“Кати й жертви”. Олександр Солженицин


Ім’я Олександра Солженицина, довгий час колишнє під забороною, зараз зайняло своє місце в історії російської літератури радянського періоду. В 1989 році в нашій країні був опублікований цикл добутків “Архіпелаг ГУЛАК”, аналізуючи який, можна розкрити сутність теми “Кати й жертви”. Солженицин не приховує своєї ворожості до тих радянським, партійним керівникам, а тим більше до керівників НКВД і прокуратури, які самі стали об’єктом жорстоких репресій в 1937 і 1938 роках. У першому томі “Архіпелагу ГУЛАК” Солженицин пише: “Якщо докладно розглядати всю історію арештів і процесів 1936-1938 років, то головну відразу випробовуєш не до Сталіна з його підручними, а до гидких-принизливо-бридких підсудних – відраза до щиросердечної низькості їх після колишньої гордості й непримиренності”. Таке ж відношення автора до “потоку 1939 року” ми відчуваємо й на сторінках другого тому. Всі ці люди, за твердженням Солженицина, були в роки громадянської війни або колективізації безжалісні до своїх політичних супротивників, і тому вони не заслуговують жалі тепер, коли “система” повернулася й проти них самих.

Але я ніяк не можу розділити цих настроїв і висловлень Солженицина. По-перше, не можна не враховувати того, що серед загиблих в 30-і роки були люди, далеко не однакові по своїх особистих якостях і по ступені відповідальності за злочини


попереднього років. Тут були люди, уже захоплені сталінською системою настільки, що вони, не міркуючи, виконували самі жорстокі накази. Ніяк не можна всіх членів партійного апарата 30-х років зараховувати в злочинці, що одержали по заслугах. Я ніяк не можу підтримати Солженицина, що із глузуванням пропонує писати в пресі замість слів “трагічно загинув у роки культу особистості” слова “комічно загинув”. Кращі російські письменники ніколи не дозволяли собі знущання над мертвими. Мене неприємно здивували слова Солженицина, що “думка про приниження”, яким піддався в Бутирській в’язниці перед розстрілом нарком юстиції Н. Криленко, що прирікав раніше на ці приниження інших людей, якось “заспокоювала” Солженицина під час опису судових процесів, на яких Криленко виступав обвинувачем. Я думаю, що така позиція автора дуже далека від простої людяності, про яку говорить Солженицин наприкінці другого тому. Далі він пише: “З тих пор я зрозумів неправду всіх революцій історії: вони знищують тільки сучасних їм носіїв зла (а не розбираючи, похапцем – і носіїв добра) – саме ж зло, ще збільшеним, беруть собі в спадщину”.

Із цими словами важко погодитися. На мій погляд, необхідно боротися зі злом у кожній людині, із сучасними його носіями й з несправедливими суспільними відносинами. Спотворити й повернути проти людини можна будь-яку ідею або теорію. Здавалося б, наскільки людинолюбне християнська релігія! Але згадаємо хоча б те, що ще в XVІ столітті російська православна церква спалювала єретиків живими, не говорячи вже про католицьку на Заході. Звичайно ж, А. Солженицин майстерно намалював жахливі картини злочинів, і з осудом цих злочинів не можна не погодитися. Але я все-таки думаю, що тільки побудова суспільства, де в центрі уваги буде проста людина з його потребами й проблемами, може убезпечити людство від повторення подібних злочинів.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Кати й жертви”. Олександр Солженицин

Categories: Шкільні твори

Links