Кредо життя і творчості В. Симоненка

Василь Симоненко – великий український поет. Незважаючи на те, що йому не було й двадцяти дев’яти років, коли він залишив нас, ми маємо повне право називати його так, бо він був майстром поетичного слова і вся його творчість пройнята любов’ю до Батьківщини і рідного народу, ненавистю до кривди й образ, до приниження гідності людини. Симоненко був чистою людиною, правдолюбцем, безкомпромісним до ліцемірів і убогих духом підлабузників:

Душа горить. Палає лютий розум,

І ненависть рокоче на вітрах.

У своїх творах Симоненко не замовчував

нічого, він завжди називав усе навколо власними іменами. Якщо бачив перед собою злодія, хабарника, бюрократа, називав його тим, ким він є. Він жив у нелегкі часи для України й знав, що чекає на того, хто не йде на компроміс із совістю:

Мене, мов пса, покірні холуї

Тримали в закутку холодному, тісному,

Закинувши в віддалені краї.

Та, не піддавшись зарібку легкому,

Я не прислужував ніколи і нікому.

Та й не могла людина, що написала такі твори, як “Лебеді материнства”, “Пророцтво 17-го року”, не бути “правді вічним другом”. Поет ставить за мету викриття джерел та носіїв зла.

Головне зло – це черствість душі, у чому б вона не виявлялася: у ставленні до окремої людини, до народу, до України. На думку Симоненка, таких людей треба карати:

Бо ж немає тим іншої кари,

Хто дотепи свої в іржі

Заганяє бездумно в рани,

У болючі рани чужі.

Симоненко однаково вболівав як за весь український народ, так і за окремих людей, шукав правду та викривав кривду. Правда – серед народу. Поетові близькі до болю доля і клопоти людини-трудівника, прибитого щоденною тяжкою селянською працею. Ось спрацьований, недужий, ні синові, ні невістці не потрібний дід (“Старість”); він “все стерпить – докори, сором, лихо – лиш би вмерти на землі батьків!; ось баба Онися, що втратила трьох синів (“Баба Онися”); ось доярка з її “важким щастям”, у якої від роботи “руки й ноги вночі гудуть” (“Дума про щастя”). Вони, з позиції поета, поборники правди, живуть за її законами. І поет низько схиляє перед ними голову й возвеличує їх у своїй прекрасній поезії.

І зовсім по-іншому, твердо, безкомпромісно звучить його слово, коли говорить про тих, хто чинить зло. Василь Симоненко бачив, що гине народ, гине Україна, гине з плачем, гине на очах у бездушних бюрократів, які жорстоко розправлялися з усім і усіма, хто ставав на захист культурної скарбниці народу, його гідності, хто відстоював право України на самоствердження. Як же треба було любити Вітчизну, щоб в ті часи, звертаючись до України, написати:

Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю.

Всі, хто чинить зло Україні, – особисті вороги Симоненка. За це його й боялися ті, хто мав владу й силу, але силу зла.

Василь Симоненко щиро вірив у те, що настане такий день, коли народ скине зі своїх плеч катів осатанілих з нагаями і палашами і “пощезнуть всі перевертні, й приблуди, і орди завойовників-заброд”. Головна сила його творчості – у небуденно, у рідкісно ясній чистоті поетової душі. Все, що він написав, має на собі печать його відкритого, чесного, повного любові до людини серця. Симоненко жодного разу не поганьбив звання українця, не відступив від свого життєвого кредо: “Я хочу правді бути вічним другом і ворогом довічним злу”. Своє коротке, але таке яскраве життя прожив гідно, з честю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Кредо життя і творчості В. Симоненка