Конан Дойль Артур Собака Баскервілів (більш детальна версія) (скорочено)


Переказ:
Від імені друга Шерлока Холмса, лікаря Ватсона, йде розповідь про дедуктивний метод детектива, що за окремими фактами, предметами виявляє систему дій злочинця і забезпечує успіх у розслідуванні найзаплутаніших життєвих ситуацій. Так, за забутою річчю – ціпком із пластинкою-написом – Холмс встановив характер, уподобання, професію хазяїна палиці.
Хазяїн ціпка – лікар Джеймс Мортимер – повертається за забутою річчю і розповідає про дивну смерть свого друга Чарльза Баскервіля, а також демонструє рукопис, датований 1742 роком: у ньому розповідається про собаку Баскервілів, що занепастила життя предка роду, Гуго Баскервіля, і є небезпечною для кожного нащадка роду.
Чарльз вірив у цю легенду і не наважувався виходити на болота, прилеглі до його володінь, де, за розповіддю і жила страшна тварина-вбивця.
Слуга будинку Баскервілів Берримор не зміг пояснити і пролити світло на причину загадкової смерті хазяїна.
Під час слідства ніхто, крім Джеймса Мортимера, не помітив величезних відбитків собачих лап…
Із приїздом нового спадкоємця маєтка Генрі Баскервіля виявляється, що за учасниками справи хтось стежить: приходить лист, що попереджає Генрі Баскервіля про небезпеку на болотах, у готелі пропадає взуття нового хазяїна Баскервіль-хола… Шерлок Холмс відправляє до маєтку Генрі Баскервіля свого друга Ватсона. Детектив


вдається до допомоги хлопчика Картрайта у розслідуванні справи.
У маєтку Ватсон діє за настановами славетного детектива: з’ясовує, що слуга Берримор не вчиняв ніяких підступних дій щодо сера Генрі, а його нічні блукання по болотах пов’язані з біглим каторжником Селденом, братом дружини, місіс Берримор: слуга носив Селдену до схованки на болотах їжу. Від Берримора Ватсон дізнався, що напередодні смерті Чарльз отримав листа від жінки із проханням чекати її біля хвіртки о десятій годині вечора. Обгорілий аркуш із двома літерами “Л. Л.” дає змогу встановити авторку листа – Лору Лайонс, яка підтвердила, що дійсно надсилала листа серу Чарльзу, але на зустріч із ким не ходила.
Одночасно Ватсон знайомиться з найближчими сусідами сера Генрі – натуралістом Степлтоном та його сестрою, які мешкають поряд на фермі Мерріпіт-хауз, і містером Френклендом із Лефтер-холу. Сер Генрі починає упадати за сестрою Степлтона, на що негативно реагує її брат. Це дивує Ватсона. Про всі новини друг Холмса інформує детектива в листах і звітах. Через деякий час Ватсон зустрічає незнайомця, що переховується на болотах: ним виявився сам Шерлок Холмс. Детектив повідомляє Ватсона про свої спостереження: Степлтон видає свою дружину за сестру. Друзі стають свідками загибелі каторжника Селдона, що, нажаханий, утікав від когось і загруз у болотній трясовині. Холмс і Ватсон відвідують Лору Лайонс і переконуються, що Селтон використовує її довіру в своїх підступних планах. Роздивляючись портрети представників роду Баскервілів, Холмс знаходить зовнішню схожість між Гуго Баскервілем і Степлтоном. Залишається “піймати на гарячому” злочинця Степлтона. Холмс запрошує з поліції Лондона Лестрейда і повідомляє сера Генрі, що разом із Ватсоном повертається додому, а барону радить йти на обід до Степлтонів.
Розділ XIV
Собака Баскервілів
Цитата:
У присутності візника, найнятого в Кумб-Тресі, не можна було говорити про справу, і ми, незважаючи на усе своє хвилювання, розмовляли про якісь дрібниці. Я полегшено зітхнув, коли осторонь від дороги з’явився котедж Френкленда, від якого залишалося дві-три милі до Баскервіль-холу і до того місця, де мала розігратися заключна сцена трагедії. Не доїжджаючи до будинку, ми розплатилися з візником біля воріт, відправили його назад у Кумб-Тресі, а самі пішли в напрямку до Мерріпіт-хаузу.
– Ви зі зброєю, Лестрейд?
– Я бачу, ви налаштовані досить серйозно, містере Холмс. А що від нас тепер потрібно в цій грі?
– Потрібне терпіння. Будемо чекати.
– Справді, місця тут не вельми веселі! – Сищик повів плечима, дивлячись на похмурі схили пагорбів і туман, який озером розливався над Гримпенською трясовиною. – А он десь горить вогник.
– Це Мерріпіт-хауз – кінцева мета нашої подорожі. Тепер попрошу вас ступати якомога тихіше і говорити пошепки.
Ми обережно крокували стежкою, що вела до будинку, але ярдів за двісті від нього Холмс зупинився.
– Далі не треба, – сказав він. – Ось ці валуни послужать нам прекрасною ширмою.
Я підкрався навшпиньки до низької кам’яної огорожі, що оточувала хирлявий садок Степлтонів, і, пробираючись у її тіні, дійшов до того місця, звідки можна було зазирнути в незавішене вікно.
У кімнаті було двоє чоловіків – сер Генрі і Степлтон. Вони сиділи один навпроти одного за круглим столом, до мене в профіль, і палили сигари. Перед ними стояли чашки з кавою і вино. Степлтон жваво говорив про щось, але баронет сидів блідий і слухав його неуважно. Йому, імовірно, не давала спокою думка про швидке повернення додому лиховісними болотами.
Але ось Степлтон встав і вийшов з кімнати, а сер Генрі підлив собі вина в склянку і відкинувся на спинку стільця, попихкуючи сигарою. Я почув скрип дверей, потім похрущування гравію на стежині. Кроки наближалися до мене. Виглянувши із-за стіни, я побачив, що натураліст зупинився біля невеликого хліва в кутку саду. Дзвякнув ключ у замку, і у хліву почулася якась метушня. Степлтон пробув там не більше двох хвилин, знову дзвякнув ключем, пройшов повз мене і зник у будинку. Я побачив, що він повернувся до свого гостя; обережно пробравшись до товаришів, я розповів їм усе це.
– Виходить, жінка не з ними? – запитав Холмс, коли я скінчив.
– Ні.
– Тоді де ж вона? Адже, крім кухні і їдальні, усі вікна темні.
– Їй-право, не знаю.
– Дивіться, Ватсоне, туман суне прямо на нас.
– А це недобре?
– Гірше не вигадати! Туман – єдине, що може порушити мої плани.
– Але сер Генрі там не затримається. Уже десята година. Тепер усе – і наш успіх, і навіть його життя – залежить від того, чи вийде він перш, ніж туман доповзе до стежини, чи ні.
У міру того, як туман насувався на нас, ми відступали усе далі і далі, поки не опинилися за півмилі від будинку.
– Ми занадто далеко відійшли, – сказав Холмс. – Це вже ризиковано: його можуть наздогнати перш, ніж він дійде до нас. Ну, хай як буде, залишмося тут.
Він опустився на коліна і приклав вухо до землі.
– Слава Богові! Здається, йде!
У тиші боліт почулись швидкі кроки. Пригнувшись за валунами, ми напружено вдивлялися в мутно-сріблисту стіну, що підступала до нас. Кроки усе наближалися, і ось із туману, немов розгорнувши перед собою завісу, виступив той, кого ми чекали. Побачивши над собою чисте зоряне небо, він із подивом озирнувся по боках. Потім швидко пішов по стежині, поминув нас і почав підніматися нагору пологим схилом, що починався відразу за валунами. На ходу він раз у раз озирався через плече, очевидно, побоюючись чогось.
– Тсс! – шепнув Холмс і клацнув курком револьвера. – Дивіться! Ось воно!
У гущавині туману, що наповзав на нас, почувся мірний, дрібний тупіт.
Стоячи поруч із Холмсом, я мигцем глянув йому в лице – бліде, схвильоване, з палаючими при місячному світлі очима. І раптом воно змінилося: погляд став зосереджений і суворий, рот відкрився від здивування. У ту ж секунду Лестрейд скрикнув від жаху й упав ниць на землю. Я випростався і, майже паралізований тим видовищем, що з’явилося перед моїми очима, потягнувся ослабілою рукою до револьвера. Так! Це був собака, величезний, чорний, як смола. Але такого собаки ще ніхто з нас, смертних, не бачив. З його розкритої пащі виривалося полум’я, очі метали іскри, по морді і загривку переливався мерехтливий вогонь. Ні в чийому розпаленому мозку не могло б виникнути бачення страшнішого, огиднішого, ніж ця пекельна істота, що вискочила на нас із туману.
Чудовисько неслося по стежині величезними стрибками, принюхуючись до слідів нашого друга. Ми опам’яталися лише після того, як чудовисько промайнуло повз нас. Тоді і я, і Холмс вистрілили одночасно, і оглушливе ревіння, яке пролунало слідом за цим, переконало нас, що бодай одна з куль влучила в ціль. Однак собака не зупинився і продовжував мчати вперед. Ми бачили, як сер Генрі озирнувся, мертвотно-блідий при світлі місяця, підняв у жаху руки і завмер у цій безпомічній позі, не зводячи очей з чудовиська, яке наздоганяло його.
Але голос собаки, який завив від болю, розсіяв усі наші страхи. Хто уразливий, той і смертний, і якщо він поранений, виходить, його можна й убити. Боже, як біг у ту ніч Холмс!
Ми мчали по стежині і чули невпинні крики сера Генрі і глухе ревіння собаки. Я встиг у ту хвилину, коли собака кинувся на свою жертву, повалив її на землю і вже примірювався схопити за горло. Але Холмс усадив йому в бік одну за одною п’ять куль. Собака завив востаннє, люто клацнув зубами, звалився на спину і, судорожне смикнувши всіма чотирма лапами, завмер.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Конан Дойль Артур Собака Баскервілів (більш детальна версія) (скорочено)

Categories: Скорочені твори

Links