“Камерна поетеса” (цивільна лірика Г. Ахматової)

І знаємо, що в оцінці пізньої Виправдана буде щогодини… Красуня, “європейка ніжна”, що пізнала смак слави після виходу першого ж збірника віршів, розпещена захопленою увагою шанувальників і друзів, що звикла до оточення і поклоніння осіб знаменитих і талановитих, – неї малювали відомі художники, великі поети присвячували їй вірші – при цьому занадто самобутня, що занадто впевнена в собі… Така незручна! І – занадто помітна на літературному небокраї. Її не друкували, обливали брудом. Як вона, імовірно, дратувала чиновників

від літератури своїм небажанням до них пристосуватися! “Камерна поетеса” – це було далеко не гірше з їхніх визначень. Їй було 25, коли в її вишуканий, наповненою красою, любов’ю, літературою, служінням Музі світ увірвалася війна. “Ми на сто років зостарилися, і це тоді трапилося в годину одну”, – починається вірш “Пам’яті 19 липня 1914 року”.

“З пам’яті, як вантаж відтепер зайвий, Зникли тіні пісень і страстей. Їй – спустілої – наказав Всевишній Стати страшною книгою грозових звісток. Та й важко думати і писати про інше, коли всюди “Над хлопцями стогнуть солдатки, овдовілий

плач по селу дзенькає”. Вона – і поет, і жінка. Уява художника і почуття дружини, матері. Нехай сурмлять газети про Героїзм, Подвиг, Славу – хто краще неї зрозуміє почуття тієї, чий чоловік або син не повернувся додому? І що таке героїзм перед гіркотою втрати? Чи для того тебе носила Я колись на руках… …Без тижня двадцять років Він дивився на боже світло. Після революції встало питання про еміграцію. Виїхало так багато близьких! Але занадто дорогою виявилася рідна земля, рідна мова.

Мені голос був. Він кликав втішно. Він говорив: “Іди сюди, Залиш свій край глухий і грішний, Залиш Росію назавжди. Я кров від рук твоїх відмию, Із серця вийму чорний сором, Я новим ім’ям покрою Біль поразок і образ”, Але байдуже і спокійно Руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартим, Не опоганився скорботний дух.

Вірші ці не пройшли непоміченими серед емігрантів; багато хто дорікав її в тім, що вона служить Радам, замість того, щоб виїхати, служити мистецтву й тій Росії, і тим самим віддає себе і свою країну. Вона ж вважала зрадництвом кинути Батьківщину “на розтерзання ворогам” – і цей рядок можна вважати програмним для післявоєнного періоду творчості Ахматової.

Не з тими я, хто кинув землю На розтерзання ворогам. Їхніх грубих лестощів я не послухаю, Їм пісень я своїх не дам.

Треба сказати, що ця обіцянка – “їм пісень я своїх не дам” – вона стримала – хоча для цього необхідна була немислима мужність, і що, властиво, перетворила все її життя в одне суцільне переслідування. Після революції нещастя випливали одне за іншим. Був розстріляний Гумільов, її колишній чоловік; друзі і подруги їхали, гинули або просто пропадали. “Любить, любить крівцю Російська земля”, – пише вона після смерті Миколи Степановича. З 75-го року її друкують дуже рідко. До цього часу вона вже зробила свій вибір – неучасть. Немає можливості друкуватися – є можливість писати, називаючи речі своїми іменами. Вона вивчає Біблію, древніх авторів, Шекспіра, Пушкіна. І – ніякої кон’юнктури. Відвозять у в’язницю сина Лева. Вона проводить нескінченні сімнадцять місяців у тюремних чергах – і пише вірші, які потім складуть поему “Реквієм”. “Якось раз хтось “пізнав” мене. Тоді жінка, що стояла за мною, із блакитними губами, яка, звичайно, ніколи в житті не чула мого імені, опам’яталася від властивого нам усім заціпеніння й запитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):

А Ви це можете описати? І я сказала: – Можу.

Тоді щось начебто посмішки сковзнуло по тому, що колись було її обличчям”. Якою безстрашністю треба було бути, щоб у ті роки складати такі вірші – і читати їх знайомим, коли посадити і розстріляти могли за те, що слухав – і не доніс. Але жоден із численних слухачів не видав її. У той час, як офіційна преса або не помічала її, або критикувала за “камерність”, вірші її листувалися від руки, вивчалися напам’ять – і читалися скрізь, у тому числі і у тюремних камерах. Їхня щирість і глибина цінувалися читачами куди більше, ніж “зразковість” офіційної поезії. Почалася Велика Вітчизняна війна. Ахматову вона наздогнала у Ленінграді. Колись, після революції, вона не змогла покинути Росію, тепер для неї так само немислимо представити, що можна віддати її ворогу. Ніхто не замовляє їй вірші. Вони пишуться по велінню серця – і відразу здобувають всенародну популярність. У критичний час, під бомбуваннями, вона виявляється потрібна – навіть “Правда” не гидує її віршами, друкує знамениту “Мужність”.

Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху, – І ми збережемо тебе, російська мова, Велике російське слово, Вільним і чистим тебе пронесемо, І онукам дамо, і від полону врятуємо Навіки.

Після війни Ахматову привітали на багатолюдних мітингах і літературних вечорах. Їй влаштовували овації. Імовірно, ця – занадто помітна – популярність поетеси і викликала реакцію влади. У 1946 році вийшла у світ постанова ЦК ВКП(б) “Про журнали “Зірка” і “Ленінград””, а потім виступив і секретар ЦК ВКП(б) Жданов. Ахматова знову була оголошена “поза законом” – поза літературою. ” Що сказився барін”, “убогий діапазон поезії”… Її вигнали зі Спілки письменників і заборонили друкуватися. “Ну що ж, це вже було. Забудуть? – от чим здивували! Мене забували не раз. Сто разів я лежала у могилі, де, може бути, я і зараз. А муза і глухнула і сліпнула, у землі зотлівала зерном, щоб після, як Фенікс із попелу, В ефірі повстати блакитному”. У той час, коли “народні поети” друкували “Цивільні вірші”, прославляючи генеральну лінію партії, Ганна Ахматова пройшла той же тяжкий шлях позбавлень і втрат, вічного очікування, що і вся її країна. Вона мала повне право про себе сказати: ” Я була тоді з моїм народом. Там, де мій народ, до нещастя, був”. Цим вона заслужила щире звання народного поета і тим, що, на відміну від багатьох і багатьох, не змінила ні своєму таланту, ні друзям, ні поглядам. Хоча іноді це було дуже важко.

З-під яких руїн говорю, З-під якого я кричу обвалу, Як у негашеному вапні горю

Під зводами смердючого підвалу, – пише вона у 1959 році. Але і тоді надія не залишає її, недарма вірш закінчується рядками:

І все ж таки почують голос мій, І все ж таки знову йому повірять.

Але не своя доля її тривожить. Створення меморіалу жертвам сталінських репресій – от що займає Ахматову наприкінці 50-х – початку 60-х років. Совість не дозволяла їй славити те, що відбувається в країні – і “заважає” стати офіційно визнаним “всенародним поетом”. “І проходять десятки років. Катування, висилання і смерті… Співати я В цьому жаху не можу”, – так вона писала у “Поемі без героя”. Можливо, їй було легше вистояти, тому що вона рано зрозуміла, що талановита. Ахматова занадто поважала поезію, а значить і себе – як Поета, щоб плазувати перед ким-небудь зі страху або заради “якихось благ”. “Поет – це той, кому нічого не можна дати і у кого нічого не можна відняти”, – її улюблена фраза. Її доля – зразок достоїнства, сили і мужності. Маленька тендітна жінка, яку не змогла зломити вся державна машина.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

“Камерна поетеса” (цивільна лірика Г. Ахматової)