Кохання… лірика Дмитра Павличка

Кохання… Це чарівне слово здавна хвилювало розум і душу людини, пробуджувало уяву, кликало на подвиги. Та й що в світі є чарівніше, дивовижніше, ніж кохання? Людське, справжнє, чисте кохання, яке то віддається болем у серці, то нагадує чарівну квітку, що п’янить своїми пахощами? Коли людина вирушає в широкий світ з рідної оселі, мати дарує їй щось на згадку про домівку. Це може бути рушник чи вишивана сорочка, на яких переплелися червоний та чорний кольори. Ці кольори як доля людини: від радощів та щастя до горя й смутку. Але життя, звичайно, коли-небудь повертає таки синів та дочок до рідної оселі з далеких мандрівок: Мене водило в безвісті життя, Та я вертався на свої пороги. Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги. У рідній домівці завжди чекає на нас мати, найрід-ніша в світі людина. З часом ти зрозумієш, як ти її любиш, що вона для тебе значить. А її дарунок на дорогу – вишита сорочка – буде завжди нагадувати поетові, що в житті бувають і великі розчарування, і великі радощі: “червоне – то любов, а чорне – то журба”. Тому так органічно переплелися в творчості Павличка і радощі і смуток, любов і ненависть: “переплелися, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги”. Інтимна лірика поета пристрасна, наповнена ніжністю й емоціями:

Твоя душа звіздаста і смаглява Як ніч, що світер віхоли зняла. Твоє волосся пахне, як отава

З-під скатерті різдвяного стола. ( “Твоя душа звіздаста і смагаста…” ) Дійсно, кохання – це найдивовижніше почуття. Воно освітлює шлях у житті, воно розкриває для людини невичерпні можливості: Так, ти одна, моя любове, Даєш мені снаги обнови, Червоне – то любов, а чорне – то журба Народжуєш мене щодня Інакшим, іншим… (“Так, ти одна, моя любове…”)

Павличкова муза завжди прагнула до нових життєвих і естетичних обріїв, її слово потребувало свіжих живлющих соків. І автор їх знаходив. Знаходив і втілював в своїх поезіях, де вгадування рис коханої супроводжуватиме ліричного героя скрізь. Скрізь з’являєт-ся вона – Жінка. Цей образ символізує силу життя й вічного відродження. Але є вірш, наприклад “Коли ми йшли удвох з тобою…”, в якому герой вражений тим, як та дівчина, яку він любив “надмірно”, так байдуже топтала колоски пшениці. І він признається:

Без оглядки Ти йшла собі, а в мене – згадки Про те, як на чужому полі Давно колись, ще у неволі Збирав я нишком колосочки В поділ дитячої сорочки. Ось і все – немає кохання.

Здається, тільки-но горів, страджав, кохав палко – і кудись все зникло. Але відомо, що кохана людина – це друга частина душі. І якщо дівчина стоптала колоски, які дуже дорогі для серця ліричного героя, то вона стоптала його душу. Яке може бути кохання? Але все ж таки поет вірить, що це почуття – чудодійні ліки, які принесуть щастя і радість у серця закоханих:

Я пригорнусь до тебе Серцем і небесами, Раменами пагорбів рідних І доріг поясами. (“Я пригорнусь до тебе…”)

Дівчина і хлопець, жінка і чоловік, які кохають один одного – то, мабуть, найкраще, що може бути у житті. Вони з’єднують свої серця у єдине ціле, щоб ніколи не розлучитися, щоб ніколи потім не блукати наодинці зі своїми невеселими думками про невдале кохання, про розчарування. Ні, не таке майбутнє їх чекає. Дмитро Павличко запевняє:

Так ми застигли в злеті, повні дива. Не зірка й не зерно – душа сяйлива, Що не в землі, ні в небі не згаса. (“Я – зернятко, а ти – зоря осіння…”)

Кохання ніколи не згасне, бо його полум’я – це полум’я сердець усіх закоханих, а їх на землі – безліч! Недарма з-під пера Дмитра Павличка ллється, мов пісня, “Притча про любов”, в якій возвеличується кохання сопілкаря, що грає для своєї дівчини так, що В його руках сопілка Зеленим листям пісні розвивалась, Душа ліщини воскресала в ній. Це справжнє кохання, що буде жити вічно, як і почуття самого поета у вірші “Я буду на світі…”: Я житиму доти. Допоки горіти буде Долоні твоєї дотик. Я гадаю, що інтимна лірика Дмитра Павличка – це дверцята в таємницю кохання. Це особливий, дивовижний, чарівний світ. Треба тільки це побачити – і ти обов’язково туди потрапляєш. І відразу відкривається серце для чистого і вірного кохання, відкривається, щоб завжди нести полум’я цього дивовижного почуття, щоб радувати і, лише інколи, засмутити, бо в житті кожної людини є дві стежини, як на сорочці-вишиванці є дві нитки – “червоне – то любов, а чорне – то журба…”

Відчули красу кохання?

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Кохання… лірика Дмитра Павличка