Курт Воннегут Брехня

Курт Воннегут
Брехня
Весна тільки-тільки почалася. У холодному ще сонячному промінні торочки давньої паморозі здавалися зовсім сірими. Вербове віття було вкрите золотистим серпанком пухнастих сережок.
Чорний “ролс-ройс” мчав з Нью-Йорка Коннектікутським шосе.
За кермом сидів Бен Барклі, чорний водій.
– Не перевищуйте швидкості, Бене,- сказав доктор Рімензел.- Деякі обмеження швидкості справді безглузді, але краще дотримуватись їх. Квапитись нічого – у нас часу достатньо.
Бен відпустив педаль газу.
– Навесні

вона сама так і рветься вперед,- пояснив він.
– Ну, то не давайте їй волі, добре? – сказав доктор.
– Слухаюсь, сер,- відповів Бен і додав уже тихіше, звертаючись до тринадцятирічного хлопчика, що сидів поруч з ним – до Елі Рімензела, докторового сина: – Бо ж навесні не тільки люди та звірі радіють. На машини теж шал находить.
– Угу,- озвався Елі.
– Усі радіють,- вів далі Бен.- Адже й ти радієш, хіба ні?
– Радію, звичайно,- сумно мовив Елі.
– Ще б пак! Ти ж у таку чудову школу їдеш,- сказав Бен.
Цією чудовою школою була Уайтхіллська школа для хлопців, приватний навчальний заклад у Норт-Марстоні в штаті Массачусетс. Туди і їхав “ролс-ройс”. Елі мали зарахувати до списків учнів, які розпочинали заняття з осені, а його батько, випускник 1939 року, мав бути присутній на засіданні опікунської ради школи.
– Щось хлопчик не дуже радіє, докторе,- сказав Бен. Він говорив, аби говорити. Така собі весняна балаканина.
– Що таке, Елі? – неуважно запитав доктор. Його увагу поглинули креслення тридцятикімнатної прибудови до дортуару Пам’яті Елі Рімензела, названого так на честь його прапрадіда.
Доктор Рімензел розклав креслення на відкидному горіховому пюпітрі, вмонтованому в спинку переднього сидіння. Це був кремезний статечний чоловік, лікар, цілитель в ім’я полегшення страждань, бо він народився багатшим за перського шаха.
– Тебе щось непокоїть? – запитав він Елі, не підриваючись від креслень.
– Нічого,- сказав Елі.
Сільвія, чарівлива мати Елі, сиділа поруч з доктором і читала проспект Уайтхіллської школи.
– Це якби на мене,- звернулась вона до Елі,- то я б аж нетямилась від захвату. Адже скоро почнуться чотири найкращі роки твого життя.
– Угу,- відповів Елі.
Він не обернувся до неї, і мати говорила йому в потилицю з шорсткою щіточкою каштанового волосся над твердим білим комірцем.
– Цікаво, скільки Рімензелів навчалося в Уайтхіллі? – сказала.
– Ну, це все одно, що запитати, скільки покійників на кладовищі,- зауважив доктор і сам відповів на цей давній жарт, а заразом і на запитання Сільвії: – Геть усі.
– Якби пронумерувати всіх Рімензелів, що навчалися в Уайтхіллі, то який номер був би в Елі? Ось що я хотіла б знати,- пояснила Сільвія.
Ці слова викликали у доктора Рімензела легке роздратування.
В них відчувався несмак.
– Таке якось не заведено рахувати,- сказав він.
– Ну хоча б приблизно,- попросила дружина.
– Навіть для приблизної оцінки,- промовив він,- довелося б підняти всі архіви аж до останніх десятиліть вісімнадцятого сторіччя. І передусім треба вирішити, чи вважати Рімензелами також і Шаффілдів, і Хейлі, і Макгелланів.
– То підрахуй, будь ласка,- сказала Сільвія.- Тільки тих.
Хто мав прізвище Рімензел.
– Що ж…- доктор знизав плечима,- креслення зашаруділи.- Чоловік з тридцять, мабуть.
– Отже, номер Елі – тридцять перший,- зраділа Сільвія.- Ти номер тридцять один, любий,- повідомила вона каштанову потилицю.
Доктор Рімензел знову зашарудів кресленнями, – Я не хочу, щоб Елі говорив там різні дурниці – ніби він номер тридцять перший і таке інше,- промовив доктор.
– Ну, Елі нічого такого не робитиме,- сказала Сільвія.
У цієї енергійної честолюбної жінки не було свого статку, і хоч заміж за доктора вона вийшла шістнадцять років тому, її все ще дуже цікавили й захоплювали звичаї старих багатих родин.
– Я просто з цікавості, а зовсім не тому, щоб Елі потім говорив, який він номер; неодмінно побуваю в архіві й дізнаюсь, який він усе-таки номер,- не вгавала Сільвія.- Ось що я робитиму, поки ти будеш засідати, а Елі – проходити всі ті приймальні формальності.
– От і чудово,- сказав доктор.- Піди й дізнайся.
– І піду. Як на мене, такі речі дуже цікаві, хоч ти й іншої думки.
. Вона чекала у відповідь репліки, але не дочекалась. Сільвії дуже подобалися сутички з чоловіком через брак стриманості у неї і надмір стриманості у нього, і вона з великою втіхою заявляла під кінець: “Ну, мабуть, у душі я проста провінційна дівчина і лишуся такою назавжди, отож тобі доведеться до цього звикнути”.
Проте доктор Рімензел не хотів грати в цю гру. Креслення прибудови цікавили його набагато більше.
– А в нових спальнях будуть каміни? – запитала Сільвія, пригадавши, що в найстарішому крилі будинку збереглися прекрасні каміни.
– Це – подвоїло б вартість будівництва,- сказав доктор.
– Я хочу, щоб Елі, коли це можливо, мав спальню з каміном.
– У таких кімнатах живуть старшокласники.
– Я думала, можна знайти який-небудь хід…
– Який саме “хід” ти маєш на увазі? – поцікавився її чоловік.- Ти вважаєш, я повинен вимагати, щоб Елі надали кімнату з каміном?
– Ну, не вимагати…- сказала Сільвія.
– А настійно просити?
– Можливо, в душі я проста провінційна дівчина,- промовила Сільвія,- та ось я гортаю цей проспект і бачу всі ті будівлі, названі в честь Рімензелів, а потім заглядаю на останню сторінку і помічаю, скільки сотень тисяч доларів Рімензели жертвували на стипендії; і мимоволі починаю думати, що люди, які носять прізвище Рімензел, мають право на малюсінькі привілеї.
– Я хотів би попередити тебе якнайрішучіше,- сказав доктор Рімензел,- що про жодні привілеї, про жодні потурання для Елі ти не проситимеш. Про жодні.
– Та я й не збираюсь,- мовила Сільвія.- Чому ти завжди чекаєш, що я поставлю тебе в незручне становище?
– Нічого я не чекаю,- сказав він.
– Але ж я можу думати те, що думаю?
– Якщо маєш у цьому потребу…
– Так, маю,- не каючись, відповіла вона й зацікавлено схилилася над кресленнями. – Гадаєш, ці кімнати їм сподобаються?
– Кому “їм”?
– Африканцям,- сказала вона, маючи на увазі тридцять хлопців з різних країн Африки, яких, на прохання державного департаменту, щойно прийняли в Уайтхілл. Через це й розбудовували спальний корпус.
– Ці кімнати зовсім не призначені саме для них,- пояснив доктор Рімензел.- Вони не житимуть окремо.
– 01-Сільвія замислилась, а потім додала:-А може так статися, що Елі житиме в кімнаті з кимось із них?
– Ті, що вступають, тягнуть жеребок, кому з ким жити,- сказав він.- Про все це сказано в проспекті.
– Елі! – гукнула Сільвія.
– Що? – озвавсь Елі, – Тобі сподобається жити в одній кімнаті з африканцем?
Елі мляво знизав плечима.
– Нічого? – перепитала Сільвія.
Елі знову повів плечима.
– Мабуть, нічого,- сказала Сільвія.
– Тим краще для нього,- промовив доктор.
“Ролс-ройс” порівнявся зі стареньким “шевроле”, у якого задні дверцята були для певності закріплені міцною вірьовкою для білизни. Доктор Рімензел ковзнув поглядом по людині, що сиділа за кермом тієї таратайки, і раптом, радісно вигукнувши, наказав Бенові Барклі їхати поряд з “шевроле”. Потім він перехилився через Сільвію, опустив шибку і крикнув:
– Томе! Томеї Старезний “шевроле” вів уайтхіллський однокласник доктора.
На ньому була уайтхіллська краватка, і він весело помахав нею докторові на знак привітання. А тоді показав на симпатичного хлопчака, який сидів поруч з ним, і, гордо усміхаючись та киваючи, дав зрозуміти, що то його син, і везе він його в Уайтхілл. / Доктор Рімензел показав на їжакувату потилицю Елі і ^ допомогою сяючої усмішки пояснив, що він їде туди ж і мету має ту саму. Перекрикуючи свист вітру, вони домовились пообідати разом в “Гостролисті” – готелі, який обслуговував переважно відвідувачів Уайтхілла.
– Ну гаразд,- сказав доктор Рімензел, звертаючись до Бена Барклі.- Поїхали.
– Знаєш,- мовила Сільвія,- кому-небудь треба було б написати статтю…- І, обернувшись до задньої шибки, вона подивилася на стару машину, яка тряслася вже далеко позаду.- Справді, треба.
– Про що? – сяитав доктор.
Він помітив, що Елі попереду згорбився.
– Елі! – сказав він різко.- Сиди прямо! – І знов повернувся до Сільвії.
– Чомусь заведено вважати, що приватні школи – це притулок снобізму, що в них можуть навчати своїх дітей тільки багаті люди,- пояснила Сільвія.- Але ж це неправда!
Вона погортала проспект і прочитала:
– “Уайтхіллська школа виходить з таких передумов: неспроможність оплатити повну вартість уайтхіллської освіти нікому йе повинна бути перешкодою для вступу в школу. Згідно з цим принципом приймальна комісія відбирає щороку приблизно з 3000 кандидатів 150 найздібніших і найдостойніших учнів, незалежно від того, чи можуть їхні батьки внести всі 2200 доларів, які складають плату за навчання. І ті, хто потребує фінансової допомоги, одержують її в належних розмірах.