Князь Ігор – мужній воїн

Найвидатнішою пам’яткою літератури Київської Русі є “Слово о полку Ігоревім”. Сюжений зміст “Слова…” – змалювання походу князя Ігоря Святославовича проти половців 1185 року, що був одним з епізодів тривалої боротьби проти степових кочівників.

Про цей похід розповідають також і літописи, додаючи подробиці, яких бракує в поемі. Але, як справжній художній твір, “Слово о полку Ігоревім” вирізняється тим, що не просто розповідає про перебіг подій походу, а має чітку, продуману побудову, що дозволяє невідомому авторові передати головну ідею й висловити власне ставлення до фактів. Він обмірковує цю ідею ще у вступі, а пізніше відверто звертається до найсильніших володарів Руської землі із закликом об’єднатися.

Оборона Руської землі від половців була важливим завданням ХІ-ХІІ століть. Але вирішити його князі не змогли, і не тому, що їм бракувало хоробрості, а тому, що не було між ними узгодженості в діях. Доля князя Ігоря, центральної постаті “Слова…” є чудовою ілюстрацією цього твердження.

Князь Ігор у “Слові…” зображений хороброю та благородною людиною. Для нього характерні сувора, спокійна відвага та рішучість. Він нехтує “знаменнями” так само, як будь-якою небезпекою взагалі. Головні рушії його поведінки – честь і слава.

Князь Ігор має усі риси ідеалізованого, справжнього оборонця рідної землі – вірність, відданість Батьківщині, стійкість, хоробрість, енергійність, мужність тощо. Відступити перед небезпекою йому здавалося ганебним, коли вислані вперед розвідники сповіщають йому про несприятливість становища для руського війська, Ігор каже: “Якщо так вернутися, не бившись, сором буде нам гірше смерті”.

Але попри все його чекає поразка. “Краще ж би порубаним бути, ніж полоненим бути” – говорить він, та саме це йому судилося – із золотого сідла він “пересів у сідло кощійове” (рабське). “А Ігоревого хороброго полку не воскресити” – з болем повідомляє автор.

То чому ж Ігоря спіткало таке лихо?

“О мої сини, Ігорю і Всеволоде! – каже про це “золоте слово, із слізьми змішане”, Святослав, довідавшись про гірку долю Ігоря та його війська. – Рано почали ви Половецьку землю мечами разити, а собі слави шукати”.

Рано – тому що половці були приборкані великим князем київським Святославом якраз перед походом Ігоря, а князі без упину сваряться між собою. Вирушати у новий похід за таких умов було дуже нерозсудливим, тож і “засумували в городах заборола, а веселість поникла”.

“Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров’ю полита і тугою зійшов (цей посів) на Руській землі…”

Автор співчуває Ігореві, та правда для нього важливіша – поряд з найкращими рисами поступово стають зрозумілими й типові недоліки цього хороброго князя: він надто необачний, надто запальний і надмірно честолюбний.

То ж, з одного боку, в ролі захисника Ігор майже ідеальний, але з іншого – зовсім ні. Беззаперечно, визначні якості його саме як воїна не збігаються із бажаними чеснотами полководця, адже останньому потрібні розсудливість і поміркована обережність. Що переважить?

У Путивлі плаче жінка полоненого князя, Ярославна. Вона закликає вітер, ріки та навіть сонце допомогти Ігореві визволитись з біди. Заклики не лишаються марними – Ігор тікає, і не можна не помітити, з якою радістю ставиться автор до цієї втечі. Бог показує князеві напрямок втечі, річка Донець леліє його на хвилях, стелить йому під ноги зелену траву. “Землі раді, города веселі”, коли Ігор прибуває в Київ.

Тож його особисті якості важливіші для автора, ніж недостатня воєначальницька майстерність, що може прийти з досвідом.

Віра невідомого автора саме у ці кращі сторони Ігоря цілком ви-правдовується: пізніше, як відомо, князь не раз відплачував за свою поразку успішнішими походами на половців. Для автора князь Ігор лишається втіленням князівських доблестей.

Образ Ігоря уособлює героїчний дух усього народу, сповнений пат-ріотизму і почуття воїнської честі, а цей дух неможливо знищити однією поразкою, чи забути про нього через окремі помилки.

Змальовуючи Ігоря з його доблестями та вадами, у стосунках з іншими князями та у боротьбі з ворожою навалою, автор зображує ще

Й узагальнений образ Руської землі, яку треба любити і берегти. Це й намагається робити Ігор.

Головним задумом автора було закликати Київську Русь до єдності, особливо перед загрозою з боку давніх ворогів – половців. Образ головного героя теж слугує цій меті.

Саме в цьому високому патріотизмі полягає найбільша цінність високохудожньої найвидатнішої пам’ятки давньоруської літератури – “Слова о полку Ігоревім”.

“Ліпше смерть, достойна слави,

Аніж зганьблене життя”

/ Шота Руставелі /

У поемі “Слово о полку Ігоревім” невідомий автор із великою майстер ністю змалював мужніх захисників Руської землі від половців у XІІ столітті.

Серед усіх персонажів поеми на першому плані ми бачимо хороброго князя Ігоря та відважну дружину, з якою він вирушив у похід проти ворогів.

Ігор був новгород-сіверським князем. Із перших рядків поеми він виступає перед нами як патріот: мужньо обороняє рідну землю від найлютішого ворога Київської Русі – половців. Найсвятіший обов’язок для нього – залишитись вірним своїй вітчизні, навіть віддати за неї своє життя, але не зрадити її. Тому і говорить він такі глибоко патріотичні слова перед виступом у похід: “Браття і дружино. Лучше ж би потятим бути, аніж полоненим бути”.

Потрапивши у полон, Ігор не втрачає надії повернутись на батьківщину, думкою лине на рідну землю: “Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поля мірить од великого Дону до малого Дінця”.

Мужністю князів Ігоря і Всеволода захоплюється навіть київський князь Святослав. Він говорить: “Ваші хоробрі серця в жорсткім харалузі сковані, а в одвазі загартовані”.

Крім цього, автор підкреслює і благородство Ігоря. Князь розуміє, як потрібні в бою взаємодопомога і взаємовиручка, і тому не залишає в біді Всеволода. Він не кидає свого брата на поталу ворогам, коли той потрапив у скрутне становище, негайно поспішає йому на допомогу: “Ігор полки завертає: жаль бо йому милого брата Всеволода”.

Коли ж дружина Ігоря почала зазнавати поразки, то князь не залишає поля бою, а як буйний тур, б’ється разом із воїнами до кінця.

Але чому ж Ігор зазнав поразки? По-перше, тому, що діяв нерозсуд ливо. Адже він виступив у похід сам, не порадившись ні з ким, навіть із київським князем Святославом. Та й похід він міг би відкласти, адже природа віщувала йому невдачу, ніби попереджувала, щоб Ігор зачекав. Проте Ігор був занадто самовпевненим, і його необдумані дії призвели до поразки.

По-друге, Ігор був честолюбивою людиною. Його прагнення здобути собі славу дорого обійшлося русичам. Зазнавши поразки у битві з половцями, він відкрив нападникам дорогу на Русь. Саме за це Ігоря і його брата Всеволода гостро картає автор “Слова…”, вкладаючи в уста Святослава такі слова: “Ви ж сказали: “Мужаймося самі – минулу славу самі заберем і прийдешню самі поділим!”, Без честі бо кров погану ви пролили”.

Отже, прославляючи мужність і патріотизм князя Ігоря, автор засуджує його легковажність, честолюбство, він підкреслює, що лише у спільній боротьбі, об’єднаними зусиллями всіх князів можна розгромити половців.

Образ Ігоря глибоко хвилює сучасного читача. Знайомлячись із ним, ми переконуємось, що і в глибоку давнину наші хоробрі предки були великими патріотами і мужніми захисниками рідної землі від нападників, від тих, хто намагався посягнути на її свободу і незалежність. Ігор близький нам своїм глибоким патріотизмом, відданістю рідній землі, своєю незламною мужністю і відвагою.

До тебе, князю, моє слово… (звернення автора “Слова о полку Ігоревім”)

Ігоре, князю мій, чому так сталося? Втіш моє розбите серце мудрою відповіддю. Чому ти не зажив слави мудрого князя, який не буде нав-мання вирушати у похід? Чому не слухав мудрої ради? Споконвіку наші предки поважали віщування, завжди підкорялися законам природи, бо почувалися її часткою. А ти не послухав…

Я, звичайно, висловлюю тобі подяку за те, що ти цінував мене не лише за співи для воїнів, а й за те, що я теж воїн твоєї дружини. Як

І ти, теж ділив із ними тяжкі будні воєнних походів, спав під відкритим небом, примостивши під голову сідло. А які воїни у нас! Про таких кажуть, що вони з кінця списа годовані. І то так. Але зараз не можу змовчати, бо то мій обов’язок – сказати тобі правду з великої поваги до тебе.

Ігоре, дужий мій князю, як гірко думати про тебе, що ти був таким мужнім, а от мудрості тобі не вистачило. Тугою серце повниться, як і вся руська земля стогне від люті до напасників наших, як гірко й скорботно стискаються вуста, коли ми бачимо недалекоглядність князів наших. Що з вами, оборонці наші? Чому розум повитий жадобою слави своєї власної, а не слави руської землі? Чому не думаєте про єдність нашу? Навіть ти, Ігоре, піддався спокусі. Гірко мені, жаль серце стикає чи то від болю за наш край, чи то від гніву на тебе за твою нерозсудливість.

Мені було легко писати раніше, слова ніби самі складалися у вірші й пісні. А зараз цього вже немає. Хто дасть мені мудру раду? Хто і чим утішить моє серце? Сумно пишуться рядки про тебе. Думалося, що ось повернемося з походу і складу я на твою честь величальну пісню для нащадків про славу мудрого воїна і славу дружини нашої. А замість цього я мережу рядки про смуток, який оповив землю, бо ж люблять тебе, князю, за мужність і відвертість твою і переживають, що занапастив ти і себе, і землю нашу. І як всяке любляче серце прощають тобі

І твою погорду, і необачність.

Князь Ігор – мужній воїн