ЛАГЕРКВІСТ, Пер Фабіан

(1891 – 1974)

ЛАГЕРКВІСТ, Пер Фабіан (Lagerkvist, Par Fabian – 23.05.1891, м. Вексьо – 11.07. 1974, Стокгольм) – шведський письменник, лауреат Нобелівської премії 1951 р. Син залізничника та селянки, вивчав історію мистецтв в університеті Упсали (1911-1912). 1940 р. став членом Шведської академії, 1951 р. отримав Нобелівську премію. Значний вплив на світосприйняття Лагерквіста справила Перша світова війна, яка переконала його на ціле життя в абсурдності всього, що відбувається у світі. Відмова від попередніх ілюзій, відчай і нерозуміння суті того, що відбувається, відобразились у його першому циклі новел “Залізо й люди” (“Jam och Man-niskor”, 1915) та збірці віршів у прозі “Страх” (“Angest”, 1916). Його творчий метод цього часу близький до експресіонізму.

У 10-х pp. XX ст. Лагерквіст був пов’язаний з ліберальними виданнями, але власне політикою не займався: його понад усе хвилювали проблеми добра та зла, їхні боротьба і сутність. Під безпосереднім впливом А. Стріндберга він написав маніфест “Сучасний театр” (“Modern Teater”, 1918). Л. вважав за необхідне відмовитися від копіювання дійсності, притаманної реалізму та натуралізму, від “обволікання ясних контурів реальності легким і прозорим туманом”, характерного для символізму. Він закликав до яскравої виразності алегорії, її однозначної умовності, до використання лейтмотивів, здатних чітко окреслити авторську

позицію.

Особливо значна з ідейного та художнього поглядів апокаліптична драма “Остання люди-Ha”(“Sista manniskan”, 1918). Чоловік з жіночим іменем Гама і жінка з чоловічим іменем Вюр, що, на думку автора, мало вказувати на знищення різниці між статями, оточені неповноцінними істотами – це Розслаблений, Одноногий, Божевільний. Хори мерців у фіналі благають Бога не відроджувати на Землі життя після смерті останньої людини. Апокаліптичним жахом віє від цього твору, практично позбавленого сюжету у звичному розумінні слова, де сам час ніби зупинився разом із завершенням життя Землі. Але не всі драми Лагерквіста настільки умовні та узагальнені. У “Воскреслій людині” (“Han som fick leva om sitt liv”, 1928) у побутових ситуаціях, хоча теж з принциповою настановою на умовність, головний герой, котрий убив кохану жінку, отримує можливість прожити ще одне життя.

Його друге земне існування доводить, на думку автора, що ніщо не минає для людини безслідно; під час свого другого існування він має зберегти пам’ять про перше, і це стає причиною його нових злочинів і зруйнування щастя.

Роман “У світі гість” (“Gast hos Verkligheten”, 1925) відкрив низку визначних прозових творів Лагерквіста. Він автобіографічний і водночас не лише відтворює шлях формування душі хлопчика і юнака, котрий став згодом письменником, а й досліджує важливі для автора проблеми віри та розчарування у ній, буденності існування за раз і назавжди встановленими звичаями та зруйнування стереотипів. У нотатках і нарисах, присвячених питанням літератури, Лагерквіст зізнався: “Я виріс у сім’ї, де літературу не просто зовсім не знали, а й, не знаючи, ще й зневажали”. Його близькі, люди віруючі, в домі яких була тільки Біблія, читання будь-яких книжок вважали гріхом, а їхнє писання – “безглуздим і обурливим”. Лагерквіст своїм гаслом зробив слова: “Піддавай усе сумніву. І тоді навчишся вірити у все. Я шукаю світло. Щоби знайти справжню віру в життя. Повірити, що життя є добром”. Він дійсно став шукачем істини, шукачем добра, і тому такими непримиренними до будь-якого прояву зла є його книги. Вони позбавлені сюжету як такого, оскільки інтригу автор вважає безглуздям, якщо вона лише задля інтриги; він натомість прагне “написати книгу, до якої входитимуть роздуми, афоризми, не для того, аби сповістити істину, а щоб шукати різні її грані, зробити багатшою, людянішою”. Однак людяності у навколишньому світі він не бачить, і передбачає майбутній розгул насильства, дегуманізації, демагогії та відвертої звірячої ненависті до всього доброго, гуманістичного. Так з’явився його унікальний роман “Кат” (“Bodeln”, 1933). Рік написання досить знаменний – це рік перемоги фашистського путчу в Німеччині.

У цьому своєрідному романі, де інтрига замінена двома картинами у двох шинках різних епох, наявні два часові плани, які поєднані одним спільним героєм – катом, істотою позачасовою. Кат сидить незворушно, втупивши важкий погляд у темряву. У середньовічному шинку до нього ставляться як до носія не лише злого, а й доброго начал: він вершить суд за велінням закону, він своєю чаклунською силою іноді допомагає невиліковно хворим. Ця постать оточена страхом і шанобою водночас. У німецькому ресторані XX ст. кат – це “шикарний хлопець”. Літній чоловік у військовій формі, проходячи пружним кроком (таким автор бачить переможного фашиста), звертається до ката зі словами схвалення: “Чудово, що буде порядок, пане кате! Народ став безсовісний, час… його приструнчити!” Відвідувачі, які оточують ката, балакають про те, що “насильство є виявом найвищих не лише фізичних, а й духовних сил людства”, що “інакодумців слід каструвати”, що надзвичайно приємно бути присутнім під час “грунтовного побиття непокірних. Відчуття таке, ніби ти береш участь у вихованні людства для нового, вищого життя, у його вдосконаленні”.

Змушуючи своїх героїв висловлюватися, Лагерквіст демонструє їхнє розумове убозтво, а не лише жорстокість. Демагогія і славослів’я насильства як форми життя та його норми сягають апогею у вигуку натовпу: “Слава вбивцям! Слава вбивцям!” Таке гасло цілком логічне у світі абсурду. Завершується роман монологом ката, який втомився від своєї ролі. Розіп’явши того, хто називав себе Спасителем людства, кат звернувся до його батька-Бога з проханням звільнити його від посади ката, але Бог німував. І кат повернувся до своїх обов’язків. Він збагнув, що розіп’ятий не був сином Божим, бо той виявився надто слабким, аби врятувати людство. “Я ваш Христос, – заявляє кат, – із катівським тавром на чолі! Посланий вам згори! Задля ворожнечі на землі та людського потягу до зла!.. І мене ніколи не розіпнете!.. Я прагну того часу, коли ви будете стерті з лиця землі і моя рука нарешті опуститься”. Лагерквіст довів свою думку до логічного кінця – цим людям потрібен не носій любові та миру – не Христос, а квінтесенція насильства – кат, це їхній новий бог. Ідеологію фашизму Лагерквіст викриває силами свого гротескового, сатиричного та патетичного водночас мистецтва. “Кат” мав і сценічний варіант. Драма за цим романом обійшла чимало театрів світу.

Другий етапний твір Лагерквіста “Карлик” (“Dvargen”, 1944) також навіяний подіями світової війни. Проте тут автор намагається розв’язати загальнолюдські проблеми, не пов’язані безпосередньо з ідеологією насильства і фашизму. Місце дії – Італія епохи Відродження, але її конкретних прикмет не подається. Тема війни хоч і присутня у творі, але підпорядкована проблемі пошуків істинного, сутнісного та гаданого, виявленню зовнішнього, розбіжності поміж словом, виразом обличчя та значенням цього слова і погляду. А ця розбіжність пов’язана безпосередньо з пошуками сенсу життя, з однозначністю та багатозначністю явищ, міркувань і характерів, а також людських почуттів. Приблизно в цей час Лагерквіст писав: “У творі, як у житті, все перемішано – смішне, патетичне, грубе, – немає однозначності, немає символів, а є життя. Щирість, безпосередність”. Встановлювати зв’язок з Вічністю, із Сущим Лагерквіст прагнув усе життя, і його пошуки визначили зміст “Карлика” , де, як і в “Катові”, немає сюжету у звичному розумінні, а є створений автором щоденник герцогського карлика, котрий фіксує як свої вчинки, так і власні спостереження та роздуми.

Встановлюється майже нерозривний зв’язок між карликом і його герцогом. Карлик при цьому зауважує, що кожна людина має свого карлика, який висовується назовні у найнесподіваніших ситуаціях. Так створюється уявлення про подвійну істоту, в якій усі бачать людину, але не завжди зауважують її карлика. Людина може видаватися розумною, захопленою високими ідеями, може вдавати із себе борця за справедливість і гуманність. її карлик, позбавлений людської здатності одночасно висловлювати своїм поглядом декілька настроїв і думок, мати одночасно декілька суперечливих бажань, розпізнає майже всі приховані наміри свого пана і виконує навіть те, що людина не висловила вголос. Це невисловлене завжди приховує антигуманний або злочинний первні. Роздвоєність притаманна тут не лише герцогу, котрий має свого карлика – своє друге “Я”, а й великому маестро Бернардо, котрий пише дивовижні полотна, працює над своїм шедевром “Таємна вечеря”, але завжди невдоволений своїми картинами і вважає їх незавершеними, хоча всі переконані, що краще зробити неможливо. Той самий Бернардо малює Мадонну, використовуючи портрет дружини герцога, відомої своєю аморальністю, і люди моляться їй, як своїй захисниці. Бернардо ще й визначний механік: під час війни він створює для герцога креслення машин, які, коли б вони були побудовані, так безжально знищували б людей на полі бою, що самому карлику, позбавленому сентиментальності, стає моторошно. Чи не великий Леонардо да Вінчі слугував прототипом маестро? Тоді й у душі художника є свій карлик. І карлика позбутися неможливо – його доводиться лише на певний час виганяти після очевидних виявів жорстокості.

“Кат. Карлик. Паломник. Три іпостасі мандрівної людини”, – писав Лагерквіст. Кожен є паломником усе своє життя, бо, мандруючи життям у просторі та часі, людина стає сама собою і наближається до істини. Невипадково свій перший роман він назвав “У світі гість”. Задумуючи відтворити історію розвитку людини, пошуки нею істини, Л. написав триптих на сюжети з історії християнства “Варавва” (“Barabbas”, 1950), “Сивілла” (“Sibyllan”, 1956) і “Смерть Агасфера” (“Ahasverus dod”, 1960). Усі ці твори автобіографічні, але не схожістю подій, а близькістю шляхів до духовного руху особистості. Триптих позбавлений умовності, але в ньому події віддалені на тисячоліття і тому дають більше можливості глянути на них збоку. При цьому не варто забувати, що Лагерквіст не прагнув відтворити реальні факти життя Сивілли чи Варавви, а з допомогою цих людей далекого минулого допомогти собі та своїм сучасникам пізнати самих себе.

Осмислення і переосмислення ідей християнства було наявне вже в романі “У світі гість”. Воно зберігається упродовж усієї творчості Лагерквіста (напр., збірка “Злісаги” – “Ondasagor”), бо пошуки істини – це основа всього створеного ним. Тема кохання не основна у творах Лагерквіста-філософа, але йому належать слова: “Кохання – єдина цінність. Все інше лише куліси, лише сцена”. Створюючи “Маріамну” (“Mariamne”, 1967) на біблійний сюжет, письменник розмірковував: “Кохання повинно бути глибоким і загальним, як усе найбільше, найвище і найсвятіше у житті, – воно існує як дивовижна мрія, воно не витримує дійсності, пробудження. Але воно є”. Загальність у поєднанні з тендітністю найбільшого і найвищого почуття стала змістом трагічної історії прекрасної, благородної та гордої Маріамни, котра зуміла вдихнути справжні почуття страшному у своїй жорстокості царю Іроду і на деякий час пом’якшити його серце. Водночас це й глибоке психологічне дослідження двох цілком різних душ.

Складним був шлях письменника, дуже несхожі форми його творів, але він шукав світло і намагався допомогти іншим знайти його.

В Україні окремі вірші Лагерквіста переклала Г. Кирпа. Твори Лагерквіста (“Кат”, “Карлик”, “Варавва”, “Паломник” , “Маріамна”) у перекладі О. Сенюк увійшли у книгу “Маріамна” (1988).

Г. Храповицька

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
ЛАГЕРКВІСТ, Пер Фабіан