Картини природи в лірику М. Ю. Лермонтова

1. Природні об’єкти в лірику Лермонтова. 2. Умиротворення й наближення до бога, яким сприяє краса природи. 3. Філософські роздуми ліричного героя 4. Ландшафт Росії у вірші “Батьківщина”. Люди друг до друга Заздрість харчують; Я ж, навпроти, Тільки заздрю зіркам прекрасним, Тільки їхнє місце зайняти б бажав М. Ю. Лермонтов Картини природи займають значне місце в лірику М. Ю. Лермонтова. У поетичних добутках пейзаж звичайно виконує подвійну роль.

По-перше, автор прагне показати читачам красу природи, а, по-друге, особливості пейзажної замальовки передають і підкреслюють переживання ліричного героя Вони можуть бути різними: радісними або сумними. Це може бути й філософське міркування про сенс життя, про віру в Бога й так далі. А картини природи допомагають глибше зрозуміти думки ліричного героя, співпереживати його почуттям: На півночі дикому коштує самотньо На голій вершині сосна И дрімає, гойдаючись, і снігом сипучим Одягнена, як ризою, вона. Здавалося б, усього лише замальовка зимового пейзажу. Але коли ми довідаємося, що сосні сниться “прекрасна пальма”, що росте “у тім краї, де сонця схід”, ми розуміє, що зміст це вірша набагато глибше.

Автор не просто хоче показати нам запорошену снігом сосну, використовуючи пейзажні замальовки, він прагне передати відчуття самітності, що давить на душу ліричного героя. Не менш поетично переломлюється тема самітності у вірші “Стрімчак”. Здавалося б, нічого незвичайного: хмаринка ненадовго затрималася біля стрімчака, а потім полетіла далі. Не замальовка, а, скоріше, замітка, спостереження за змінами, що відбуваються в природі. Але, як і сосна з вірша “На півночі дикому коштує самотньо…

“, стрімчак з однойменного вірша Лермонтова персоніфікує людську душу, що жадає участі й розуміння, але не знаходить їх. Цікаво відзначити, щоб тлумаченні сновидінь зима нерідко позначає самітність, тоді як літо є символом розквіту У вірші “Коли хвилюється жовтіюча нива…” ми знаходимо опис літнього пейзажу, перейняте теплом і щиросердечним умиротворенням: Коли хвилюється жовтіюча нива, И свіжий ліс шумить при звуці вітерцю, И ховається в саду малинова слива Під тінню сладостной зеленого листка… Ліричний герой почуває себе частиною навколишнього світу; всі навколо немов говорить із ним чарівною мовою ледь уловимих знаків і таємничих звуків. Колеблемий вітерцем конвалія “привітно киває головою”, а струмочок, що біжить по своєму руслу, дзюрчачи, розповідає “про мирний край, звідки мчиться він”.

Всі навколо сприяє особливому щиросердечному настрою ліричного героя; краса й спокій, що панують у природі, допомагають йому повернути внутрішню гармонію й відчути велич божественного задуму: Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, И щастя я можу осягнути на землі, И в небесах я бачу Бога!.. У вірші “Виходжу один я на дорогу… ” замальовка нічного пейзажу випереджає сумні роздуми ліричного героя про життя й смерть, про сенс існування: Виходжу один я на дорогу; Крізь туман кременистий шлях блищить; Ніч тиха. Пустеля внемлет Богові, И зірка зі звездою говорить.

У небесах урочисто й чудно! Спить земля в сиянье блакитному… І знову, як і у вірші “Коли хвилюється жовтіюча нива… “, ліричний герой, очутившись наодинці із природою, відчуває присутність Бога. Однак у вірші “Виходжу один я на дорогу…

” це відчуття позбавлене дитячої безпосередності й захвату, що змушують забути про земні тривоги. На тлі безтурботної природи незрозуміла туга ліричного героя стає ще гостріше й помітніше. Він намагається розібратися в її причинах, отчого вона млоїть його, коли мир так прекрасний? Але, хоча зачарування природи не в силах розігнати похмурий настрій ліричного героя, воно не залишає його байдужим.

Тому він, мріючи про спокій, відкидає думку про смерть: Але не тим холодним сном могили… Я б бажав навіки так заснути, Щоб у грудях дрімали життя сили, Щоб, дихаючи, здіймали тихо груди… Природа для ліричного героя цього вірша є частиною бажаного спокою, тому в останніх рядках і звучить побажання: Треба мною щоб, вічно зеленіючи, Темний дуб відмінювався й шумів. Але картини природи для Лермонтова – це не тільки відбиття щиросердечних поривів людини, але й образи улюблених місць, як, наприклад, у вірші “Батьківщина”.

Поет захоплюється неозорими просторами рідної землі: Її степів холодне молчанье, Її лісів безбережних колиханье, Розливи рік її подібні до морів… Але не тільки ці величні й масштабні картини хвилюють уява поета; йому дороги й “жовта нива”, і “чету беріз, що біліють,” на пагорбі. Потрібно відзначити, що поетичні пейзажні замальовки ми можемо знайти й у прозі Лермонтова. Як і у віршованих рядках, вони дають нам можливість представити красу описуваних куточків природи й відчути непідроблене замилування автора

Картини природи в лірику М. Ю. Лермонтова