“Кохає серце всіх, всіх в світі та без втрат…” (Непередбачуваний А. Рембо)

Ці слова, що винесені у назву твору, належать найпарадоксальнішому, найне – передбачуваному і наймолодшому поетові Франції Аргюру Рембо. Він буквально увірвався в поезію, відкинув вікові традиції французького ліризму, пронісся, наче яскравий метеорит і – зник якось зненацька. У короткому житті Рембо було кіль­ка років, коли він писав вірші, в яких можна побачити глибоку душевну драму обдарованої людини. Саме поетичний геній вів Рембо в усіх його поневіряннях і несамовитостях. З невеликого містечка Шарлевіля в Арденнах він з’являється у Парижі, зачаровує своїми віршами Верлена і зникає, починає свої блукання бі­лим світом. Блукає від Скандинавії до Індонезії, доки випадок не закинув його в далеку Ефіопію. Там він лишається на одинадцять років. Працює торговим служ­бовцем і уперто заробляє гроші…

Перші вірші Рембо просякнуті палким усвідомленням своєї сторонності, не­прикаяності в цьому світі, де все правильне, розмірне. Його вірші з’явилися як щось нестримне, надзвичайне. Один із них вражає своєю геніальністю і непере­вершеністю – це вірш “П’яний корабель”. У ньому – низка див і грізних небез – печностей, тут передчуття захоплень і мук самого Рембо перед тим, як вирушити в життєве плавання, причому зважитися йти без керма і вітрил. Захоплення кочо­вою волею і страх від загубленості серед простору, безглузда відважність

і триво­га, радість і здригання від зробленого, і несподівано – благання, тихі сльози, щоб Господь подарував тишу, спокій, безвітряну, сонячну і лагідну погоду, закликан­ня духів дитинства, що так швидко минуло, – ось що таке “П’яний корабель”.

…Я плив, туманом синім оповитий, В рожевих небесах… Я бачив електричні спалахання, За мною кінь морський ходив, як чорний пес… Архіпелаги зоряні лисніли, В морях екстазових мене носив тайфун… Але ж наплакавсь я, бо злиті кров’ю Світанки й місяці, і всі сонця – гіркі, Весь пройнятий терпким вином любові. Хай в морі потону, хай розтрощу свій кіль… …Сумне дитя кораблика пускає, Легенького, немов метелик весняний.

У поетичній творчості Артюр Рембо бачить надмірну владу, за допомогою якої поет може зв’язати душі людей один з одним. Для цього необхідний дар “ясно­видіння”, вміння проникнути в глибини “вселенської душі”, перетворивши при цьому власну душу, звільнивши її від потворних думок, вад, розпусти, від хибно­го погляду на світ.

Рембо майже двадцять років. Він пише вірші, які увійдуть в цикл під назвою “Осяяння”. Майже у кожному рядку – віра у поетичну прозірливість, у змогу по­ета порівняти себе з Богом і проникнути у таємниці всесвіту. Але цю віру руй­нує сам_Рембо: нічого змінити не можна, перебудова власного світогляду нічого не дасть, він не Прометей, і пересічним смертним, на відміну від титана, поет не може дати радість і любов. Тому слідом за “Осяянням” з’являється сповідь “Крізь Пекло”. Це була єдина книга, яку віддав до друку сам Рембо, тоді як всі інші дру­кувалися без його дозволу. В цій збірці поет відмовляється від того, чому так рев­но бажав служити, про що писав раніше. Відтепер він бачить свій шлях у подолан­ні минулої віри у міць своїх осяянь, що допоможуть у перетворенні. В останньому колі духовних пошуків Рембо намагається ствердити новий труд і нову мудрість, вигнання тиранів і нечистих, кінець марновірству, щоб привітати серед перших Різдво на землі. Він писав у “Відчуттях”:

У синіх сутінках піду я по стежках, Топтатиму траву, торкатиму колосся… Не буде ні думок, ні слів – але любов Душі моїй віддасть свої палкі пориви, Щоб я, мов циган той, світ за очі пішов, З Природою, немов із жінкою, щасливий.

Життя стрімко лине. Артюр Рембо відчуває нездужання, звертається в Мар­сельський шпиталь, де у віці 37 років помирає.

У поезії Артюр Рембо вважається одним з видатних представників символізму. Його творчість мала вплив на поетів-символістів Росії і поетів інших країн. Його вірші перекладали поети, які згодом складуть плеяду кращих і увійдуть в літерату­ру як поети Срібної доби. Марина Цветаева переклала “П’яний корабель” росій­ською мовою і була у захваті від його віршів, і від “Вороння” теж. Що відчуваємо ми, читаючи рядки вірша?

Поет проникливо малює глибоку осінь. Поета уявляємо живописцем. Він створює справжню картину, але не фарбами, а словами. Перед очима постають білі поля, величезні простори, вкриті снігом, навколо жодної душі, але все ж таки є життя в описі часу перед початком зими. Та що ж це за життя? Це чорні зухвалі птахи. Вони в цей сумний час господарі околиці. Посилює відчуття самотності лі­ричного героя, навіть безвихідності шлях, “обставлений хрестами”. В цій картині мертвого білого поля, у птахах, “горластих до нестями”, є певний символ: перед ііричним героєм наче закрито шлях у майбутнє. А що у нього зараз? Хрести, білі нескінченні поля і “похмуре чорне вороння”.

І коли Рембо зрозумів, що ліричне чарівництво не може задовольнити його душу, його прагнення до високих мрій, він охолонув до творчості, яким його на­городив Бог, і почав займатися – треба ж було десь заробляти гроші! – торговою справою. Однак той творчий спадок, який Рембо залишив нам, дозволяє казати, що одного разу землю відвідав хлопчик Ікар із зовнішністю Прометея.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
“Кохає серце всіх, всіх в світі та без втрат…” (Непередбачуваний А. Рембо)