Карачко Степан На хвилях житейського моря

( Присвячую світлій пам’яті моїх дорогих дідуся та бабусі.)
Одного разу, під час перегляду нашого сімейного фото – архіву, мені до рук потрапила фотографія, пожовтіла від плину років. На фотографії збереглося чітке зображення молодої пари, яка ніжно обіймалася, весело позуючи фотографу. Внизу був надпис ” Навіки разом Штефан і Марійка. Варшава 1910 рік.” Я обережно беру фотографію своєю тремтячою рукою, підношу ближче до сонячного світла і розглядаю її. З фотографії весело посміхаються обличчя ще зовсім юної пари і на мить мої думки полинули в ті далекі часи, коли вони були молоді і закохані, не передчуваючи нещасної долі, яка їм судилася. До мене підійшла донька і стала поруч.
-Татусю, а хто ця чарівна молода пара?
– Це доню твої прадід і прабабуся. Доля їх виявилась дуже жорстокою. Вона розлучила їх і знову поєднала тільки через 15 років. Твої прадід і прабабуся пройшли, нелегкий життєвий шлях.
– Татусю, а чому ти мені нічого раніше не розповідав про них? – Вона обережно взяла фото у свої маленькі рученята, – будь ласка, розкажи про їхню долю!
– Я доню, десятиріччями зберігав у своєму серці цю, на перший погляд, просту життєву історію. Тепер я добре усвідомлюю, що тільки велика та прекрасна любов зігрівала в розлуці їхні душі та серця. Я розповім тобі живу легенду;
Літо 1909 року видалось напрочуд погожим. Маленьке галицьке село, з якого походить наше коріння, розкинулося в широкій долині уздовж двох берегів невеличкої річки Нічлави, яка змійкою звивається поміж сіл і впадає у ріку Дністер. З іншого боку села видніється старий сосновий ліс, в ньому колись був і наш наділ. Коли виходиш весняної пори на гору за селом, – то перед тобою внизу видніються зелені острівці на синьому морі – це охайні людські садиби, де весело гудять бджоли. Далеко за селом видніється юрба овечок та корів, що на очереті скубають першу, запашну, весняну травичку. З гори село виглядає немов барвиста вишиванка, яку так уміло вишила сама матінка – природа, купаючи її у чистих ранішніх росах. Село в той час налічувало понад 300 дворів. Посеред села стояла старенька церква з трьома куполами, яку було видно далеко, навіть за околицею. Вона завжди виблискувала своїми бляшаними куполами на сонці, а з дзвіниці доносився тремкий малиновий дзвін, який своїми різними мелодійними барвами сповіщав селян про сумні та веселу події у селі. Він був якийсь особливий, цей дзвін його неможливо було переплутати з іншими дзвонами. Літом місцева річка Нічлава в деяких місцях так пересихала, що кури її переходили в брід. Вони заходили до сусідських городів і нищили засіяні грядки. Тому кури були причиною постійних сварок між сусідками. Тогорічне літо видалось таки вигідливим. Вночі перепадав теплий дощик, а на ранок землю обігрівало сонечко. В полях дозрівало жито, а в ньому синім сяйвом, розсипалися чарівні волошки. На панських ланах дозрівала пшениця та соняшники, які гойдали своїми жовтенькими голівкам на вітру немов віталися з перехожими. Тож селяни мали надію на добрий врожай. Літні ночі були якісь особливі. В той момент, коли сонце сідає за обрій і сутінки огортають землю, затихає на полях людський гомін. І на небо за-за гори величаво виринає ясний місяць він заливає долину села тихим срібним сяйвом. Нічне повітря стає надто чистим і легким немов добре молоде вино, що ти його смакуєш і хмелієш. Повітря наповнює груди і на душі стає спокійно та затишно. Кожен шелест, кожен звук чується особливо виразно.
Десь вдалині пролунав крик птаха, забряжчала вуздечка на коні, хтось дзенькнув щосили чимсь металевим. Враз звук урвався і в’язка тиша поглинула все навкруг.
Потім почулася пісня, яку затягли дівчата. До дівочих голосів приєдналися інші голоси і пісня стала багатоголосою і полилася у чарівну серпневу літню ніч….
В ті часи Галичина була під пануванням польської шляхти і тому українським селянам переважно жилося дуже важко, але серед них були і заможні господарі, які жили у достатку, мали великі лани полів та лісів. Один з таких господарів володів гарним просторим будинком, конюшнею, в якій утримував породистих коней, що їх привозив із Бессарабії від циган. На подвір’ї стояла велика стайня. Під стріхою стайні гніздилося безліч ластівок. Вони своїми гніздами обліплювали майже всі будівлі. Ластівки для селян були справжнім барометром майбутньої погоди. Коли літали високо в небі, то сповіщало, чекати сонячної погоди, а як низько над саму землю, то означало, що треба селянам очікувати дощу, тому люди дбайливо оберігали цих співучих пташок.
Власника великого господарства звали Іваном, його дружину Анною сина Штефаном. Штефан на той час був студентом Варшавського університету. Він якраз перебував на вакаціях у рідному маєтку…
Сьогодні Штефан прокинувся раненько, тільки перші півні заспівали, бо не брав його сон. Усе думав про своє кохання – Марійку, її чарівну вроду, голубі очі та ніжні уста. Вона походила з дуже бідної родини. Разом з батьками від самого ранку і до пізньої ночі тяжко працювала на панській ниві, заробляючи того злотого на прожиток. Штефан добре розумів, що рідня Марійки не рівня його заможній родині, тому і не мав надії на благословення свого батька їхньому шлюбу, але вирішив боротися за своє щастя до кінця. Піднявшись, Штефан вийшов на подвір’я і побачив, що птиця вже давно не спить. Тут галасливо кричали кури, гуси, індики. Птахи підбігли і почали дзьобати його у босі ноги в надії на смачний сніданок. Штефан зайшов спочатку до комори, насипав із мішка у відро зерна золотистої пшениці і розсипав її по коритах. Потім набрав з криниці свіжої води і розлив її у коритця для пиття. Вся птиця збіглася і почала жадібно ковтати зерно, а Штефан із задоволенням спостерігав за гомінкою зграєю. Згодом він попрямував до конюшні, бо саме коні були ще однією його пристрастю. Відкриваючи конюшню, він почув іржання коней, які так вітались з ним, потрясаючи своїми хвилястими гривами. Штефан підійшов до свого улюбленця Каштана, погладив його ніжну попелясту гриву, почав з ним розмовляти. Каштан уважно дивився на свого господаря і радісно іржав. Штефан, пригостив коня грудочкою цукру, відв’язав стремено і випустив на подвір’я. За Каштаном випустив інших коней. Вони вибігли на подвір’я і стали юрбою біля воріт, очікуючи господаря. Штефан відкрив ворота і попрямував до річки, коні вибігли з двору і побігли вперед, переганяючи один одного. Перед річкою вони зупинилися і зайшовши у ранішню воду, почали пити, фиркаючи. Сонечко піднімалося, лагідно пестячи промінцями конячі гриви, а ті виблискували і мінилися всіма фарбами веселки. Штефан, знявши, одяг, скочив у воду. Тіло огорнула ранкова прохолода, сповнюючи його бадьорістю. Потім милом та щіткою почав вимивати всіх коней, а вони немов маленькі жеребчики стрибали та тішились. Штефан вийшов на берег, вдягнувся, підійшов до джерельця, яке було поруч, набрав у долоні чистої водиці, напився, присів, милуючись красою природи. Повітря п’янило його пахощами трав та квітів. Поруч птахи виспівували свої пташині мелодії і Штефанові здалося, що тут справжній рай.
Сонечко піднімалося все вище, ранішня роса пропала з трав та квітів. Сполохані барвисті метелики злинули з пелюстків квітів угору, бджілки забриніли. А там і коник-стрибунець озвався. А сонечко так і сипле золотистим промінням. Поруч над берегом стояв могутній давній дуб, на вітах якого сиділа пара молодих голубенят, які ніжно воркували. Милуючись птахами, Штефан пригадав свою розмову з Марійкою;
– Чого нам чекати далі, мила моя Марійко, ти знаєш, як я тебе кохаю? Я в неділю зашлю до тебе сватів.

Карачко Степан На хвилях житейського моря