Трапилося одного разу у деякому царстві так, що пішли ранком жінки за водою, а води не набрали. У джерела лежав ашдага й нікому не давав проходу. Кілька днів так тривало, і народ почав страждати від спраги. Доклали про цей цареві. Послав цар до джерела військо. Але ашдага у бій не вступив. Він сказав:
- У вашого царя є три дочки. Нехай віддасть мені одну з них у дружин, і я піду з миром. Ашдаги завжди беруть у дружин царських дочок. Такий наш звичай.
Військо повернулося ні із чим. Доклали цареві: так, мол, і так, ашдага битися не бажає, а бажає одержати у дружин царівну.
Міцно задумався цар. Засумував, сидячи на золотому троні. Ранком прийшла до батька привітатися старша дочка.
- Про аллах! Тому ти так сумний, батько? Хто тебе засмутив? - викликнула вона.
Та цар розповів їй про ашдагу й запитав:
- Погодишся, донечка, стати його дружиною?
- Ти що, з розуму зійшов?! – закричала старша дочка. - Провалися він, твій ашдага! Невже не знайде для мене кращого чоловіка?! – Та, стукнувши дверима, пішла. А засмучений цар пересів із золотого трону на срібний.
Слідом за старшою прийшла середня дочка, принесла батькові сніданок на карбованому блюді.
- Про аллах, батько! - здивувалася вона. - Чому із золотого трону ти пересів на срібний?
Та цар розповів їй про ашдагу й запитав:
- Не чи погодишся стать його дружиною, донечка?
- Будь ти проклятий зі своїм ашдагой! - розсердилася середня дочка. - Невже не найдеться для мене на світі нареченого ліпше?! – Та пішла, ляснувши дверима, а цар ледве не заплакав від образи й пересів зі срібного трону на мідний.
Останньої прийшла до батька молодша дочка, побачила його особу й сполотніла:
- Про аллах! Що з тобою сталося, батько? Лихо яка? Чому ти сидиш на мідному троні?
Розповів і їй цар про ашдагу.
- Твоя старша сестра назвала мене божевільним, а середня прокляла. - Цар низько вилучив голову. - Та я не вирішуюся тепер просити тебе стати дружиною ашдаги.
- Якщо у тебе тільки одне це горе, йому можна допомогти, – утішила його молодша царівна. - Нехай ашдага розірве мене й проковтне! Я згодна заради людей, що страждають від спраги, заради тебе, дорогою батько. Я вийду заміж за ашдагу! - Та вона попросила батька пересісти з мідного трону на золотий.
Скликав цар своїх візирів, велів сповістити народ про те, що молодшу, саму улюблену, дочка віддає у дружин ашдаге. Та велів нареченому надіслати для нареченої подарунки: плаття такого тонкого шовку, щоб уміщалося у шкарлупу горіха, і намисто із самоцвітів. Подарував ашдага царівні вбрання, тонкий, як павутинка, і намисто з рідких самоцвітів, і багато коштовностей з тих, що подобаються дівчатам.
Цар віддав дочку ашдаге, і поселилася вона з ним у відокремленому будинку з єдиною служницею. Вечорами ашдага лягав у воріт і любувався молодою дружиною, що гуляє у саду, а царівна поглядала на нього нишком і зі страхом.
Але ось одного разу вночі прийшов ашдага у її спальню й ліг у порога. Ледь углядівши його, служниця кинулася бігти. Вона думала, що сьогодні ашдага з'їсть нарешті царівну.
Царівна теж так думала. Але чим довше розглядала вона ашдагу, тем менше його боялася. Ока у нього були добрі. Та царівна сказала:
- Якщо ти ашдага – з'їж мене. Якщо людей – промов слівце!
- Настань ногою мені на спину! - попросив ашдага. Царівна боязко підійшла до нього й зробила, як онвелел. Та раптом шкіра на спині ашдаги лопнула, і він вийшов з неї й перетворився у гарного, стрункого юнака.
Юнак повісив шкіру на цвях, перевірив, чи завішені вікна, чи немає щілин у дверях, а які були – заліпив воском. Після цього він сіл рядком із дружиною й повідав їй свою таємницю:
- Я-Гугурчи, син правителя підземного царства. Батько праг насабоно женити мене на двоюрідній сестрі. А я відмовився. Тоді моя зла тітка, мати цієї дівчини, перетворила мене у ашдагу... Я біг з батьківського будинку. Тепер слуги батька розшукують мене всюди. Дивися нікому не прохопися, хто я є!
На зорі Гугурчи знову вліз у шкіру ашдаги й улігся у порога.
Ранком підкралася до дверей служниця, приклала вухо, прислухалася: чи жива царівна? Почула її голос. Постукала у двері. Відкрила їй царівна, а у самої губи посміхаються, ока горять, особа, як сонце, сіяє. Та ашдага тихенько лежить у порога, начебто дрімає.
Побігла служниця у палац, розповіла про всім царським дочкам.
- Правдою або неправдою довідайся, хто такий цей ашдага? - веліли їй сестри-царівни. - Отут щось нечисто! Довідаєшся – нагородимо по-царському.
Служниця прийнялася тайкома стежити за ашдагой, але нічого особливого не примітила. Тоді вона пещенням і лестощами проклала шлях до серця господарки, і та довірила їй свою таємницю.
Негайно поспішила служниця у палац із доносом до двом старшим царівнам. Позаздрили вони молодшій сестрі лютою заздрістю, лікті з досади кусали... Та почали приставати до батька, щоб послав нукерів (Нукер - воїн, охоронець) украсти шкіру ашдаги.
Довго противився цар. Не хотілося йому порушувати спокій молодшої дочки. Але старші царівни так його дошкуляли, що махнув він рукою й погодився. Уночі пробралися нукери у спальню молодих і украли шкіру ашдаги. А старші дочки кинули її у вогонь. У ту ж мить, як шкіра спалахнула, Гугурчи прокинувся, підхопився у страху з постелі й закричав:
- Ой-Ой! Чую рідний захід!
Прокинулася й царівна. Побачили вони, що шкіра зникла.
- Ти розповіла комусь про мою таємницю, – сумно сказав Гугурчи.
Та царівна вся у сльозах зізналася йому, що випитала у неї таємницю служниця.
Тупнув Гугурчи ногою, перетворився у цвях і пішов під землю. Залишилася царівна зі своїм горем одна. Та поскаржитися нікому. Сама винувата!
Чекала вона день, чекала два, чекала три. Чекала тиждень і місяць. Немає Гугурчи! Пішла тоді царівна до батька:
- Щастя моє згоріло, серце розбите. Як мені жити?
- Вибач, донечка! Це твої сестри не давали мені спокою. Вони мене лякали, що ашдага віднесе тебе у підземне царство і я втрачу тебе, – журився цар. - Обдурили вони мене!
Надягла царівна чоловічий одяг, сховала коси під баранячу папаху, пішла по світлі шукати, запитувати: не чи бачив хто Гугурчи?
Довго бродила царівна. Ніхто про Гугурчи й не слихивал. Одного разу попросилася вона переночувати до старезної, хворий бабусі. Довірилася їй, розповіла про своє горе.
- Не вбивайся! - утішила її бабуся. - Я що-небудь придумаю. - Та вона погладила царівну по голові. - Жити мені залишилося мало. Але я ще встигну дати тобі добра рада.
Ранком бабуся, чуючи, що наближається її остання година, сказала царівні:
- Підеш до джерела, що б'є з-під білого каменю за моєю саклею, нахилишся нижче й покличеш: " Ух-Вай!"Сказала й умерла. Схоронила царівна бабусю, поплакала над нею. Пішла до джерела, схилилася до води й покликала:
- Ух-Вай!
Та негайно встав перед нею велетень і сказав:
- Я Ух-Вай! Наказуй, царівна!
- Проводь мене у підземне царство, – попросила царівна.
- Буде виконано! - відповів Ух-Вай. - Тільки перед цим нам треба обмитися водою із джерела у білого каменю.
Так вони й зробили. А потім Ух-Вай побрав царівну на руки й полетів. Довго летіли вони, високо летіли, під самими хмарами... У підніжжя сніжної гори Ух-Вай опустився на землю. Там була тріщина у скелі. З неї валив дим і виривався вогонь, але Ух-Вай заспокоїв царівну:
- Не бійся, ідемо! Вода, якої ми обмилися, чарівна! Вогонь нас не торкне!
Та вони спустилися вниз по тріщині, глибоко, і дійшли до підземного царства. У воріт у нього Ух-Вай зупинився.
- Далі мені йти не можна. Ось тобі ключ від воріт, а ось сім тисяч ключів від будинків підземної столиці. Іди, шукай свого Гугурчи. А знадоблюся я, кликнеш: " Ух-Вай!"Побрала царівна ключі, відімкнула ворота, увійшла у місто. Усе живе у ньому: і люди, і звірі, і птахи – було перетворено у камінь. Скам'яніли купці за прилавками, діти у колисках, корови й вівці у хлівах, голуби на балконах... Тихо й мертво було колом.
Царівна відкривала двері у кожному будинку, але у жодному не знайшла Гугурчи. Нарешті побачила вона будинок з навстіж розкритою дверима. Вона ввійшла у нього й у одній з кімнат помітила ластівку, яка сиділа на підвіконні, немов очікуючи її. Ластівка спурхнула, і опустилася на плече царівни, і заглянула їй у очі, а царівна поцілувала її голівку. Отут птах легко змахнув крабоми, торкнулася підлоги, і на цім самому місці встав перед царівною її Гугурчи. Від радості обоє довго не могли слова вимовити. Обнялися, поцілувалися, і Гугурчи розповів, що з ним сталося:
- Коли моя тітка провідала, що шкіру ашдаги твої сестри спалили, вона знову почала сватати за мене свою дочку. Я відмовився, і тітка зі злості перетворила мене у ластівку, а усе живе у столиці перетворила у камінь... Тепер оглянься навколо! Твоє сміливе серце, твоя любов перемогли злі чари чаклунки.
Та насправді! Оглянулася царівна, а колом кипить життя. Люди прийнялися за роботу, пастухи погнали на пасовища череди, заворкотали на карнизах голуби...
Пішов Гугурчи із царівною до свого батька. Він сподівався на прощення. Але ні сам правитель підземного царства, ні його дружина, ні його рідня не захотіли прийняти молоду невістку. Мати Гугурчи сказала:
- Розв'язали ми женити тебе на двоюрідній сестрі й женимо! А цю дівчину, що ти привів, ми зробимо служницею. Нехай для початку вимиє до твого весілля всі вулиці у місті морською водою. А не вимиє, твоя тітка перетворить її у камінь!
Гірко заплакала царівна, пішла на берег моря. Побачили у небі хмари, що заливається вона сльозами, пошкодували її. Увібрали у себе морську воду й пролили її частим дощем над столицею.
Стали білими, заблищали камені на всіх вулицях.
Хоч і подивувалася про себе рідня Гугурчи такому чуду, але не вгомонилася. Узялися думати: яку ще царівні завдання задати?
Думали-Роздумували й придумали. Мати Гугурчи кликнула царівну:
- Сьогодні ввечері прибуде наречена мого сина. У палаці повинне бути світле, як днем. Ти будеш зустрічати наречену, тримаючи на голові смоляний смолоскип.
Як таке зробити?! Та Усе-таки исхитрилась царівна! Коли настав вечір, запалила смолоскипи по кутах двору й на сходах у палаці, а у себе на голові прив'язала кругле дзеркальце. Вогненні відбиття у ньому засліпили правительку підземного царства. Вона замружилася й не розглянула, є чи у царівни смолоскип на голові. Але подумала: є!
У другий раз перехитрила царівна рідню Гугурчи.
Але мати Гугурчи не вгомонилася. Коли повернулося до неї зір, вона веліла царівні:
- А тепер ось тобі третє завдання: дістань із колодязя сім глечиків пряженого масла для весільної халви.
Як замість води дістати з колодязя масло, царівна не знала. Пішла вона до колодязя й тільки нагнулася над ним, щоб заглянути вниз, як правителька підземного царства, подкравшаяся позаду, зіштовхнула її у колодязь.
Гугурчи побачив це з вікон палацу. Кинувся він до колодязя, витягся свою дружину, і пустилися вони бігти. Із собою Гугурчи захопив пухирець морської води, гострий ніж і пачку голок.
За втікачами відправилася у погоню зла тітка Гугурчи. Не біжить – летить, ось-ось наздожене й схопить! Кинув Гугурчи через плече пачку голок і крикнув:
- За нами, перед тобою, нехай виросте колючий, як голки, терник!
Та виріс за спиною у втікачів густий колючий терник.
Чаклунка-Тітка сім днів прогризала у ньому дорогу. Уся у кров роздерлася, але прогризла. Та ще шибче за ними погналася. На просторій рівнині вона ледве було не наздогнала Гугурчи й царівну. Але Гугурчи метнув через плече гострий ніж і крикнув:
- За нами, перед тобою, нехай устануть скелі гострі, як цей ніж!
Та виросли між ними високі скелі. Вгризла у них тітка зубами, зранилася, порізалася, але Усе-таки прорвалася вперед доганяти втікачів.
Царівна стомилася, ноги до крові збила, від голоду ослабшала. Побрав її Гугурчи на руки, поніс. А зла чаклунка вже доганяє, по п'ятах іде... Посадив Гугурчи дружину відпочити. Хлюпнув на землю морську воду з пухирця й крикнув:
- За нами, перед тобою, нехай розіллється озеро!
Та розлилося за ними солоне озеро. Плавати чаклунка не вміла-і у тому озері втопила.
- Ух-Вай! - покликала тоді царівна.
Та негайно виник перед нею велетень і сказав:
- Я тут! Наказуй, царівна!
- Віднеси нас скоріше у будинок мого батька!
Підняв Ух-Вай царівну й Гугурчи й здійнявся під самі хмари. Опустився перед царським палацом. Цар був щасливий, що повернулася його улюблена дочка. А як побачив свого зятя, відразу його полюбив, давай його обіймати.
Зіграли у палаці веселе весілля, і зажили з тих пір молоді щасливо, і народжувалися у них сини, схожі на батька, і дочки, схожі на матір.
Отут і казці кінець!