Круглов Віталій Вірші

Круглов Віталій Вікторович
Вони перетинали дощ, вони перетинали липень,
І липло тіло до хвилин осатанілого видіння,
Де дивне вивчення калюж, немов ті двоє – срібні риби,
Ставало рухами клітин уже не мертвого каміння,
Яке тяжіло до руки від крапель водосотворіння,
Немов не твердь, а глини плоть просилась обрости душею
І умастити ноги двом одним лиш дотиком тварини,
Що вивільнялася із глин до розуміння і до щему
Усіх перетинань дощу, коли перетинали липень,
Ті двоє мокрі від хвилин липких, як мед, від жару тіла

/> У відображеннях калюж такі непересічні ніби,
Від неспроможності ділить серед краплин зоставшись цілим.
Вповзаємо у час, як у нору, –
Нерадісні, не добрі і німі.
І жертвуєм і молимось “нулю”,
Бо ми – ліміт.
До Раю черга?
Через “чорний хід”…
І думаємо: одурили Бога.
Душа, неначе стрілка – захід… схід…
Де мить – епоха.
Такі видіння: Він іде чи Хтось?
В пустельнім світі світло де-не-де.
Самому опинитись довелось
Серед людей.
Часи, як числа, – далі все страшніш.
А на Ковчег розпродані квитки.
Повзти все далі сил немає більш…
Хто
зна звідкіль?..
Хапаючи світло, що мружило очі хатин,
Так вільно летіти, з’єднавшись із сонним повітрям.
Не треба притулку, де серце не зайде за тин,
Де в кожному русі своя особлива палітра.
Від спогадів вулиць в блукаючі тіні тікай
Блукаючим містом, в якому ми надто статичні,
В якому запізно вино проливать через край
Днів сіробезпечних, що легко губити і звично.
Від друзів, як шабля, вмиваючись кров’ю, іти
Чи в зернах цілунків губити приховані зради.
Зі світлом Його, ще не названі словом сліди
Так марно мене намагалися десь відшукати.
Оті, хто втікають від спійманих мідій,
Не знають поверхонь, повернень у верфі
Надуманим димом згорілої кліті
Над вітром незрілим, завбачливо мертві.
Неввічливо вперті, еклектиці виклик,
Евклідовий простір їм є простирадлом
Нічийного ліжка, що вживлять у вікна
Кістлявим малюнком, від тіл безпорадним.
Поранень не буде і Будда у Будах
Із глечика питиме спокій і втому
Невдовзі по тому від явлення Суду,
У зморшках тримаючи темінь огрому.
Проткнути сутінь суто в недомовках,
Проспати після сирість недомівки,
Де старість боса плаче на долівці,
Не змита в Уди, де ти вже не дівка.
Від тіні па у павутинні тину
Падіння динь, а чи гріхопадіння.
І хай їм біс, куди його подіну,
Пропивши небо аж до провидіння?
Прощать навчаюсь часом нечутливо
І вчусь у Дива дивуватись зливі,
Що від образи зріє полохливо
У доосінніх поглядах оливи.
Оболонки від слів перемішують простір порожній,
У ворожих гілках не знаходячи ліпшої масті
Несолодкого дня, що оголював вісті тривожні,
Для знаходження сміху у непоцінованім щасті,
Щоб утратити там, де і пастир не втримає паству,
Вже не маючи сил посилати молитвами сльози
На Босяцькім Узвозі говіючи з маревом птаства,
Оболонками слів опираючись фазам екстазу
Зголоднілого тіла, змалілого у сновидіннях
Не насправді, а десь у надіях Медового Спасу,
Де ще вартості смутку не знає самотня людина.
За перехрестям, за хрестом вікна ще мить,
Ще ми такі теперішньо незрілі
Митарствуєм (чи ні?), і мед стає, як мідь,
Для перших наконечників на стріли,
Що стрінуть струмінь ворогів і спинять гнів
Нестриманим зволожуванням крові
В тяжінні неба до землі, де час зогнив,
Сосною в отверділий вп’явшись промінь,
Де pro і contra промінять на грошодзвін
Не треба хисту, знати б тільки міру
Відмолювань гріхів і набавляння цін,
Призначених за так, отриманих на віру.
Постукає холод, а ти не готовий вікно
Теплом затуляти.
І в хаті, крім спогадів – свічка –
Червона ріка, і повітря густе, як вино,
Предмети про тіні від тіла свідомо не свідчать.
І ліки не знайдеш важким коливанням світил.
В світлиці хористи вустами вигадують ноти.
А мед, наче час, і непоспіху цівка звідтіль,
Де нас вже не буде, спускається в крадене “потім”.
Побачимось, знаю.
І чарочка третя – як подив.
І більше терпіння, й не терпко словами ставати.
А свічка мовчала, бо холод жорстоко заходив,
Де я у пальті у рябому такому на ваті…
Згадалося-забулося.
Бува…
Так важко розчинятися у інших.
Твоя рука вигадує щось більше,
І горизонт – насуплена брова.
Тікали і верталися.
Хіба?
Тепер нам ні до чого еполети.
Зникай, аби не бути зайвим третім,
Дивуючись удавано: “Ти ба…”
Здавалися і билися.
А ще –
Бувають перемоги – не радієш…
І маю сон, де попри все є ти лиш.
Між холодом і страхом.
І дощем.
Зима з’являється сама,
Ніхто її не кличе.
І в бубон неба б’є шаман,
Щоб помирати тричі.
Щоб не дізнатися: куди,
Для чого і навіщо,
Себе на сніг я осудив,
За стріху серця вище.
Голодний.
Жадібний.
Сумний.
На діда трохи схожий.
Перебивався чи земним,
Чи ефемерним, може.
У пам’ять м’яту, непрудку
Вертаюся з неходжень.
І сніг – з ікони у кутку,
І дід, на мене схожий…
Як початок побачу в кінці,
То спочину від світу.
Темне місто наводить приціл
На любов нашу світлу.
Зупинись.
Повернись.
Поверни,
Що призначено іншим.
Хай печаляться петлі дверні –
Непробачені вірші.
Прокидається спалахом скло –
Без тепла анемічне.
Майже звично пробачилось зло,
Майже звично…
Зима наїлася тепла
По самий лютий.
І від коріння до стебла
Рослини нудить.
У швидкоплинучі свята
Тривожно ввійдем.
І, колядуючи за так,
Надбаєм міді.
Нозі не слизько, і земля
Хвора без снігу.
Бігом – і я, і мій земляк
У часокригу.
Дістатись холоду й назад
У Рік Печалі.
І привід з’явиться сказать:
Нас зустрічали.
Раптом скажу: буває,
Потім додам: бувай.
В пісні є щось безкрає,
Мов у мовчанні – край.
Світло – воно не зовні.
Світить з таких глибин,
Що відчуваєш повінь
У відчуттях рибин.
Прийде і час, і тиша,
Ми відсвяткуєм Спас.
Знаю: ще буде ліпше,
Тільки уже без нас.
І приходили ангели, їх не побачив ніхто.
Пір’я встряло в шпаруни, і вікна затримали вечір.
І дивилися звірі, і не зупинялись авто,
Терпли плечі.
Терпли плечі, і ноги несли неслухняно кудись,
За сіріючих вулиць криві папілярні омани.
Письмена на стовпах…
Як будяк, ти між ними котивсь,
Між словами.
Не чекали – це точно, і думали, що не до нас.
Поспішали додому, утома стискала повіки.
І приходили ангели, хліб куштували і квас,
І носилося пір’я, якого ніхто не помітив.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Круглов Віталій Вірші