ЛАКЛО, П’єр Амбруаз Франсуа Шодерло де

(1741 – 1803)

ЛАКЛО, П’єр Амбруаз Франсуа Шодерло де (Laclos, Pierre Ambroise Francois Choderlosde – 18.10.1741, Ам’єн, деп. Сомма – 05.09. 1803, Таранто, Італія) – французький письменник.

Лакло увійшов в історію літератури як автор однієї книги – роману “Небезпечні зв’язки”. Він не був професійним письменником. Л. навчався в артилерійській школі, отримав чин лейтенанта, служив у кількох військових гарнізонах, став капітаном. Щоправда, ще в 1777 р. Лакло спробував свої сили в царині літератури, на основі роману “Ернестіна” другорозрядної письменниці мадам Рікобоні створивши лібрето комедійної опери, яка не мала жодного успіху.

Із 1769 до 1775 pp. Лакло служив офіцером у Греноблі, одному із французьких гарнізонів. На межі 70-80-х pp. його послали на острів Декс, де зводилися оборонні споруди на випадок війни з англійцями. Вважають, що саме тоді Лакло і розпочав писати свій знаменитий роман. Книга мала надзвичайний успіх. Лише за життя письменника вона п’ятдесят разів перевидавалася. Проте, незважаючи на такий тріумф, Лакло перестав писати і знову став звичайним офіцером. Відомо, що письменник був холодною за характером людиною, дотепною і зовсім не люб’язною, “високий, худий пан, рудоволосий, одягнутий завжди в чорне”. У 43 роки він закохався у юну Соланж Марі Дюперре, сестру французького адмірала, і через певний час одружився. До і під час революції

Лакло працював секретарем для доручень герцога Орлеанського. З приходом до влади Наполеона він став бригадним генералом і командував артилерією спочатку рейнської, а потім – італійської армій. У 1803 p., коли Лакло перебував у корпусі Мюрата в Неаполі, йому доручили оборону Таранта, проте він захворів на дизентерію і помер.

Твір Лакло “Небезпечні зв’язки” (“Les liaisons dangereuses…”, 1782) не вкладається в рамки сентименталізму, хоча цей роман у листах за своїм жанром став подальшим розвитком оповідних прийомів С. Річардсона та Ж. Ж. Руссо. У “Небезпечних зв’язках” читач має справу не стільки з оповіддю про події, скільки з передчуттями майбутніх подій, із життєвими планами героїв чи з подальшим аналізом цих подій. Душевні переживання, пов’язані з плануванням подій чи зі спогадами про них, і складають у першу чергу зміст роману.

Оскільки в “Небезпечних зв’язках” завжди на першому плані той чи інший стан душі людини, багато персонажів змальовані у романі так само, як герої у романах С. Річардсона чи Ж. Ж. Руссо – не такими, якими вони є насправді, а такими, якими їх уявляють інші. Це надає своєрідної об’ємності. Так, Вальмон – то такий, яким його змальовує президентша де Турвель у листах до пані де Воланж, то такий, яким його уявляють собі Сесіль де Воланж і кавалер Дансені у їхньому листуванні, і т. д. Це або спокусник, котрий розкаявся; або “справді люб’язна” людина, котра робить усе задля інших, людина надзвичайна, з “добрим серцем”; або брехливий і небезпечний розпусник, нечесний і злочинний, жорстокий і злий; або, навпаки, створіння слабке, котре намагається перехитрувати інших, але само потрапляє в капкан. Так само подвоюється і потроюється образ маркізи.

Іншою суттєвою особливістю роману, тісно пов’язаною з традиціями сентименталізму, є різка відмінність у ньому персонажів, почуття котрих несправжні, нещирі, від тих, чиї почуття справжні. Перші грають роль, а другі виражають те, що справді відчувають і усвідомлюють. До перших персонажів належать віконт де Вальмон. спокусник юної дівчини Сесіль де Воланж і заміжньої жінки – президентші де Турвель; а також маркіза Мертей, котра надихає його на ці вчинки, щоби помститися майбутньому чоловіку Сесіль – графу де Жеркуру, котрий колись покинув маркізу. До другої групи персонажів належать сама президентша де Турвель, святоблива, доброчесна, котра вбачає у Вальмоні розкаяного грішника, а в самому своєму коханні до нього – турботу про його душу, а також Сесіль і кавалер Дансені, котрі кохають одне одного чистими і цнотливими почуттями. Сесіль недарма постає в уявленні маркізи нерозумною та простакуватою, а Дансені віконт де Вальмон видається людиною надто нерішучою та совісною.

Дансені приділяє дуже багато місця розповіді про своє почуття. Він палко кохає Сесіль, турбується про неї, переживає. Водночас Вальмон, розповідаючи у листах про свої любовні перипетії, оповідає про них у стилі воєнних реляцій, повідомляючи про те, наприклад, як президентша де Турвель прислала йому “план капітуляції”, як особисто він “змусив противника прийняти бій”, домігся переваги у виборі місця битви та диспозиції і т. д. Щодо маркізи де Мертей, вона в листах до Вальмона найбільше розповідає не про те, що вона відчуває, а про свої плани помсти, про задуми, наміри, про своє втручання у життя інших людей.

Підкреслюючи відмінність поміж персонажами на кшталт маркізи де Мертей і персонажами на кшталт кавалера Дансені, Лакло показує при цьому кінцеву поразку розмислового, раціонального, перемогу природної пристрасті навіть у таких героїв, як маркіза та віконт. У цьому й проявляється сентименталістський аспект роману, що підкреслює примат почуття над розумом, чистоту природи та зіпсутість цивілізації.

Дуже характерним у цьому плані є те, що навіть хитромудрий Вальмон закохується врешті-решт у президентшу де Турвель, котру так довго зваблював. І тільки під впливом маркізи, котра збуджує у ньому почуття ображеного самолюбства, він перемагає своє кохання, фактично насміхаючись із президентші, зраджуючи їй на її очах із куртизанкою. Аналогічний процес виявляє Лакло і в маркізи де Мертей. Вона дуже багато розмірковує про роль свідомості у житті, вибудовує всю свою поведінку, підпорядковуючи її розуму. Але й вона опиняється врешті-решт під владою неусвідомлюваного почуття і, забувши про все, ревнує Вальмона до президентші.

“Небезпечні зв’язки” закінчуються катастрофою, дія приводить більшість персонажів або до загибелі, або до нещастя, причому гинуть, зазнають поразки і негативні, і позитивні дійові особи. На дуелі гине віконт де Вальмон, котрого убиває Дансені. Маркіза де Мертей, викрита громадською думкою у своїх злочинних намірах і вчинках, доживає за кордоном, усіма забута. Водночас пані де Турвель, зваблена врешті-решт де Вальмоном, важко хворіє і помирає, а Сесіль-де Воланж, збезчещена Вальмоном, іде в монастир. Дансені вбиває на дуелі свого суперника Вальмона, але, втративши назавжди Сесіль, опиняється також поміж переможених. Зло у романі покаране. І водночас носії позитивного начала – пані де Турвель, Дансені та Сесіль – ще недостатньо сильні, щоби остаточно перемогти зло.

За Д. Обломієвським


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ЛАКЛО, П’єр Амбруаз Франсуа Шодерло де

Categories: Біографії

Links