Чарівний колодязь

17-09-2016, 17:41 | Лакські казки

Жив-Був колись на світі якийсь хан, і була у нього єдина дочка. Черствий серцем, цей хан ненавидів злиденних і ніколи не подавав милостиню. А дочка його була м'якосердої й щедрою. Вона плакала, коли гнали з ханського двору прохальних милостиню, і говорила батькові:

- Невже збідніє твоя скарбниця, якщо ми дамо незаможному гріш, а голодному шматок хліба? Невже у нас у роті стане порожньо, якщо почастуємо бідняка?

Батькові не по вдачі були такі мовлення. Слухав він, слухав, а потім розгнівався й сказав:

- Якщо ще посмієш мені суперечити, я видам тебе за першого жебрака, що попався. Подивимося тоді: буде у тебе у роті порожньо чи ні.

Незабаром після цього зайшов на ханський двір юнак-жебрак. Ледь углядів його хан, схопився за ціпок. Але дочка, забувши про батьківську погрозу, попросила його:

- Батько, не жени бідняка! Якщо ми приділимо йому крихту від нашого стола, ми не зубожіємо!

Хан остаточно втратив терпіння.

- Агов! - крикнув він. - Приведіть осла!

Осла привели, і хан велів посадити на нього свою дочку й вигнати її разом зі злиденним юнаком.

- Подивимося тепер, – напутствовал він дочка, – буде у тебе у роті густо або порожньо!

Юнак-Жебрак і ханська дочка полюбили один одного з першого погляду. Вони розв'язали одружитися.

- Усі б добре, так є у мене одне горі, – сказав юнак. - Моя мати багато років не встає з постелі, у неї оніміли ноги... Тому й ходжу я, жебраю, що не можу залишити її, піти на заробітки...

Привіз юнак ханську дочку у гори, до невеликої печери...

- Ось отут ми й живемо! - показав він.

У печері були голі стіни, а на землі, на бідній підстилці, лежала хвора бабуся.

Розповів юнак матері, як дісталася йому у дружин ханська дочка.

- Що ж, синок, – зітхнула бабуся, – і ми не завжди були бідними. Твій батько був багатим купцем. Убили його розбійники, ограбували, залишили нас із тобою без гроша... Не горюйте, діти, були б ви щасливі!

Тепер юнак міг залишити матір з молодою дружиною. Послала його мати до батьківського друга, одному купцеві.

- Проси, – порадила вона, – нехай побере тебе погоничем верблюдів у свій караван і дасть скільки-небудь грошей уперед.

Та юнак так і зробив. Найнявся до купця погоничем верблюдів, а купець дав йому грошей для матері й дружини.

- Будьте напоготові, – розпорядився купець, – я й мої товариші через три дні кінчаємо споряджати каравани.

Та через три дні пішов юнак з купцями у далекий шлях. Ішли вони так довго, що рахунок дням втратили, і ось одного разу завиднілися спереду жовті піски. Те була пустеля – страшне місце для подорожан.

Зупинилися купці у глибокого колодязя на краю пустелі запастися водою. Розстелили на землі килим, і кожний кинув на нього гаманець із золотом. Така була плата тому, хто полізе у колодязь і добуде воду. Але всі погоничі відмовилися. Колодязь той, виявляється, був не простій. Побрати з нього воду можна було, тільки спустившись глибоко вниз. А з тих, хто вниз спускався, назад жоден не піднімався.

Подумав-Подумав юнак і вирішився.

- Я полізу! - сказав він. - Будь що буде!

- Не треба! - умовляв юнака батьківський друг. - Ти загинеш! Подумай про свою матір...

- А без води загинемо всі, – відповідав юнак і, побравши бурдюки, спустився у колодязь.

Коли набрали води досить для всіх караванів, кинули кінець мотузки вниз, щоб підняти юнака.

Але ледь підняли його наполовину, як відкрилася у стінці колодязя щілина, і хтось потягнув юнака за руку у глиб підземелля.

У підземелля було світле. Там стояв хмурий, худючий – шкіра так кістки – людей, перед ним – черепаха; уздовж стін лежали тіла бездиханних людей.

- Відпустите мене! - заблагав юнак. - Що дурного я зробив?! Відпустите, удома мене чекають стара мати й молода дружина.

Подивився худючий йому у очі й говорить:

- Я задам тобі три загадки. Відгадаєш – відпущу з нагородою. Не відгадаєш – залишишся лежати, як ті, хто до тебе сюди потрапив.

- Випробую долю! - погодився юнак. - Давай свої загадки!

- Що на світі саме солодке? - запитав худючий.

- Немає нічого солодше, чим губи улюбленої! - не замислюючись, викликнув юнак.

Особа у худючого посвітліло, і сам він на вид став начебто б ледве потовще. А на панцирі черепахи з'явилася тріщина.

- Що на світі саме приємне? - загадав худючий другу загадку.

- Сон поруч із улюбленої! - без запинки відгукнувся юнак.

Тіло худючого ще трохи поповніло, на губах заграла посмішка. А панцир зі спини черепахи впав додолу.

- Що на світі найкрасивіше? - така була третя загадка.

- Та, яку любиш! - твердо сказав юнак. - Її особа пречервоній усього на світі!

Отут черепаха стрепенулася й перетворилася у красуню-дівчину. Не стало й худючого. На його місці стояв ставний, високий джигіт.

- Ми любимо один одного, – сказав він юнакові. - У ніч після весілля зачарував нас злий чаклун. Своєю відданістю улюбленої ти зняв його заклятье. Нехай усе без страху беруть тепер воду з колодязя! А ми повернемося у рідні місця... Агов, бранці, прокиньтеся! Ви вільні! - крикнув він, і люди, що лежали бездиханними, ожили й піднялися.

- У нас із ними інша, чому у тебе, дорога, – обратилсяджигит до юнака. - А ти піднімайся наверх. - Та він подарував юнакові на прощання два більші гранати.

Витяглися юнака з колодязя на біле світло. Повідав він своїм супутникам про чудеса у підземелля, показав гра-нати. Чимало подивувалися купці... Віддали юнакові гаманці із золотими й зібралися вже було рушити, як назустріч їм з пустелі вийшов інший караван, стомлений спрагою у пекучих пісках.

- Поділитеся з нами водою! - благали зустрічні.

- Із цього колодязя може брати тепер воду будь-який! - запевняв їхній юнак.

Але ті купці не повірили. Вони віддали йому гаманці, повні золота, щоб тільки юнак дістав для них води.

Тепер він не був більше жебраком. Усе своє золото й два гранати він довірив караван-баши (Караван-баши - начальник каравану) зустрічного каравану й попросив вручити його матері й дружині.

Повернувся той караван-баши додому, приніс чесно й гроші й гранати двом бідним жінкам. Обрадувалися вони! Розламала дочку хана гранат, думала свекруха почастувати, а гранат не зернами повний – добірними перлами.

Тепер, коли у них було золото й перли, запросила ханська дочка самих митецьких лікарів, і вони вилікували її свекруху. А потім розв'язала ханська дочка побудувати до повернення чоловіка палац. Так такий, якого ніхто не бачив: щоб одна цегла у ньому був срібний, інший – золотий, і так усі цегли!

Звела свій палац на горі, напроти батьківських вікон. Дивився хан і дивував: хто це зводить таке чудо? Але скільки не нишпорили його посланці, не могли довідатися, чиїх рук ця справа.

Рік минув. Три пролетіло. Повернувся додому юнак з караваном. Вийшли мати й дружина йому назустріч – уже усе у місті знали, що караван іде! - повели його у новий будинок. А він дивується:

- Ми не туди йдемо! - говорить. - Наша печера у іншій стороні.

Ну, юнак теж повернувся з далеких країн не голіруч. Зажили вони щасливо й багато. Пройшло час, і дружина попросила:

- Поклич у гості мого батька!

Побрав юнак подарунки, відправився до хана.

- Тільки дивися, – покарала йому ханська дочка, – вертайся додому неодмінно самою короткою дорогою. У мого батька є звичка: скаже – буду завтра, а сам побере так слідом і подарує.

Вручив юнак ханові подарунки. Хан залишився задоволений: таких великих перлів він і не бачив. Сказав:

- Приїду післязавтра!

А як юнак пішов, негайно велів осідлати скакуна й поїхав вслід. Але юнак випередив його. Він вертався найближчою дорогою й до приїзду хана був уже будинку.

Зустріли вони із дружиною свого гостя на порозі палацу, дорогий килим під ноги послали, виявили пошану. Дочка свою хан не довідався, вона закрила особу тонким покривалом.

- Звідки у вас такі багатства? - дивував хан, розглядаючи палац.

- У того, хто щедрий, у роті не буває порожньо! - відповіла дочка.

Засмутився хан.

- Так завжди говорила мені дочка, – зітхнув він. - А я під гарячу руку прогнав її за це. Де вона тепер, довідатися б!

Відкинула тоді ханська дочка покривало й зізналася батькові у всьому. Обрадуваний хан велів зіграти пишне весілля. Сім днів увесь народ на тому весіллі гуляв.

Та я там був, танцював і пилок. Проводили мене з подарунками, так жалко, мій осів у шляху закульгав... Халва з хурджинов по крихті висипалася, буза із глечика до краплі вилилася. Була ще бараняча ніжка так полчурека – їх голодні собаки відняли...

Зберіг я, щоправда, одну перлину з тих, що у гранаті були... Дарую її вам! Беріть – це моя казка!

Зараз ви читаєте казку Чарівний колодязь