив зробити настільки мерзенне речення йому, лицареві, для якого безчестя страшнее смерті. Після цього потрясіння лицар рішуче відмовився від послуг лихваря, назвавши його Іудою:

Його червінці будуть пахнути отрутою, Як срібники пращура його… Так що ж, Альбер, щирий лицар, смог переступити через свою невтримну спрагу: адже гроші потрібні йому як повітря. Але ж він дійсно ненавидить батька й чекає його смерті, уважаючи жадібність батька джерелом своїх лих. Характеристика старого барона Альбером безжалісна й не залишає сумнівів у його щирому відношенні до батька: …як алжирський раб, Як пес ланцюгової. У нетопленій будці Живе, п’є воду, їсть сухі кірки, Всю ніч не спить, все бігає так гавкає. А золото спокійно в скринях Лежить собі. Альбер уважає, що вправі претендувати на золото батька: його лицарська честь, що зміцнилася перемогою в турнірі, могла одержати реальну силу, тільки опираючись на матеріальну основу. Але він виявив шляхетність, здобув моральну перемогу над лихварем. Виходить, його життєвий принцип “будь-що-будь” більшою мірою гасло, чим керівництво до дії, а індивідуалістичні устремління обмежені твердими рамками совісності?

Зрозуміло, кінцева мета Альбера – не гроші, а внутрішня воля, а гроші є лише засобом знайти повноту життя. Але в діалозі з жидом він виявив не совісність, а лицарську честь. Наступного дня Альбер, не коливаючись, прийме виклик старого барона, щоб мечем добути спадщина. Але адже, по суті, це рівносильно вбивству: сили сторін занадто нерівні, щоб уважати двобій справедливим (зрозуміло, Альбер легко вбив би старого, формально дотримавши всіх вимог лицарського кодексу честі). Молодий лицар щиро зрадів, приймаючи виклик барона: “Дякую. От перший дарунок батька”. Ще б, адже він розраховував домогтися тої ж мети, до якої підштовхував його жид, звичними йому засобами, зберігши особу й при цьому практично нічим не ризикуючи. Так, Альбер занадто лицар, щоб прибігати до безчесного способу досягнення мети, але це лицарство показне. З погляду загальнолюдської моралі, він готовий зробити заради досягнення мети банальне вбивство, убране у форму лицарського ритуалу.

А хто ж такий Скупий лицар, смерті якого так жадають інші персонажі? Чи дійсно він настільки знехтувана істота, гідна порівняння із псом і рабом, що живе лише тваринною пристрастю до накопичення, або в нього є своя філософія? Так само як і жид, барон сколотив стан лихварством; золото – Історія його життя й свідчення “людських турбот, обманів, сліз, молінь і прокльонів”. Кожна монета нагадує Скупому лицареві реальних людей, боржників, що не заслуговує жалі, тому що всі вони для нього “лінивці, шахраї, бурлаки й удавальники”. Золото для барона – символ незалежності й могутності: Що не підвладно мені? Як якийсь демон Отселе правити миром я можу; Лише захочу – спорудяться чертоги; У чудові мої сади Збіжаться німфи резвою толпою; И музи данина свою мені принесуть, И вільний геній мені поневолиться, И чеснота й безсонна праця Смиренно будуть чекати моєї нагороди. Скупий лицар безроздільно царює у своїй вигаданій державі. Реально він не витягає вигід зі свого положення, живе винятково скромно, що й дає привід Альберу обурюватися його жадібністю. Але баронові не потрібно здійснення могутності золота, для нього головне – почувати своє право на владу й усвідомлювати можливість скористатися ним у будь-який момент. Барон – свого роду поет золота. Але захищати своє виключне право на володіння багатством він готовий навіть після смерті. Золото дається дорогою ціною: позбавленнями, кров’ю, життям. Тому барон обурюється, передчуваючи претензії сина на багатство, якого той не заслужив:

Безумець, марнотрат молодий… Він розіб’є священні посудини, Він бруд єлеєм царським напоїть – Він розточить… А по якому праву? І барон, що нагромадив золото в ім’я вищої незалежності, і Альбер, що жадає багатства для здійснення реальної волі, переслідують кожний свої мети, що не може не привести до трагічної розв’язки: “Жахливе століття, жахливі серця!”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Лицарська честь і влада грошей у трагедії А. С. Пушкіна “Скупий Лицар”