Коріння життя людського (за повістю “Тіні забутих предків”) МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Коріння життя людського (за повістю “Тіні забутих предків”)

Твори, як і люди, мають свою біографію, долю, характер. Є твори, які легко читаються – і так само легко забуваються, не лишаючи сліду ні в думках, ні в серці, а є такі, які не можна просто перебігти очима, над ними треба думати, а часом – мучитись. Зате їх ніколи не забудеш. Таким твором є “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського.

Розгортаються перед нами картини незвичайної, незайманої гірської природи, неначе казкової країни, яка, схована від усього світу, живе своїм відокремленим життям. Усе тут наповнене відчуттям присутності надприродних істот, лісовиків, щезників, русалок. Тому й люди сприймають все дещо інакше, ніж мешканці рівнин. З раннього дитинства звикають вони вірити в казкові сили природи, яка може допомогти або згубити.

Головний герой твору – Іван Палійчук – з самого дитинства дивував своїх близьких таємничим поглядом очей, задумливістю, своєю несхожістю на інших людей. Навіть мати з острахом ставиться до нього. Самотній хлопець захоплюється музикою, шукає розради в природі, серед якої росте. Скоро він знайомиться з Марічкою, дівчиною з ворожого роду Гутенюків. Діти проводять разом весь час, купаючись, дражнячи жаб, зазираючи у прірву, підіймаючись на гору, слухаючи “голос сокири”. А коли підросли, щиро кохали одне одного.

Іван та Марічка

знайшли одне в одному величезну душевну відраду, разом співали вони пісень, разом раділи, слухаючи музику. “Най що хотє роб’є, а ти будеш моєю”, – говорив Іван дівчині. Як же її не любити?! Тоненька, як гінка смерічка, чепурна, вона і співала, і пісні складала, і ніжно Іванка обіймала. А коли заграє хлопець на трембіті, то немає кращої слухачки ніж вона. Молоді дійсно були щасливі, бо їхнє кохання перемогло ворожнечу родин. Таким чином позбавилися вони самотності серед людської черствості та заклопотаності власними проблемами.

Жорстока соціальна дійсність руйнує щастя молодих. Іван мусив піти у найми. Засмучена Марічка все повторювала: “Така нам доля судилась…” Лише зірка над полониною кожного вечора єднала їх. Дивлячись на неї, згадували закохані одне одного.

Що то кохання? То є святиня для кожної люди. Хто не кохав, той не знає, як це – чекати, надіятися і вірити.

Автор надзвичайно вміло розкриває тугу серця юнака, якому вчувся заклик Марічки, коли вона топилася в Черемоші. Щось підказувало йому біду, і тільки потім дізнався, що Марічки немає.

Не міг зрозуміти, чому “взяла її вода?” Чи то зло людське, чи сили надприродні розв’язали проблему двох ворогуючих родин? Та кохання не загинуло, воно жило у серці Іванка. У страшній розпуці хлопець іде “світ за очі”. Шість літ юнак блукав у лісі, як ведмідь голодував, але до людей не повертався. Шість літ “зализував рани”. Дівчата на селі співали співанки про їхнє величне кохання і смерть. А Іван жив, бо любов Марічки продовжувала зігрівати його душу.

Худий, зчорнілий, але змужнілий повернувся хлопець у рідне село. Заспокоївся, та рана не загоїлася. Почалося сіре, буденне хазяйнування з дружиною Палагною, яку не кохав, не допускав у своє серце, в свою душу. Весь час чув з глибокого лісу незабутій голос:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину…

Чи був щасливий Іван з Палагною? Ні! Він більше радів лісові, морю овець. Але заради “газдування мусив жити з нелюбою жінкою. Перші роки терпів, а потім груба, зрадлива Палагна стає Іванові ненависною.

Іван – людина, що прагне краси, добра. Він не може примиритися з сірою буденністю. Коли йому важко, покидає свою оселю і йде туди, де колись ходила Марічка. Тоді линули спогади, наливаючи радістю порожні груди. Іванко знову бачив свою Марічку, її миле обличчя, її просту душу і щиру ласкавість. Він чув її голос, її співанки. Кохана приходила до нього, вела розмову з ним:

– Чогось так змарнів? Чи ти недужий?

– За тобою, душко Марічко…

Іванко марив Марічкою. Її велике кохання зігріло його, кликало за собою. І він ішов далі, у ліс, туди, де вони були щасливі.

– Іва!.. – чує він то в одній стороні, то в другій. Іван біг. Дрібне каміння сипалося під ногами. Але звик до гір, умів спускатися з кручі.

– Іва!.. – стогнала Марічка десь із глибини, і був в голосі тому поклик кохання і муки. Іван забув про обережність. Він лише чув дорогий йому голос Марічки. Злії природні сили зводять його зі світу. Ледве живого знайшли Іванка, а потім трембіта звістила всіх про смерть. Тепер він був разом зі своєю Марічкою, тепер нарешті став щасливий. А їх кохання по сьогодні оспівується в піснях, бо любов – то найчистіше джерело людської духовності. Зів’яла ще одна прекрасна душа. Найкращі почуття, найрадісніші хвилини, найніжніші паростки добра, любові по-злодїйськи вбило прокляте бездушшя, “Тіні забутих предків” – це справжня пісня про любов, добро, зло і ненависть. Михайло Коцюбинський заповідав нам думати про все це, іти через зло і ненависть до любові і добра, до всього прекрасного, до світлої гармонії душ.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Коріння життя людського (за повістю “Тіні забутих предків”) МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Categories: Твори з літератури

Links