ЛЕНГЛЕНД, Вільям

(бл. 1330 – бл. 1400)

ЛЕНГЛЕНД, Вільям (Langland, William – бл. 1330, Шропшир – бл. 1400, Лондон) – англійський поет.

Ленгленд є автором алегоричної поеми “Видіння про Петра Орача” (“The Vision of Piere the Plowman”), найвизначнішої пам’ятки морально-дидактичної поезії XIV ст.

Біографічні відомості про автора “Видіння” вкрай скупі і їх важко назвати достовірними. Навіть прізвище поета відомо неточно, і його називають Ленглендом лише згідно з усталеною традицією. Фактично все, що ми знаємо про Ленгленда, взяте з його поеми.

Народився Ленгленд, вочевидь, у графстві Шропшир. Принаймні опис Мальвернських пагорбів свідчить про те, що ці місця близькі й дорогі йому. Швидше за все, поет був вихідцем із селянської родини, але здобута в монастирі освіта дозволила йому вийти з кріпосної залежності. У будь-якому випадку на сторінках “Видіння ” поет дякує церкві за здобуту завдяки їй свободу. Водночас чернечого сану Ленгленд не прийняв. Він розповідає, що певний час мешкав у Лондоні, дуже бідував і не мав певного заняття. Можна Припустити, що поет заробляв на життя оформленням ділових паперів та співанням псалмів; своїм покликанням, утім, вважав проповідництво. З цією метою він звернувся до літературної творчості. Однак текст поеми свідчить, що, незважаючи на приналежність до нижчих верств соціально-ієрархічної драбини, Ленгленд був людиною, сповненою гордості та почуття гідності. У поемі він зауважує, що з ненавистю і зневагою спостерігав за людьми, котрі купаються в розкошах, ніколи не запобігав і не принижувався перед ними, відмовляючи у привітанні навіть королівським суддям, за що дехто вважав його дурнем чи диваком. Суворість авторських оцінок, почуття глибокого обурення тим, що відбувається, відповідають створеному Ленглендом у поемі автопортрету.

Немає точних відомостей про те, як і коли Ленгленд помер. Є версія про можливу смерть поета під час лондонської епідемії 1376 р. Ця версія спирається на запис, що міститься в одному з рукописів першої редакції поеми. Рукопис датують кінцем 70-х pp., а запис переписувача, якогось Джона Бута, говорить про автора поеми: “Зненацька смерть завдала йому удару й повалила його. Він лежить під землею. Христос нехай буде милостивий до його душі”. Очевидно також, що ім’я поета і його твір стали відомими до повстання 1381 р., позаяк лідери повстанців добре знали поему та використовували її образи у своїх проповідях і прокламаціях.

Дійсно, “Видіння” дійшло до нас у значній кількості манускриптів (41), що потверджує велику популярність його серед сучасників. Над своїм єдиним твором Л. працював упродовж всього життя. Наявні три редакції поеми (“А”, “В” і “С”), час оформлення яких датують приблизно 1362, 1377 і 1383 pp. З них видно, що автор переробляв твір, доповнюючи та розширюючи його. Проблема виникає у зв’язку з третьою редакцією. Де й ким вона виконана, якщо автор помер бл. 1377 p., а в тексті “С” є пряме згадування низки подій 90-х pp. XIV ст.? Якщо ж третя редакція доповнена переписувачем, то який тоді остаточний текст поеми? Ці текстологічні проблеми не вирішені й до сьогоднішнього часу.

Найцікавішими заведено вважати версії “В” і “С”, що різняться поміж собою незначною мірою. Уданій статті цитується текст варіанту “В”. Поема містить одинадцять видінь, неоднаково поділених у кожній редакції. Але в усіх текстових варіантах є межа, котра ніби ділить поему на дві частини (в “А” після VIII розділу, у “В” – після VII, в “С” – після X). Перша частина містить розповіді про мандри прочан до Правди; у другій вміщені “житія” своєрідних алегоричних постатей – Ду-вел, Ду-бет і Ду-бест (Do-well, Do-bet, Do-best).

Поему відкриває “пролог”. Травневим ранком на Мальвернських пагорбах натомлений ходою автор поринає в сон і бачить:

Ніби я знаходжусь в пустелі; де вона,

Я ніколи не знав.

Подивившись на схід – високо до сонця,

Уздрів на узвишші я вежу, майстерно

Збудовану,

Під нею глибоку долину

І в ній тюрму

З ровами глибокими, з виду похмуру

Й страшну.

Між ними побачив я поле прекрасне,

Сповнене люду.

Ця картина, що відкрилася перед зором поета, звісно ж, алегорична: тюрма в долині – це пристановисько Зла; вежа, що видніється на узвишші, – домівка Правди; поле, повне народу, – зображення людства. Однак через цикл видінь ця узагальнена картина поступово збагачується, конкретизується і в підсумку перетворюється на переконливу панораму епохи, її критичний синтез. Ленгленд збирає на лузі людей усякого гатунку (“alle manner of man”). Тут представники всіх станів, від короля до жебрака, люди різноманітних професій, носії різних ідеологічних переконань. При цьому Ленгленд підкреслює, що Зло проникло в усі стани та верстви. Як грішники, представлені в нього жебраки і купці, менестрелі та священики, рицарі та ченці і, зрештою, сам король. Так, Ленгленд засуджує волоцюг, які “прикидалися жебраками, аби роздобути собі харчі, та билися в шинках”. Поет обурюється брехнею прочан: “До кожної їхньої історії, що вони розказували, їхній язик був привчений прибріхувати більше, ніж казати правду”. Продавця індульгенцій, зокрема, поет звинувачує в тому, що він перетворив релігію на прибуткову статтю:

Мирські люди в усьому вірили йому,

І їм до душі були його слова.

Вони підходили до нього й, клякаючи,

Цілували його булли.

Він тицяв їм ув обличчя свою грамоту

Й засліплював їм нею очі

І добував своєю буллою перстені

Та брошки. (49)

Потік авторських звинувачень довгий, завершує його байка про кота і мишей зі щурами, які зазнають від нього безперервних образ. Тут автор дістається до самого верху соціально-ієрархічної драбини і нападає на короля та королівський двір, представляючи їх як гніздо самовладдя і сваволі:

…придворний кіт приходив, коли йому

Забагнеться,

І раптом кидався на них і хапав з-поміж них,

Кого хотів. (55)

Створена Ленглендом алегорична картина відобразила реальні події двірцевих інтриг. Королі страчували феодалів, феодали затівали змови проти королів. Розгорялася боротьба за владу, яка згодом, у XV ст., призвела до братовбивчої династійної війни Червоної та Білої троянд.

Викриваючи численні вади, Ленгленд водночас вирізняє найгірше зло сучасності: загальну корисливість і продажність. Він вивів образ повсюдно пануючої леді Мід (Мзди). Уособлення підкупу, вона представлена в образі розкішно вбраної дами:

…побачив жінку, чепурно й багато убрану,

Загорнену в хутра, найкрасивіші з усіх

На землі,

Увінчану короною, кращої за яку немає

І в короля. (83)

Сучасники вбачали в образі леді Мід натяк на Алісу Перрерс, коханку старіючого Едуарда III, котра плела з допомогою “мзди” свої інтриги й обмани.

Ленгленд показує, що позбавити Мід впливу важко через її багатоликість. Мзда в поемі захищає себе за допомогою платні, подарунку, винагороди і т. п. Але Совість розвінчує її незмінно гріховну сутність: “Вона потурає Брехні й часто забруднює Правду”.

У поемі присутні й позитивні ідеали автора. Поет мріє про час, коли

…не Мід буде паном, як зараз.

Але Любов, Покора і Вірність.

Вони будуть панами на землі.

Аби охороняти Правду.

Ленгленд вибирає шлях морально-релігійного напучування, радячи жити в любові та законі, вибравши своїми провідниками Совість, Розум, Лагідне серце. Він пише про первісну чистоту євангельського вчення, закликає до виконання “Божого закону”, що полягає у діяльній любові до людей (“laweofgod”). На думку Ленгленда, “віра без діла нічого не варта”, вона так само марна, як світильник, всередині якого немає вогню”. Крім діяльної любові, Ленгленд проповідує працю. Поет висловлює сподівання, що “в кращому майбутньому… кожна людина повинна працювати плугом, мотикою чи заступом, прясти чи розкидати по полю гній, або ж вона загине від ліні”.

Можна сказати, що центральний епізод поеми – паломництво грішного натовпу до Правди. Шлях до неї виявляється нелегким: ніхто не знає дороги до неї, навіть прочанин, котрий побачив на своєму віку чимало святих місць, зізнається, що ніколи не бачив Правди. У цей момент загальної розгубленості на допомогу юрбі приходить Петро, звичайний сільський оратай (Piere the Plowman). Він зізнається, що знає Правду, позаяк упродовж всього свого життя праведно служив цьому доброму господарю, з лихвою отримуючи від нього платню:

І якщо ви хочете знати, де він замешкує,

Я вкажу непомильно вам шлях до його

Житла.

На шляху до Правди Петро Орач проповідує людям ідеали розважливості, смирення, утримання і совісті. Під час цієї промови його вигляд нагадує людям Христа. Однак найбільш настійливо у словах Петра звучить ідея загальної праці. Перш ніж вирушити в дорогу, він радить усім, хто бажає дійти до Правди, зорати з ним поле на півакра і засіяти його. Поема, таким чином, яскраво виразила демократичні симпатії автора. Скромний трудівник, простий сільський оратай був поставлений у ній вище за всіх людей: був названий єдиною людиною, котра живе за заповітами Правди і здатна вказати шлях до неї. Не випадково, що твір став популярним у середовищі повсталих у 1381 р. селян.

“Видіння про Петра Орача” – яскраве явище Передвідродження, що поєднує в собі традиції старої середньовічної літератури, передусім традиції алегоризму, з новими художніми віяннями, що лише народжувалися. Характерне для Середньовіччя прагнення до універсальної, синтетичної побудови у “Видінні про Петра Орача” сусідує з інтересом до зображення конкретної соціальної дійсності, пропущеної через суб’єктивне сприйняття митця. У традиційну форму видіння Ленгленд вклав живий актуальний зміст, що є критичним освоєнням сучасної авторові епохи в її головних історичних тенденціях. Такі властивості художньої манери Ленгленда, як майстерність побутописання, вміло застосована реалістична деталь, інтерес до зображення характеру на рівні його типового втілення, яскраво виражений авторський первень, стали у творчості поета рисами нового мистецтва. Твір видається характерним для епохи Передвідродження і з ідейного боку. Приймаючи головні догмати віри, Ленгленд водночас виразив у творі антиклерикальні погляди і настрої передреформного характеру; цілу низку релігійних образів та сюжетів він пристосував для передачі суто світського, публіцистичного змісту. Сатиричні тенденції “Видіння” підпорядковані утвердженню прогресивних ідей часу, пошукам соціального зцілення суспільства.

Особливої популярності зажив образ Петра Орача, який набув значення символічного узагальнення. Це ім’я стало прозивним і широко зживалося аж до англійської буржуазної революції XVII ст. Твір покликав до життя цілий ряд літературних наслідувань (“Скарги Петра Орача”, “Символ віри Петра Орача”); образ Петра Орача знайшов втілення в англійському живописі, зокрема, на фресках XIV-XV ст. Христос неодноразово зображувався у вигляді селянина-орача. Подібні зображення знайдені у церквах, розташованих по всій Англії, і дослідники довели, що своєю з’явою ці картини зобов’язані поетичному творові Ленгленда.

М. Нікола

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
ЛЕНГЛЕНД, Вільям