За старих часів був у одному краї такий звичай: старих, які вже не могли собі хліб заробляти, відводили у ліс і залишали там.
У ті часи жив у цих краях один дідок, був у старого син, і у сина теж синок. Став син старого примічати, що батько вже не той працівник, яким був колись, що пора йому на той світло відправлятися. Помітивши це, побрав син у синишки санки, посадив на них свого старого батька й повіз у ліс. А онученя побігло слідом за санками. Привіз син батька у ліс, перекинув санки й сказав:
- Лежи отут разом із санками!
А синишка, хлопчик тямущий, говорить:
- Ні, батько, не залишу я тут свої санки!
- На що тобі потрібні такі благенькі санки?
- А якщо у мене їх не буде, тоді на чому звезу тебе у ліс, коли зостаришся й зачахнеш?
Почувши такі мовлення, син старого задумався: « Дивися-но, — думає він, — власний син обіцяє мені той же кінець, який я своєму батькові вчинив. Ні, так не годиться!»
Посадив син батька назад у санки й повіз додому. Але будинку він не змів у усіх на очах тримати при собі безпомічного батька, тому сховав старого у льох, там його кормил і напував.
Незабаром вибухнув у тому краї страшний голод. Жита ні у кого не було ні зернятка, і рідко у кого знайде жменька ячменя.
Старий у льосі давно вже став примічати, що погані у людей справи, тому що син давав йому тільки ячмінний хліб, та й того лише на один укус.
Одного разу запитує старий сина:
- Чому не даєш мені ні ломоточка житнього хліба? Син відповідає:
- У всьому краї голод страшний, жита більше ні у кого немає ні зернятка; лихо настало велика — не тільки є нема чого, але й посіяти немає ні горсточки.
- Тяжкі часи, — зітхнув старий, — однак послухай, синок, дам я тобі рада, як хоч на посів зерна добути. Розкрій половину даху над клунею й вимолоти ще раз стару солому, подивишся, скільки у ній залишилося зерна.
Син зробив, як велів йому батько: розкрив половину клуні, знову вимолотив солому з даху й зібрав цілу мірку житніх зерен. Зробивши це, син знову пішов до батька у льох і розповів, що вимолотив зі старої соломи мірку жита. Батько йому говорить:
- Розкрій другу половину даху й обмолоти й там стару солому, подивишся, скільки у ній залишилося зерна.
Зробив син, як велів йому батько: розкрив другу половину клуні, обмолотив ще раз стару солому з даху й знову набрав цілу глечик житніх зерен. Тоді батько й говорить:
- Тепер посій жито!
Син посіяв, і на інше літо у нього таке гладке жито вродилося, що вистачило й на наступний рік посіяти.
Побачивши це жито, увесь люд голодного краю диву дається, звідки, мол, піднялися такі хліба, якщо ні у кого не було ні зернятка? Почув про врожай сам поміщик, наказав покликати до себе хлібороба й запитує:
- Звідки у тебе ціле житнє поле, коли у всьому краї ні у кого немає ні зернятка жита?
Подумав син малість, потім зібрався з духом і рас сказав усю правду, як дав йому старий-батько добра рада. А поміщик запитує:
- Де ж він є, твій батько, що його не мабуть, не чути?
Син відповідає:
- Я його у льосі тримаю!
Отут-Те й поміщик і всі жителі того краю відразу зрозуміли, що й від старих є пуття, а пуття цей — у добрих, мудрих радах.
З тієї пори люди ніколи більше не вбивали своїх старих.