Культура мовлення – це духовна особа людини


Я вважаю, що без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні духовної культури, ні культури мовлення. Вона свідчить про загальний розвиток особистості, про ступінь її прилучення до духовних багатств рідного народу й надбань усього людства. Я можу із упевненістю сказати, що основою язикової культури є грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними, синтаксичними й стилістичними засобами мови

Крім того, я переконана, що мовлення повинна бути не тільки правильної, але й лексично багатої, синтаксично різноманітної. Щоб досягти цього, потрібно вслухатися в живе мовлення, користуватися словниками, вдумливо читати політичну, художню, наукову літературу, обертаючи при цьому увага на вживання окремих слів, на особливо вдалі висловлення, на побудову речень. Уважаю, що потрібно активно розвивати своє мовлення й учитися усно й письмово викладати власні думки, виправляти себе, правильно будувати й перебудовувати сказане, шукати найкращі й самі потрібні варіанти висловлення. Я не у всьому погоджуюся з викладом думок автора. Адже язикову неграмотність перекладу варто розглядати не тільки стосовно російської мови, а й до інших мов. Смутно визнавати, що єдиної постійної складового поводження мільйонів людей у нашій країні можна назвати культуру “общака”. Непомітно


тюремний сленг сьогодні ввійшов у мову підлітків і студентів, що саме по собі не таке й безневинне явище. На жаль, він уже став загальним надбанням у засобах масової інформації, у виступах депутатів і високих чиновників, входить у сім’ї й двірські компанії, трудові колективи й на вечірки. Це мене турбує найбільше. А хто ж повинен подбати про теперішнє відродження української мови, як не держава?

Я думаю, що нині тільки ми можемо зберегти ті духовні скарби, які одержали в спадщину від попередніх поколінь, і передати їх далі, своїм нащадкам, не перервати код націй, що визначає її ідентичність і самобутність. І які би загрозливі процеси не відбувалися з нашою мовою, не вірю, що вони – необоротні. Як відзначають мовознавці, одним з істотних показників людської шляхетності є культура мовлення – поняття не тільки лінгвістичне, а й педагогічне, психологічне, естетичне й етичне

Неабияке значення має тон розмови, уміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Увічливість, уважність – основні вимоги язикового етикету. Від увічливого вітання, шляхетного потиску руки, невимушеної, ненав’язливої розмови виграш обопільний. Лихослів’я, лицемірство, невміння вислухати співрозмовника, навпаки, лише викликає нервозність, псує настрій…

Можна багато говорити про магії слова й культурі мовлення. Але ці поняття, ці дивні речі такий же давні, як і сам народ. Скажемо, окремої розмови заслуговують і родинні звертання. Традиційно на Україні діти називали своїх батьків на “ви”, що диктувалося високою повагою до найближчих людей. У наше повсякденне життя ввійшло багато словесних вітань, але наші предки були більше обачними з ними й у кожному випадку використали далеко не весь арсенал. Ранком, в обід або ввечері вживали лише ті, які відповідали певному часу. Це ж стосувалося й кількості осіб, їхнього віку, підлоги, навіть соціальної приналежності. Скажемо, коли одинак здоровався з кількома людьми, неодмінно вживав множинну форму: “Здрастуйте!” або “Доброго вам здоров’я!”. Є в нашій мові й коротке, але дивно тепле слово “дякую”. Чи часто ми даруємо його іншим? На жаль – немає.

Вирощені століттями і закріплені в побуті кращі форми вітань, звертань для повсякденного спілкування – не звичайна людська примха й, тим більше, не порожнє фразерство. Це – наш повсякденний етикет, наша культура, взаємини, зрештою, наше здоров’я – фізичне й духовне. Це наш спосіб життя…

А як же бути нам, молодому поколінню, що входить у самостійне життя на початку третього тисячоріччя? У хаосі невихованості й безкультур’я, у тому числі язикового. У світі, де панує неуцтво, брутальність, черствість. І як це не прикро – у світі, де багато моїх ровесників виростають скупими на пещення й тепле слово, цураються багатства рідної мови, задовольняючись суржиком, чужими словами, забуваючи чемно привітатися, щиро подякувати. Який вихід? Потрібно вчитися самим і вчити інших, тому що “…без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні всебічний людської вихованості, ні духовної культури” (Василь Сухомлинский).



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Культура мовлення – це духовна особа людини

Categories: Нові твори

Links