Котляревський Іван Петрович Енеїда


Частина перша

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятійший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він взявши торбу тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насаджавши повні,
І куди очі почухрав.
Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась, як квочка,
Енея не любила – страх;
Давно вона уже хотіла,
Щоб його душка полетіла
К чортам і щоб і дух не пах.

Еней був тяжко не по серцю
Юноні, – все її гнівив:
Здававсь гірчийший їйвід перцю,
Ні в чим Юнони не просив;
Но гірш за те їй не любився,
Що, бачиш, в Трої народився
І мамою Венеру звав;
І що його покійний дядько,
Паріс, Пріамове дитятко,
Путівочку Венері дав.

Побачила Юнона з неба,
Що пан Еней на поромах;
А то шепнула сука Геба…
Юнону взяв великий жах!
Впрягла в гринджолята павичку,
Сховала під кибалку мичку,
Щоб не світилася коса;
Взяла спідницю і шнурівку,
І хліба з сіллю на тарілку,
К Еолу мчалась, як оса.

“Здоров, Еоле, пане-свату!
Ой, як ся маєш, як живеш? –
Сказала, як ввійшла у хату,
Юнона. – Чи гостей ти ждеш?.”
Поставила тарілку з хлібом
Перед


старим Еолом-дідом,
Сама же сіла на ослін.
“Будь ласкав, сватоньку-старику!
Ізбий Енея з пантелику,
Тепер пливе на море він.

Ти знаєш, він який суціга,
Паливода і горлоріз;
По світу як іще побіга,
Чиєхсь багацько виллє сліз.
Пошли на його лихо злеє,
Щоб люди всі, що прі Енеї,
Послизли і щоб він і сам…
За сеє ж дівку чорнобриву,
Смачную, гарну, уродливу,
Тобі я, далебі, що дам”.

“Гай, гай! Ой, дей же його кату! –
Еол насупившись сказав. –
Я все б зробив за сюю плату,
Та вітри всі порозпускав:
Борей недуж лежить з похмілля,
А Нот поїхав на весілля,
Зефір же, давній негодяй,
З дівчатами заженихався,
А Евр в поденщики найнявся, –
Як хочеш, так і помишляй!

Та вже для тебе обіщаюсь
Енеєві я ляпас дать;
Я хутко, миттю постараюсь
В трістя його к чортам загнать.
Прощай же! Швидше убирайся,
Обіцянки не забувайся,
Бо послі, чуєш, нічичирк!
Як збрешеш, то хоча надсядься,
На ласку послі не понадься,
Тогді від мене возьмеш чвирк”.

Еол, оставшись на господі,
Зобрав всіх вітрів до двора,
Велів поганій буть погоді…
Якраз на морі і гора!
Все море зараз спузирило,
Водою мов в ключи забило,
Еней тут крикнув, як на пуп;
Заплакався і заридався,
Пошарпався, увесь подрався,
На тім’ї начесав аж струп.

Прокляті вітри роздулися,
А море з лиха аж реве;
Слізьми троянці облилися,
Енея за живіт бере;
Всі човники їх розчухрало,
Багацько війська тут пропало;
Тогді набрались всі сто лих!
Еней кричіть, що “я Нептуну
Півкопи грошей в руку суну,
Аби на морі штурм утих”.

Нептун іздавна був дряпічка,
Почув Енеїв голосок;
Шатнувся зараз із запічка,
Півкопи для його кусок!.
І миттю осідлавши рака,
Схвативсь на його, мов бурлака,
І вирнув з моря як карась.
Загомонів на вітрів грізно:
“Чого ви гудете так грізно?
До моря, знаєте, вам зась!”

От тут-то вітри схаменулись
І ну всі драла до нори;
До ляса, мов ляхи, шатнулись,
Або од їжака тхори.
Нептун же зараз взяв мітелку
І вимів море як світелку,
То сонце глянуло на світ.
Еней тогді як народився,
Разів із п’ять перехрестився,
Звелів готовити обід.

Поклали шальовки соснові,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую, без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали
І брагу кухликом тягли;
Та і горілочку хлистали, –
Насилу із-за столу встали
І спати послі всі лягли.

Венера, не послідня шльоха,
Проворна, враг її не взяв,
Побачила, що так полоха
Еол синка, що аж захляв;
Умилася, причепурилась
І, як в неділю, нарядилась,
Хоть би до дудки на танець!
Взяла очіпок грезетовий
І кунтуш з усами люстровий,
Пішла к Зевесу на ралець.

Зевес тогді кружав сивуху
І оселедцем заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послідки з кварти виливав.
Прийшла Венера, іскривившись.
Заплакалась и завіскрившись,
І стала хлипать перед ним:
“Чим пред тобою, милий тату,
Син заслужив таку мій плату?
Ійон, мов в свинки грають їм.

Куди йому уже до Риму?
Хіба як здохне чорт в рові!
Як вернеться пан хан до Криму,
Як женитсья сич на сові.
Хіба б уже та не Юнона,
Щоб не вказала макогона,
Що й досі слухає чмелів!
Коли б вона та не бісилась,
Замовкла і не комизилась,
Щоб ти се сам їй ізвелів”.

Юпітер, все допивши з кубка,
Погладив свій рукою чуб:
“Ох, доцю, ти моя голубка!
Я в правді твердий так, як дуб.
Еней збудує сильне царство
І заведе своє там панство:
Не малий буде він панок.
На панщину ввесь світ погонить,
Багацько хлопців там наплодить
І всім їм буде ватажок.

Заїде до Дідони в гості
І буде там бенкетовать;
Полюбиться її він мосці
І буде бісики пускать.
Іди, небого, не журися,
Попонеділкуй, помолися,
Все буде так, як я сказав”.
Венера низько поклонилась
І з панотцем своїм простилась,
А він її поціловав.

Еней прочумався, проспався
І голодранців позбирав,
Зовсім зібрався і уклався,
І, скілько видно, почухрав.
Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,
І море так йому огидло,
Що бісом на його дививсь:
“Коли б, – каже, – умер я в Трої,
Уже б не пив сеї гіркої
І марне так не волочивсь”.

Потім, до берега приставши
З троянством голим всім своїм,
На землю з човнів повстававши,
Спитавсь, чи є що їсти їм.
І зараз чогось попоїли,
Щоб на путі не ослабіли;
Пішли, куди хто запопав.
Еней по берегу попхався
І сам не знав, куди слонявся,
Аж гульк – і в город причвалав.

В тім городі жила Дідона,
А город звався Карфаген,
Розумна пані і моторна,
Для неї трохи сих імен:
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита,
Бідняжка – що була вдова;
По городу тогді гуляла,
Коли троянців повстрічала,
Такі сказала їм слова:

“Відкіль такі се гольтіпаки?
Чи рибу з Дону везете?
Чи, може, виходці-бурлаки?
Куди, прочане, ви йдете?
Який вас враг сюди направив?
І хто до города причалив?
Яка ж ватага розбишак!”
Троянці всі замурмотали,
Дідоні низько в ноги пали,
А, вставши, їй мовляли так:

“Ми всі, як бач, народ хрещений,
Волочимся без талану,
Ми в Трої, знаєш, порождені,
Еней пустив на нас ману;
Дали нам греки прочухана
І самого Енея-пана
В три вирви вигнали відтіль;
Звелів покинути нам Трою,
Підмовив плавати з собою,
Тепер ти знаєш ми відкіль,

Помилуй, пані благородна!
Не дай загинуть головам,
Будь милостива, будь незлобна,
Еней спасибі скаже сам.
Чи бачиш, як ми обідрались!
Убрання, постоли порвались,
Охляли, ніби в дощ щеня!
Кожухи, свити погубили
І з голоду в кулак трубили,
Така нам лучилась пеня”.

Дідона гірко заридала
І з білого свого лиця
Платочком сльози обтирала:
“Коли б, – сказала, – молодця
Енея вашого злапала,
Уже б тогді весела стала,
Тогді великдень був би нам!”
Тут плюсь – Еней як будто з неба:
“Ось, ось де я, коли вам треба!
Дідоні поклонюся сам”.

Потім, з Дідоною обнявшись,
Поцілувались гарно в смак;
За рученьки біленькі взявшись,
Балакали то сяк, то так.
Пішли к Дідоні до господи
Через великі переходи,
Ввійшли в світлицю та й на піл,
Пили на радощах сивуху
І їли сім’яну макуху,
Покіль кликнули їх за стіл.

Тут їли рознії потрави,
І все з полив’яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубци, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.

І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.
Бандура горлиці бриньчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцьовали
В дробушках, в чоботах, в світках.

Сестру Дідона мала Ганну,
Насправжки дівку хоть куди,
Проворну, чепурну і гарну;
Приходила і ся сюди
В червоній юпочці баєвій,
В запасці гарній фаналевій,
В стьонжках, в намисті і в ковтках;
Тут танцьовала викрутасом
І пред Енеєм вихилясом
Під дудку била третяка.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Котляревський Іван Петрович Енеїда

Categories: Твори з української літератури

Links