За старих часів стояла у підніжжя високих гір на березі безкрайнього моря сільце. Жив там старий із сьома синами. Ставними так міцними вродилися сини й росту високого. Старшого кликали Чжуан-Ши — Незвичайна Сила, другого Гуа-Фен — Задми Вітер, третього Тих-Хань — Залізний Здоровань, четвертого Бу Па-же — Дарма Жару, п'ятого Гао-Туй — Довга Нога, шостого Так-Цзяо — Більша
Ступня, сьомого Так-Коу — Великий Рот.
Говорить одного разу старий синам:
- У незручному місці коштує наше село. Підеш на захід — високі гори, згорнеш на схід — безкрайнє море. Хоч із воріт не виходи! Відсунули б ви чуйний і гори й море.
Погодилися сини, у різні сторони розійшлися: одні — на захід, інші — на схід. Почекав старий небагато, вийшов за ворота, дивиться: ні гір, ні моря, на всі чотири сторони рівнина простягнеться, чорна земля блищить — не пухка, не грузла, не волога, не суха.
Говорить тоді старий синам:
- Негоже таку гарну землю порожньої залишати, потрібне на ній злаки різні посіяти.
Погодилися сини, орати так сіяти прийнялися. Незабаром на тій рівнині хліба виросли — оком не оглянеш. Пшениця — жовте золото — ось-ось поспіє, просо до неба тягнеться, золотом блискає. Дивляться старий із синами — не нарадуються. Їм і невтямки, що добро це для них злом обернеться.
Дійшла звістка про цей благодатний край до самого імператора у столиці. Послав він сановників з указом зерно усе дочиста у скарбницю забрати.
Зазасмучувався старий, зітхнув і говорить синам:
- Не мабуть нам тепер, діти, гарних днів, у государя черево, що бездонний колодязь, скільки не сип землі — не засиплеш. Тільки скорися — усе життя будеш як віл на нього працювати, як шкапа віз возити.
Розсердилися отут усі семеро синів і говорять разом:
- Не бійся, батько, ми правду знайдемо, до самого государя у столичне місто підемо.
Тільки стали брати до міської стіни наближатися, побачили їхні полководці, ті, що ворота стерегли. Злякалися, давай скоріше ворота приміцно замикати, залізні засуви засовувати, величезні замки зі скрипом так із брязкотом, закривати, самі у вежах поховалися.
Підійшли брати до воріт, отут старший, Незвичайна Сіда, як закричить:
- Відчиняйте ворота, ми у столицю йдемо до государя правду шукати!
Затряслися від страху полководці, визирнули й говорять:
- Де це бачене, щоб прості мужики з государем міркували!
Розсердився отут старший брат, як штовхне ворота, тільки гуркіт пролунав, попадали ворота так вежі, пил у небо стовпом піднялася, посипалися цегли так камені — один у одну сторону котиться, іншої — у іншу, придавили всіх полководців.
Увійшли семеро братів у місто, підійшли до палацових воріт. А вони теж міцно-преміцно замкнені: ні щілини, ні щілинки. Отут і говорить другий брат, Задми Вітер, старшому:
- Відпочинь малість, а я покричу.
Витягнув він шию і як закричить:
- Відчиняйте ворота! Ми у столицю прийшли до государя правду шукати!
Кричав, кричав Задми Вітер, так ніхто не відповів. Розсердився він, у рота набрав повітря побільше і як дуне! Ну, прямо ураган налетів; не захиталися ворота, не захиталися кам'яні стовпи із драконами — умить усе на землю попадали. Злякалися придворні так воєначальники, визирнути не сміють. Підійшли семеро братів до государевих покоям — ніхто їм не перешкодив. Отут третій брат, Залізний Здоровань, і говорить другому:
- Відпочинь, братик, а я піду з імператором поговорю.
Сказав і у государеві Спокої направився. А государ з переляку пожовк і швидко так говорить:
- Де це бачене, щоб мужик з государем розмовляв, женете його скоріше так голову йому рубаєте.
Почув його слова Залізний Здоровань, розсміявся й відповідає:
- Ти, государ, спершу подивися, які у мене руки!
Праг він руку одному з воєначальників показати, прямісінько на блискаючий меч наткнувся, на саме вістря. Пролунав дзенькіт, іскри у усі сторони посипалися, розлетівся меч, як говориться, на чотири частини, на п'ять шматочків. Государ зі страху аж із трону скотився. Кинулися сановники його піднімати, насилу у внутрішні Спокої повели. Бачить імператор — не вбити йому братів, наказав він тоді вогнем їх спалить.
Умить вогненні кулі загорілися. Стільки їх, що й не порахувати. Дим густої валить, до братів підбирається.
Говорить отут четвертий брат, Дарма Жару:
- Відійдіть убік, передохніть, я один упораюся!
Настав він ногою на вогненну кулю, посміхнувся й говорить:
- Холодно щось, вогнику б підбавили!
Підскочив отут імператор від страху, наказав негайно величезне військо зібрати, усіх сімох братів разом у море зіштовхнути.
Говорить отут п'ятий брат, Довга Нога:
- Не тривожтеся, давно пора мені у море викупатися!
Зробив він крок, зробив інший, прямо у синє море ввійшов. А вода йому й до щиколоток не дістала.
Покачав юнак головою й говорить:
- До чого ж дрібно, і не викупаєшся! Рибки, чи що, половити?
Зігнувся він у три погибелі, став двома руками рибу з моря вистачати, вистачає й на берег кидає. Риби чорні, риби білі, у чжан довжиною, у десять чжанов, величезні рибини у сто чжанов — усіх повитаскивал. Ціла купа з риб на березі виросла, з малу гору буде.
Чекають брати Довгу Ногу, ніяк не дочекаються. Отут і говорить шостий брат, Більша Ступня:
- Сходжу-но я, покличу його.
Ступив він крок і на морському березі опинився. Говорить він п'ятому братові:
- Мабуть, забув ти, навіщо ми до государя прийшли, раз став рибу ловити!
Не дав сьомий браг, Великий Рот, шостому усе до кінця сказати й говорить:
- Не стане государ про правду тлумачити. А коли стане — государем бути перестане.
Не запитав Великий Рот у братів ради, усю воду морську одним духом випив. Повернувся, рота роззявив, як заюшить у нього з рота вода, так і хльостає. Кинулися хвилі морські до палацу, гуркочуть грізно, перекинули стіни високі, так і втопив у хвилях імператор зі своїми сановниками так полководцями.