Кнут Гамсун Пан


Кнут Гамсун
Пан
З нотаток лейтенанта Глана_
(Переклад Г. Кирпи)
І
Останніми днями мені з думки не сходить незгасний день північного літа. Сиджу собі та й думаю про нього й про хатину, де я жив, і про ліс за хатиною і волію щось записати, аби якось заповнити час і самому втішитися. Час ледве суне, я нічого не можу вдіяти, щоб він летів так, як мені заманеться, хоч і не має в мене ніяких турбот і живу я безжурно, мов дитина. Більш-менш я всім задоволений, а тридцять років – хіба це вік?! Кілька днів тому я отримав здалеку дві пташині пір’їни – отримав від людини, яка не повинна була мені їх присилати, однак прислала: дві зелені пір’їни, загорнені в аркушик поштового паперу з короною, що був запечатаний облаткою. Мені приємно бачити ці дві ядучо-зелені пташині пір’їни. І загалом мене ніщо не мучить, хіба що часом злегка крутить у лівій нозі після давнього вогнепальної рани, що бозна-коли й загоїлась.
Пригадую, що два роки тому час минав дуже швидко, куди швидше, ніж тепер, літо пролетіло нечутно, як одна мить. Два роки тому, 1855-го (мені хочеться написати про це задля власної втіхи) зі мною щось сталося, бо відтоді майже не думав про те; однак пам’ятаю, що ночі були ясні, аж світилися. І багато що здавалось мені геть не таким, як слід; у році було дванадцять місяців, та ніч обернулася в день і на небі ніколи не показувалось жодної зірки. І ті


люди, яких я зустрічав, були незвичайні і не схожі на тих, кого я знав досі; інколи всього за одну ніч вони мужніли й виростали, просто з дитинства доскакуючи всієї своєї величі. Тут не помічалося ніякого чаклунства, але я зроду такого не переживав. Зроду.
У великому білому будинку над морем я стрів людину, що ненадовго полонила мої думки. Тепер я вже не думаю про неї так часто, ні, я зовсім її забув; натомість згадую щось інше – крик морських птахів, своє полювання в лісі, свої ночі, теплу літню пору. Втім мене ж і звів з нею чистий випадок і, якби не той випадок, то я вмить перестав би про неї думати.
З моєї хатини мені було видно плутаницю островів, голих острівців, шхер, клаптик моря, трохи блакитного верхогір’я, а за хатиною стояв ліс, величезний ліс. Мене переповнювало почуття радості та вдячності від пахощів коріння й листя, від смолистого чаду сосни, що нагадує дух її серцевини; лише в лісі у мене все стихало, моя душа заспокоювалася й набиралася сили. Я разом з Езопом день у день ходив у гори й жадав лише цього безкінечного щоденного блукання, хоч і досі лежав сніг і земля місцями підтавала. Єдиним товаришем був мені Езоп. Тепер у мене Кора, а тоді був Езоп, мій пес, якого я потім застрелив.
Часто вечорами, коли я вертався з полювання в свою хатину, по всьому моєму тілу розливалося приємне відчуття домашнього затишку, а душу проймав ніжний трепет, і я заводив з Езопом балачку про те, як нам гарно велося. “Ось затопимо грубу та й спечемо собі дичини,- мовляв я,- чи що ти на це скажеш?” А коли ми з усім тим справлялись і обоє відбували вечерю, Езоп залазив на своє місце за грубою, а я закурював люльку й лягав на піл спочити, прислухаючись до глухого шуму лісу. В повітрі витав якийсь легкий рух, вітер дув на хатину, і я добре чув, як десь далеко в горах вистукує тетерук. А загалом ніщо ніде не гомоніло.
І не раз я засинав так, як і лягав, вбраний в ту одіж, що й удень, і прокидався аж тоді, як морські птахи зчиняли крик. Коли ж я, бувало, дивився у вікно, то в око мені спадали великі білі споруди торгового містечка, пристані Сірілунна, крамничка мішаних товарів, де я купував собі хліб,- і я ще трохи лежав та дивувався, що мене завіяло сюди, в Нурланн, на північ Норвегії, в якусь хатину на узліссі.
Аж ось за грубою тряхнув своїм худим, довгим тілом Езоп, брязнув його нашийник, пес позіхнув і завиляв хвостом, а я, поспавши цих три-чотири години, бадьоренький і сповнений радощів до всього, що є на світі, схоплювався на ноги.
Отак минала не одна ніч.
ІІ
Буває, ідуть дощі і шаленіють бурі, а тобі хоч би що; нерідко такої дощової днини якась невеличка радість опановує тобою і ти наодинці зі своїм щастям ідеш у мандри. А там стоїш собі й дивишся просто перед себе, вряди-годи нишком смієшся й озираєшся навколо. Про що ти думаєш? Про чисту шибку в чиємусь вікні, про сонячний промінь на тій шибці, про краєвиди зі струмочком, а може, й про блакитну прогалинку на небі. Більше й не треба.
Іншим часом навіть надзвичайні події неспроможні розвіяти буденщини й нудьги; можна бути непохитним, збайдужілим і безпристрасним посеред танцювальної зали. Бо ж твоя власна душа – то джерело журби і радощів.
Я пригадую один день. Я спустився на узбережжя. Мене захопив дощ, і я забіг у відчинений сарай для човнів, щоб його пересидіти. Я стиха мугикав щось собі під ніс, невесело й знехотя, аби тільки збавити час. Езоп був зі мною, він сів і нашорошив вуха, я теж перестав мугикати й прислухався. Знадвору почулися голоси, наближалися люди. Випадок, звичайнісінький випадок! До мене в сарай прожогом влетіли два добродії і дівчина. Вони крізь сміх гукали одне одному:
– Мерщій! Тут ми сховаємось від дощу!
Я підвівся.
На одному чоловікові була сорочка з білою ненакрохмаленою маніжкою, що тепер, змокнувши на дощі, звисала, як ганчірка; на тій мокрій маніжці виднілася діамантова защіпка. Взутий він був у довгі гостроносі черевики, з якоюсь претензією на шик. Я привітався з тим чоловіком. То був купець Мак, знайомий мені по крамничці мішаних товарів, де я купував собі хліб. Він навіть якось запрошував мене до себе додому, та я й досі його не одвідав.
– О, знайомий люд!- сказав він, угледівши мене.- Ми йшли до млина й довелося вернутися. Хай їй абищо, такій погоді! То коли ви, пане лейтенанте, завітаєте в Сірілунн?
Він представив мені невеличкого чорнобородого добродія з їхнього гурту, лікаря, що жив при церковній парафії.
Дівчина підняла вуаль до рівня носа й приглушеним голосом забалакала до Езопа. Мою увагу привернула її піджачина: з підкладки і петельок видно було, що вона перефарбована. Добродій Мак відрекомендував і дівчину: то була його дочка і звали її Едварда.
Едварда зиркнула на мене крізь вуаль, тоді знов щось зашепотіла до пса й прочитала напис на його нашийнику:
– Он як, тебе звати Езоп… Лікарю, хто такий Езоп? Я тільки й пам’ятаю, що він писав байки. Він часом не фрігієць? Ні, не знаю.
Дитина, школярка. Я дивився на неї: висока, але не сформована, їй, може, років п’ятнадцять чи шістнадцять, на довгих засмаглих руках у неї немає рукавичок. Певно, сьогодні ж по обіді вона вичитала в довіднику про Езопа, щоб при нагоді попишатися знаннями.
Добродій Мак випитував мене про моє полювання. Чого я найбільше настріляв? Я можу будь-коли розраховувати на якогось із його човнів, мушу тільки попередити. Лікар не мовив ні слова. А як гурт пішов, я помітив, що лікар пригулькує, спираючись на ціпок.
Я поплентався додому такий самий спустошений, як і був, і знехотя мугикав. Зустріч у сараї для човнів аніскілечки не вплинула на мій настрій; найдужче мені засіла в пам’ятку промокла маніжка добродія Мака й діамантова защіпка на ній, також мокра і не надто блискуча.
ІІІ
Навпроти моєї хатини височів сірий камінь. Він мовби відчував до мене якусь приязнь, наче дивився на мене, як я проходив, і впізнавав мене. Я залюбки ішов мимо того каменю, коли вирушав уранці з дому, й мені здавалось, ніби я лишав там вірного друга, що чекатиме мого повернення.
А нагорі в лісі розпочиналося полювання. Бувало, я щось упольовував, а бувало, й ні…
За островами важко й спокійно дрімало море. Скільки разів я дивився на нього з гір, вибираючись на саму вершину! Тихими днями кораблі майже не рухались, впродовж трьох днів я міг бачити те саме вітрило – білу цятку, завбільшки з чайку, на воді. А як налітав ураган, то гори вдалині немов розтавали, розходжувалась буря, південно-західний шторм,- таке собі видовище, де я був за глядача. Все огортав туман. Земля і небо зливались докупи, хвилі витинали химерні повітряні гопки, витворюючи силуети людей, коней і пошматованих корогов. Я ховався за скелею і в моїх голові роєм роїлися всілякі думки, душа моя збуджувалась до краю. Бойозна, гадав я собі, очевидцем чого мені доводиться сьогодні бути і чом це море відкривається моїм очам? Може, цієї миті я бачу нутро головного мозку землі: що там діється і як усе клекоче! Езоп був стривожений, раз по раз він задирав морду й нюшив, його вражливі лапи трусились від холоду; а так, як я не озивався до нього, то він лягав мені між ногами і, достоту як і я, впивався зором у море. І нізвідки не чулося ні галасу, ні людської мови, нічогісінько, крім оцього могутнього гулу понад моєю головою. Ген-ген у морі стирчала скеля – одним одна; коли ту скелю нагортало хвилею, з неї показувалась якась безумна химера, ні, либонь, не химера, то зводився на рівні бог моря, мокрий до кісток, і споглядав світ, пирхаючи так, що чуб і борода оберталися навкруг його голови колесом.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Кнут Гамсун Пан

Categories: Твори з української літератури

Links