Якось відправився дроворуб у гори хмиз рубати. Раптом чує — унизу, у лощині, хтось стогне, так так жалібно: у. Пішов дроворуб на голос, прийшов до скелі, у скелі печера, у печері тигриця лежить — ніяк окотитися не може. Кишки у неї зі чрева вилізли, за колючий терник зачепилися. Невміч їй, ось вона й стогне. Побачила

У сім'ї А Саня було тільки дві людини: він сам так дружина. З ранку до ночі працювало подружжя у поле, а жили дуже бідно. Сьогодні думали, як би прожити завтрашній день; а назавтра журилися, що післязавтра їсти буде нема чого. Та проходило їхнє життя без єдиного радісного дня. Якось перед

Було у матері п'ять дочок. Старшу прозвали Дин-чжер — Наперсток, другу Шоу-чжор — Браслет, третю Цзе-Чжир — Колечко, четверту Ер-Чжур — Сережка, п'яту Хе-Бор — Кошелечек. Мати рано овдовіла й у другий раз вийшла заміж за торговця-рознощика. Недобрим був він людиною,

Якось раз сподобалася одному ченцеві дружина селянина. Та ось навесні, коли селянин у поле розсаду висаджував, підійшов до нього чернець, постояв, помовчав, а потім говорить:

- Син мій, важко мабуть цілих три, а то й чотири місяці підряд у полі працювати, мозолі натирати. Куди вольготней нам, ченцям, живеться: читай собі молитви, бий у дзвін так мандруй,

Одного разу, коли вже завечоріло, сиділи у очеретяній хатині два селянина й розмова меж собою вели. Запитує один селянин іншого:

- Не боязно тобі жити одному у такому глухому місці?

А той відповідає:

- Нікого не боюся, ні тигра, ні риса, боюся тільки, що кап-ноп з даху закапає

Давним-давно лежали у горах Чанбайшань вічні сніги так ліс глухий, дрімучий ріс, куди сонечко не заглядало. Водилися у тому лісі вовки, злі гади й отрутні тигри так барси, людська нога там і не ступала.

Жив у той час юнак по прозванню Лю Юний-Цзюнь — Лю Вічно Прекрасний.

У глибоку старовину, вуж і не пам'ятаю, який імператор про ту пору правил Піднебесної, жив на світі сабоний, розумний і пригожий юнак по прозванню Чжу-Цзи. Йому давно зрівнялося двадцять, а він усе ще не був одружений. Ніколи не скаржився Чжу-Цзи на своє самотнє життя, хоча його часто долав смуток. Говорить йому одного разу мати:

- Ох, синок, і без того у нестатку

Є на світі гора — «Обитель безсмертних» зветься. Посередині гори сад, називають його садом Нефритової феї. Ну, що отут скажеш, коли й не сад це зовсім, а так, схил пологий. Немає там удома, немає двірської стіни. Старі люди розповідають, начебто колись на цій високій горі, крім каменів, як говориться, одні камені були — ні деревця,

Розповідають, начебто за старих часів не знали, як по тваринним рахунок рокам вести. Цьому навчив людей сам Юй-Ди, Нефритовий владика. Ось для чого він одного разу й призвав у свій Небесний палац усіх звірів і птахів. У ті часи кішка з мишею у великій дружбі були й жили разом, немов сестри. Обрадувалися вони, що запрошення у Небесний

Жили за старих часів два брати. Старший одружений, менший неодружений. Від зорі до зорі трудиться менший у поле. На світанку встане, похлебает рисового відвару прокисшего, іде у поле, до обіду спини не розгинає, у обід знову відвару поїсть, до пізнього вечора