ЛЕНАУ, Ніколаус

(1802 – 1850)

ЛЕНАУ, Ніколаус (Lenau, Nicolaus; автонім: Штреленау, Франц Німбш Едлер фон – 13.08.1802, Чатад, побл. угор. м. Темешвар – 22.08.1850, Обердьоблінг, побл. Відня) – австрійський поет.

Народився у збіднілій дворянській сім’ї, після смерті батька у 1807 р. його виховувала матір. Уже в дитинстві на нього справили велике враження угорський ландшафт, який він оспівав першим із німецькомовних поетів, та антинаполеонівські війни. У 1812-1815 pp. Ленау навчався у гімназії, 1818 p., після того, як його мати вдруге вийшла заміж, перебрався до родини діда у Відень. З 1819 р. вивчав в університетах Відня та Пресбурга філософію, право, медицину, ніде не закінчивши повного курсу. У ці ж роки багато спілкувався у віденській “Срібній кав’ярні” зі столичними письменниками та композиторами (Ленау був пристрасним прихильником музики, сам чудово грав на скрипці). Після смерті матері у 1829 р. поет отримав невеликий спадок і намагався жити як “вільний митець”. У 1831 р. він перебрався у Штутгарт, зустрівши теплий прийом у “швабському колі поетів”: Г. Шваб, Л. Уланд, К. Майєр, Ю. Кернер. У 1832 p., намагаючись віднайти “землю свободи”, подався до Америки, де в штаті Огайо купив ферму. Утопічність цих надій дуже швидко стала очевидною, і Ленау, страждаючи від дефіциту дружби, любові, розуміння, повернувся, “втомлений від Америки”, у Європу (США він рекомендуватиме

як “школу розчарування”). В Америці Л. побачив те, що бачили в той час чимало європейців: “крамарські душі”, жадобу до наживи тощо.

У 1833-1838 рр. жив, мандруючи поміж Штутгартом та Віднем, де безуспішно намагався стати професором естетики. Кохання до Лотти Гмелін (відображене в циклі “Пісні очерету”) змінилося фатальною пристрастю до Софі фон Левенталь, дружини його товариша. Софі залишиться його музою на все життя, незважаючи на двоє заручин (з Кароліною Унгер і Марі Берендс), які будуть розірвані. У 1844 р. у нього розвинулася душевна хвороба, через три роки поета помістили у клініку в Обердьоблінгу, де він перебуватиме до самої смерті.

Уже перша збірка – “Вірші” (“Gedichte”, 1832) – здобула йому славу (вперше псевдонімом “Ленау” підписано вірш 1830 р. “Віра, Знання, Дія” – алегоричне зображення зради німецькими князями свого народу). Для ранньої лірики характерні мотиви “проти тиранів” – політично заангажована поезія, вочевидь, не найсильніша грань таланту Ленау. Поет увійшов у літературу в період, що характеризується співіснуванням найрізнорідніших явищ (Реставрація, бідермейєр з його “лірикою для віталень”, революційні тенденції, рецидиви романтизму). Світоглядово та буттєво він близький до Д. Кітса, Дж. Н. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, Д. Леопарді, М. Лермонтова й А. де Мюссе.

Ленау – типовий поет “світової скорботи”, зумовленої, вочевидь, і даниною моді, і особистими негараздами, і більш глибокими причинами. Найчастіше культивуються настрої меланхолійної скарги: втрата молодості, кохання, віри; перевага надається “осіннім мотивам” – найбільш адекватній моделі для вираження смутку та скорботи:

Сонце – де воно?

Чорні хмари. Грім.

Роздаровано

Все вітрам сліпим.

В небі хто куди

Блискавки женуть.

В дзеркалі води

Їхня грає лють.

Мов гроза ясна,

Сліпиш ти мене,

Ще й коса рясна –

Злото звихрене.

(“Очеретяні пісні”, 4; пер. Л. Череватенка)

Якщо говорити про символіку кольору, то тут домінують темні тони (А. Грюн зауважив, що його стяг з “чорного шовку”). Про це ж свідчать і назви віршів: “Мертве щастя”(“Das tote Gliick”), “Туман”, “Смуток” (“Trauer”), “Осіння скарга” (“Herbstklage”), “Сльози” (“Die Tranen”). Своєрідна “лірика природи” Л.: те, що ландшафт персоніфікується – прийом доволі банальний, але новою була неймовірна інтенсивність взаємин між людиною і природою. Природа – єдина стихія, у якій хочеться розчинитися. Напевне, тому пейзаж вдається Ленау краще, ніж люди. Ідеальні виразники свободи, почуття – ті, хто найбільш органічно зливаються з ландшафтом, водночас не розчиняючись остаточно на його тлі, – “природні люди”, тобто цигани, індіанці й інші (“Троє індіанців”, “Троє циганів” та ін.). Розуміючи ілюзорність свого бажання стати “природною людиною”, поет констатує розірваність свідомості, “подвійне буття”: одночасну тугу за “небесним” і “земним” домами.

Найкраще Ленау вдавалися балади та Вірші, які претендували на те, щоби бути покладеними на музику (“Поштар”, “Сватання”, “Свято кохання” й ін.). На жаль, він не зустрів конгеніального композитора – звідси, ймовірно, нарікання на те, що Ф. Шуберт помер до виходу першої збірки австрійського поета. У Ленау чимало любовної лірики, причому акцент робиться на “відреченні”, “відмові”, на неможливості для закоханих щасливого кінця.

Лірична стихія панує і драматично-епічних творах поета – жанр, якому він присвятив багато часу і сил у пізній період своєї творчості. Це “Фауст” (“Faust”, 1836), де Ленау розробляє тему конфронтації індивідуума та реакційного суспільства; “Савонарола” (“Savonarola”, 1837) – інспірований бесідами з данським теологом Й. Мартенсеном (коли Савонарола виступає проти Лоренцо Медічі, то разом з ним Ленау проповідує проти Г. В. Ф. Гегеля, Фр. Шеллінга й Д. Ф. Штрауса); “Альбігойці”(“Die Albigenser”, 1842) – перипетії руху французьких єретиків – лише привід поговорити “на злобу дня”; “Ян Жижка” (” Johannes Zizka”, 1841-1842) – історія ватажка радикальних таборитів; “Дон Жуан” (“Don Juan”, 1844) – випад проти християнського аскетизму, тема самоутвердження в коханні, позаяк більше ніде самореалізуватись у годину лихоліття. Інші прижиттєві видання Л.: “Нові вірші” (“Neuere Gedichte”, 1838), “Вірші” (“Gedichte”, 1844). У 1851 р. А. Грюн видав спадщину поета (“Nachla B”). Перше повне зібрання творів у 4 томах було опубліковане у 1855 р. (“Samtliche Werke”).

В Україні про творчість Ленау писав І. Франко (стаття “Микола Ленау”, 1902). Окремі вірші Ленау переклали І. Франко, П. Грабовський, Л. Череватенко.

В. Никифоров

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
ЛЕНАУ, Ніколаус