КОЕЛЬО, Пауло

(нар. 1947)

КОЕЛЬО, Пауло (Coelho, Paulo – нар. 1947, Ріо-де-Жанейро) – бразильський письменник.

Кожна нова книга Коельо стає сенсацією і має незмінний успіх поміж найрізноманітніших категорій читачів. Тривала ейфорія, що охопила друковані видання всіх континентів, як і мільйони людей, справно підтримується захопливими рецензіями й апологетичними статтями, які, проте, відчутно розбавлені нападами та зневажливими відгуками, іноді навмисно зневажливими, іноді и різкими, зокрема – з боку деяких авторитетних теоретиків літератури.

Коельо народився у Ріо-де-Жанейро у звичайній сім’ї середнього достатку: батько – інженер, мати – домогосподарка. Батьки мріяли для свого сина про фах інженера чи юриста, оскільки до письменницької праці у країні тоді ставилися зневажливо – режим військової диктатури не заохочував до богемного способу життя. Проте Коельо з дитинства мріяв писати і залишався непохитним у своїх намірах. Він не відмовився від них навіть після похмурих років у єзуїтській школі та розмов із батьками. Вважаючи, що вчасно розгледіли у нав’язливій ідеї ознаку душевної хвороби, батьки віддали сина у психіатричну клініку, де його лікували варварськими методами, в тому числі й електрошоком. Повернувшись звідти, Коельо спробував жити як усі – навчатися, здобути фах, але все надаремно.

У 60-х pp. він спілкується з місцевими

“хіпі”, пробує займатися журналістикою та драматургією і надзвичайно багато читає. Потім за пропозицією рок-музиканта Рауля Сейхаса розпочав писати анархістські тексти пісень на його музику. Несподіване співробітництво виявилося вдалим: він зажив певної слави і поліпшив матеріальне становище. Проте влада звернула увагу на підривну, з їхньої точки зору, діяльність тандему й заарештувала обох “дисидентів”. Від в’язниці Коельо вирятувало лише наполягання на тому, що він душевнохворий. У котре Коельо спробував постатечніти і влаштувався на роботу у звукозаписувальну компанію.

Коли Коельо без пояснення причин звільнили із CBS-Records, він звернувся до духовного боку життя і в 1981 p., як сам стверджує у передмові до роману “Алхімік”, зустрів людину, котра розкрила Коельо очі на його власне покликання. Прислухавшись до поради наставника, він пройшов дорогою середньовічних прочан в іспанське місто Сантьяго-де-Компостела, а опісля написав книгу про цю подорож – “Паломництво, або Щоденник Мага” (1987). А наступного року вийшов друком “Алхімік” (1988), найвідоміший його твір, після чого були переклади десятками мов, престижні нагороди і визнання. Вірогідно, тут далася взнаки багатолітня втома широкої аудиторії від небажання більшості авторів увіходити в роль учителя моралі, від фатальної зневіри, скепсису, нісенітності й агностицизму сучасної прози. Коельо ніби ігнорує все те, що було написано до нього. У його творах немає ні розлогих, зі смаком “зроблених” описів, ні нетривіальних зав’язок і розв’язок, ні мудрованих ремінісценцій, ні семіотичних розгалужень, – усього того, до чого звик середній західний інтелектуал. Коельо пропонує свій набір прописних істин, які осягав як із допомогою рефлексії, так і емпірично, дослідницьким шляхом. Незважаючи на екзотичність, його сюжети в основі традиційні і, користуючись термінологією Бахтіна, монологічні. Коельо запрошує читача не до того, щоби вступити в діалог, а до того, щоби розпочати діалог внутрішній, який не стосується подвійної канви роману. Message (головну ідею) він формулює чітко, майже нав’язливо.

Вже за “Алхіміком” можна скласти думку про головні особливості творчості письменника. Як слушно сказано у передмові до роману, на відміну від автобіографічного “Щоденника мага”, ця книжка – глибоко символічна. Молодий іспанський пастух Сантьяго, побачивши віщий сон, вирушає шукати скарби і впродовж усієї оповіді стикається з людьми та явищами, котрі допомагають йому зрозуміти себе самого та набути езотеричних знань про світобудову, які насправді виявляються екзотичними, відкритими для всіх і кожного. Сюжет, незважаючи на побічні відгалуження, що множаться з кожним кроком героя, гранично лінійний і не хронікальний. Певні проблеми виникають із жанровим означенням. Високі рейтинги, невеликий обсяг і стрімкий розвиток дії спонукають зарахувати твір Коельо до роду масового adventure, роману-квесту. Проте складність полягає у тому, що завдання автора полягає цілковито в іншому – донести до читача свої гуманістичні та філософські уявлення. У даному випадку правильніше говорити про притчу, хоча англійське “fable” точніше передає деякі відтінки значення.

Віра, яку Коельо пропонує читачеві, є гібридом католицизму, буддизму, даосизму, середньовічної європейської філософії, а також міркувань X. Л. Борхеса та К. Кастанеди. Його місія популяризатора інтелектуальних набутків людства, з одного боку, шляхетна, з іншого – продовжує профанувати і тим самим сприяти занепаду культури. Центральні сентенції роману: “Домогтися втілення своєї долі – це єдиний справжній обов’язок людини”; “Коли ти чогось хочеш, увесь Всесвіт допомагає тобі досягти цього”; “Якщо пообіцяєш те, чого не маєш, утратиш бажання мати”. Незрозуміло, де закінчуються власні думки автора і розпочинається адаптований переказ класики світової художньої та релігійної літератур. “Текст – цитата без лапок”, – так Р. Барт задав точку відліку всьому структуралізму. Але якщо мета словесної алхімії У. Еко та М. Павича в тому, щоби створити щось нове, то Коельо наполягає на повторенні. Він – майстер повтору на всіх структурних і поняттєвих планах, а його девізом виступає злитість і правило, а не дискретність і виняток.

Можливо, цим пояснюється як те, що образи персонажів, принаймні у ранній творчості, виписані не тонкими штрихами, а кількома грубими мазками, так і те, що Коельо майже не використовує експресивних конструкцій, стилістичного та лексичного багатства португальської мови. В аспекті дієвості повтору все решта видається не таким значним.

“П’ята гора” (1996) – своєрідний художній апокриф, історія духовного становлення пророка Іллі, котрий жив у IX ст. до н. е. Суперечності, що мучать героя, розв’язуються одна за одною. Протистояння Богу виявляється формою служіння йому ж, конфлікт між любов’ю та обов’язком втрачає актуальність. “Господь чує молитви тих, хто просить забути про ненависть. Але Він глухий до тих, хто хоче втекти від любові”, – каже Іллі ангел-хоронитель. Нове змінює старе, минаються релігії, але не Бог.

Для творчості Коельо характерними є стійкі символи й алегорії. Так, через “П’яту гору” й “Алхіміка” проходять образи пастуха й отари, які автор подає у біблійному трактуванні. Письменнику дорікають у зловживанні штампами, як і в необачному тиражуванні постулатів практичної психології. Поєднання американського побутового прагматизму та витягів із кастанедівських практик могло би видатися недоладним, якби його не вистраждав і не надихнув гірким досвідом сам автор. Правило для Коельо – щастя та любов універсальні для всіх: “Воїн знає, що в усіх мовах найважливіші слова – короткі. Так. Бог. Любов”; “І, хоча ніхто не вважає себе воїном світла, кожна людина може стати ним”. Непідробний гуманізм письменника і змушує читати його невеликі повісті (хоча особисто він все ж таки називає їх романами, novels) з надією на одкровення.

Коельо не належить до шкіл бразильського реалізму, модернізму чи символізму. Незважаючи на те, що деякі їхні представники (наприклад, М. де Ассіз) були не менш обдарованішими, ніж він, їхня творчість дуже часто виявлялася підпорядкованою аналізу національних питань, місцевих реалій. Коельо успадкував від них хіба що вільну налаштованість і легкий, полемічний стиль. Назвати Коельо послідовником романтизму також було би помилкою. Природно, він створює романтичний ореол навколо головних персонажів, але не проголошує їхньої винятковості. Для нього кожна людина – виняткова, кожен – герой і воїн світла. Продовжувачем традицій “магічного реалізму” Коельо можна вважати лише з певними застереженнями.

Коельо як автор не розчиняється у творі остаточно і не самоусувається з нього (як у “новому романі” А. Роб-Грійє та його послідовників чи у прозі С. Беккета), а знову входить у нього, знову бере на себе дидактичну функцію, знову постає як цілісна особистість, а не знеособлена сума примарних спогадів, думок, фантазій. Він намагається оголити серйозні проблеми сучасності, підняти завісу замовчування над дефектами культури. У романі “Вероніка вирішує померти” (1998) він розмірковує про два різні типи божевілля – про священне і припідняте, закликаючи їх оберігати, і про те, що спричинене “гіркотою”, відчаєм і втомою, що з кожним прожитим днем збільшуються у душі кожного.

Читачеві, вихованому на творчості X. Кортасара чи Ф. Кафки, складно впізнати себе й автора через невигадливу на перший погляд прозу Коельо. Але неправомірно стверджувати, що Коельо пише “ні про що”. Можливо, навпаки – він намагається дати відповіді на надто важкі, онтологічні питання буття.

Українською мовою окремі твори Коельо переклав В. Морозов.

За М. Боде

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
КОЕЛЬО, Пауло