Критичне зображення армійського суспільства в повісті А. И. Куприна “Двобій”

Дія повести ставиться до середини 90-х років XIX століття. Сучасники побачили в ній осуд армійських порядків і разоблачение офіцерського складу. І це меніние через кілька років підтвердить сама история, коли російська армія потерпить сокрушительное поразку в боях під Мукденом, Ляоляном, Порт-Артуром. Чому це проспливло?

Мені здається, що “Двобій” яскраво й чітко відповідає на поставлене питання чиМоже бути боєздатної армія, де царит антилюдська розкладницька й отупляющая атмосфера, де офіцери губляться, коли потрібно виявити спритність, сообразительность і ініціативу, де солдатів доводят до отупіння безглуздою муштрою, побоямии знущаннями? “За винятком деяких честолюбців і кар’єристів, всі офіцери несли службу як примусову, неприємну, огидну панщину, нудячись нею й не люблячи неї. Молодші офіцери, зовсім по-школьнически, опаздивали на заняття й потихеньку тікали з них, якщо знали, що їм за це не дістанеться… При цьому все сильно пиячили, як у собрании, так і в гостях друг у друга… На службу ротні ходили з такою же відразою, як і субалтерн-офіцери…

” – читаємо ми. Действительно, полкове життя, що малює Куприн, безглузда, пішла й безвідрадна Вирватися з її можна тільки двома способумі: піти в запас (і виявитися без спеціальности й засобів до існування) або намагатися надійти в академію й, закінчивши її, піднятися на більше

високий щабель по військової лестнице, “зробити кар’єру”. Однак здатнімі на це виявляються одиниці. Доля ж основної маси офіцерства – тягти бесконечную й нудотну лямку з перспективою вийти у відставку з невеликою пенсією. Повсякденне життя офіцерів складивалась із керівництва стройовими заняттями, контролю за вивченням “словесності” (тобто винских уставів) солдатами, відвідування офицерского збори.

Пиятики поодинці й у комупании, карти, романи із чужими дружинами, традиционние пікніки й “балки”, поїздки в місцевий публічний будинок – от і всі развлечения, доступні офіцерам “Двобій” раскривает те обесчеловечивание, щиросердечне опустошение, якому піддаються люди у вусловиях армійського життя, здрібніння й опошлення цих людей. Але іноді вони прозревают на якийсь час, і ці моменти страшни й трагични: “Зрідка, час від часу, у полицю наступали дні якогось загального, повальної, потворної гульби. Може бути, це траплялося в ті дивні моменти, коли люди, випадково між собою зв’язані, але всі разом засуджені на нудну бездеятельность і безглузду жорстокість, раптом прозрівали в очах друг у друга, там, далеко, у заплутаній і пригнобленій свідомості, якусь таємничу іскру жаху, туги й божевілля.

І тоді спокійна, сита як у племінних биков, життя точно викидалося зі свого русла”. Починалося якесь колективне безумие, люди немов втрачали людський вигляд. “По дорозі в збори офіцери багато бешкетували Зупиняли минаючого єврея, підкликали його й, зірвавши з його шапку, гнали візника вперед; потім кидали цю шапку куди-небудь за забір, на дерево. Бобетинский побив візника. Інші голосно співали й безглуздо кричали”.

Армійське життя, жорстоке й безглуздийная, породжує й своєрідних “чудовиськ”. Це занепалі й отупілі, що закосніли в забобонах люди – служаки, вульгарні мещане й моральні виродки. Один з них – капитан Зливу.

Це тупий служака, обмежений і груба людина. “Усе, що виходило за предели будуючи, уставу й роти й що він преглядачале називав нісенітницею й мандрагорией, безвусийловно для нього не існувало. Тягнучи все своє життя сувору службову лямку, воно не прочитав ні однієї книги й жодної газети… ” Хоча Зливу й уважний до солдатських нуждам, але ця якість зводиться на немає його жестокостью: “Цей млявий, занепалий на вид людина була страшно сувора із солдатами й не тільки дозволяла битися унтер-офіцерам, але й сам бив жорстоко, до крові, до того, що провинений падав з ніг під його ударами”. Ще більш страшний капітан Осадчий, вселяющий “нелюдський трепет” своїм подчиненним.

Навіть у вигляді його є щось звіріное, хиже. Він настільки твердий із солдатамі, що в його роті щорічно хтось кінчав життя самогубством. У чому ж причина такого духовного опустошения, моральної потворності? Куприн відвечает на це питання вустами Назанского, одного з деяких позитивних персонажів повести: “…

Так і всі вони, навіть самі проміньшие, самі ніжні з них, прекрасні батьки й уважні чоловіки, – всі вони на службі робляться низинними, боягузливими, злими, дурними звіринками Ви запитаєте: чому? Так саме тому, що ніхто з них у службу не вірить і розумної мети цієї служби не видит”; “…для них служба – це суцільне відобертання, тягар, ненавидимое ярмо”. Рятуючись від мертвущої нудьги армійського життя, офіцери намагаються придумати для себе якесь побічне заняття. Для більшинства це, звичайно, пияцтво й карти.

Неякі займаються колекціонуванням і рукоділлям Підполковник Рафальский відводить душу у своєму домашньому звіринці, капитан Стельковский перетворив у хобби разобертання молоденьких селянок. Що ж змушує людей кидатися в цей вир, присвячувати себе армійській службі? Куприн уважає, що в цьому почасти винуваті подання про військових, що зложилися в суспільстві.

Так, головний герой повести підпоручик Ромашов, намагаючись осмислити жизненние явища, доходить висновку, що “мир розділявся на дві нерівні частини: одна – менша – офіцерство, що оточує честь, сила, влада, чарівне достоїнство мундира й разом з мундиром чомусь і патентована хоробрість, і фізична сила, і зарозуміла гордість; інша – огромная й безособова – цивільні, інакше шпаки, штафирки й рябчики; їх нехтували… ” І письменник виносить вирок військовій службі, що з її примарною доблестю створена “жорстоким, ганебним, вселюдським недоразумением”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Критичне зображення армійського суспільства в повісті А. И. Куприна “Двобій”