Короткий виклад сюжету – Будь здоровий, школяр – Повість


Моздокская степ. Іде Війна з фашистською Німеччиною. Я – боєць, мінометник. Я москвич, мені вісімнадцять років, другий день на передовий, місяць в армії, і я несу командирові полку “дуже відповідальний пакет”. Де цей командир

– невідомо. А за невиконання завдання – розстріл. Хтось силою втягує мене в окоп. Пояснюють, що ще сто метрів, і я нарвався б на німців. Мене ведуть до командира полку. Той читає повідомлення й просить передати моєму командирові, щоб таких повідомлень більше не посилав. Я мрію про те, як прийду назад, доповім, нап’юся гарячого чаю, посплю – тепер я маю право. У нашій батареї Сашка Золотарьов, Коля Грінченко, Шонгин, Гургенидзе, командир взводу

– молодший лейтенант Коропів. Колючи Грінченко, що б він не говорив, завжди “чарівно посміхається”. Шонгин – “старий солдат”. Він служив у всіх арміях під час всіх воєн, але жодного разу не вистрілив, жодного разу не був поранений. Гургенидзе – маленький грузин, на носі в нього завжди висить крапелька

Учора приходила Ніна, “гарна зв’язківка”, вона замужем. “А ти зовсім ще малявка, так?” – запитала вона. Прийде Ніна чи сьогодні ні?

От вона йде, поруч із нею незнайома зв’язківка. Раптом удалечині розрив. Хтось кричить: “Лягай!” Я бачу, як Ніна повільно піднімається із брудного снігу, а та, інша, лежить нерухомо. Це перша наша міна

Я


втратив ложку. Є нема чим. Їм кашу щепочкой. Ми йдемо в настання. “Що в тебе з долонями?” – запитує старшина. Долоні мої в крові. “Це від мінних ящиків”, – говорить Шонгин.

Сашка Золотарьов робить на паличці карбу на згадку про загиблим. На паличці вже не залишилося місця

Я приходжу в штаб полку. “А в тебе ока гарні”, – говорить Ніна. Від цих слів у мене за спиною виростають крила. “Я завтра прийду до тебе, ти мені подобаєшся”, – говорю я. “Я многим подобаюся, тут адже крім мене нікого й ні”, – відповідає вона. Ми міняємо позиції. Їдемо на машині. Іде сніг навпіл з дощем. Ніч. Ми зупиняємося й стукаємося в якусь хату. Господарка впускає нас. Усіх укладаються спати. “Лізь до мене”, – говорить із грубки тихий голос. “А ти хто?” – запитую я. “Марія Андріївна”. Їй шістнадцять років. “Іди ближче”, – говорить вона. “Пусти”, – говорю я. “Ну й валися на свою крамницю, раз тобі з людьми тісно”. Наступного дня ранить Гургенизде. “Попадалься”, – смутно посміхається він. Його відправляють вгоспиталь.

Сашка Золотарьов довідається, що неподалік коштують машини із крупою, а водії сплять. “Непогано б нам по казанку відсипати”, – говорить Сашка й іде до машин. На інший день комбат лає Сашку за злодійство. Я говорю, що Сашка всім роздав, а сам думаю, де він був, цей комбат, коли ми під радгоспом № 3 перший бій приймали. В училище по режиму харчувався. Я згадую, як на останніх комсомольських зборах, коли хлопчики один за іншим клялися загинути за Батьківщину, Женя, що я любив тоді, сказала: “Мені жаль вас, хлопчики. Війні потрібні мовчазні, хмурі солдати. Не треба шуміти”. – “А ти?” – крикнув хтось. “Я теж піду. Тільки не буду кричати й розпинатися”.

Ми – Коропів, старшина, Сашка Золотарьов і я – відправляємося на базу армії за мінометами. Ми їдемо в полуторці. По дорозі нам зустрічається дівчина в погонах старшини. Її кличуть Маша. Вона просить підвезти її в тил. Ми зупиняємося на нічліг у селі. Господарка нашого будинку дуже схожа на мою маму. Вона годує нас пирогом з наших сухарів, наливає спирту, щоб ми зігрілися. Ми лягаємо спати. З ранку сідаємо вмашину.

Ми вертаємося в штаб дивізії. Я зустрічаю Ніну. “У гості приїхав?” – запитує вона. “Тебе шукав”, – відповідаю я. “Ах ти мій дорогою… От дружок теперішній. Не забув, значить?” – говорить вона. Ми обідаємо з Ніною в штабній їдальні. Говоримо про те, що було до війни, що от посередині війни в нас побачення, що я буду

Чекати на неї листів. Ми виходимо з їдальні. Я касаюсь її плеча. Вона ласкаво відводить мою руку. “Не треба, – говорить вона, – так краще”. Вона цілує мене в чоло й біжить у заметіль, що почалася

Ми одержуємо американський бронетранспортер. Ми їдемо на ньому й веземо бочку вина – на всю батарею. Ми вирішуємо спробувати вина. Воно ллється в казанки по шлангу для бензину й пахне бензином. Випивши, Сашка Золотарьов починає плакати й згадувати свою Клаву. Машина йде вперед. Назустріч нам біжить фігура. Це солдат. Він говорить, що “хлопців кулями побило”, сімох. У живі залишилося двоє. Ми допомагаємо їм ховати вбитих

Іде бій. Раптово мене вдаряє в бік, але я живий, тільки в роті земля. Це не мене вбили, убили Шонгина. Сашка приносить зв’язку німецьких алюмінієвих ложок, але я чомусь не можу ними є

“Рама” балується”, – говорить Коля. Я почуваю біль у нозі, ліве стегно в крові. Мене ранило! Як же так – не бою, нічого. Мене відвозять у медсанбат. Сестра просить у мене документи. Я дістаю їх з кишені. Слідом за ними випадає ложка. На ній видряпано “Шонгин”. І коли я встиг неї підібрати? От і пам’ять про

Шонгине. У барак вносять нових поранених. Один з них злий, з мінометної. Він говорить, що всі наші вбито: і Коля, і Сашка, і комбат. Він залишився один. “Брешеш ти всі”, – кричу я. “Бреше він”, – говорить хтось. “Ти не слухай, – говорить сестра. – Він адже сам не свій”. – “Наші вперед ідуть”, – говорю я. Мені хочеться плакати й не від горя. Плач. У тебе безпечна рана, школяр. Ти ще поживеш



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Короткий виклад сюжету – Будь здоровий, школяр – Повість

Categories: Скорочені твори

Links