Немає людині нічого дорожче місця, де він народився, краю, де він виріс, неба, під яким він жив. Та й не тільки людей - звірі й птаха, усе живе під сонцем тужить за рідною землею.
Давним-давно, коли калмики жили ще у Китаї, привезли китайському імператорові у подарунок незвичайний птаха. Вона так співала, що сонце у вищій
Крапці неба сповільнювало свій хід, заслухуючись її пісень.
Наказав імператор зробити для птаха золоту клітку, послати їй пухнув молодого лебедя, годувати її з імператорської кухні. Першого свого міністра імператор призначив головним по догляду за птахом. Він сказав своєму першому міністрові:
- Нехай птах тут почуває себе так добре, як ніде й ніколи не почувала. Та нехай вона тішить наш слух, що жадає прекрасного. Усе було зроблено згідно з наказом грізного володаря.
Щоранку імператор чекав співу птаха. Але вона мовчала. "Видиме, птахові, що звик до вільного
Повітрю, задушливо у палаці", - подумав імператор і велів винести клітку у сад.
Сад імператора був єдиним у світі по красі. Могутні дерева шелестіли прозоро-зеленими різьбленими листами, цілюще пахнули найрідші квіти, земля відіграла всіма своїми фарбами. Але птах як і раніше мовчала. "Чого ж тепер їй бракує?- думав імператор. - Хіба їй погано у мене? Тому ж вона не співає?"Імператор запросив усіх своїх мудреців, щоб вислухати їх високоучение судження. Одні говорили, що, може бути, птах занедужав і втратилася голосу, інші - що птах не та, треті - що, імовірно, вона взагалі не співала. Самий ушанований столітній мудрець припустив, що повітря, видихуваний людьми, гнобить птаха й тому вона не співає. Уважно вислухавши всіх, імператор повелів вивезти клітку у незайманий ліс.
Однак і у лісі птах продовжував мовчати. Крила опущені до самого
Підлоги, з очей котяться жемчужинки зліз.
Тоді імператор наказав привести полоненого мудреця.
- Якщо ти нам даси гарну пораду й птах запече, одержиш волю, - сказав йому імператор.
Тиждень думав полонений мудрець і доклав:
- Возите птаха по країні... Може бути, запече. Три роки кочував імператор із птахом по своїх володіннях. Нарешті досяглися вони одного болотца. Довкола нього ріс хирлявий чагарник, а далі простяглися сумовиті жовті піски. Сморідні випари піднімалися з боліт, роєм летіла настирлива мошкара. Повісили клітку на суху галузі саксаулу. Поставили вартового, і усе лягли спати.
Коли загорілася на небі ясна ранкова зоря й багрянець її став розливатися усе ширше й ширше, птах раптом стрепенувся, розправила крила, квапливо стала чистити дзьобом кожна перинка.
Помітивши надзвичайну поведінку птаха, вартовий розбудив імператора. А коли віковічне світило показало свій червоний гребінь, птах стрімко злетів, вдарилася об золоті прути клітки й упала на підлогу. Вона смутно оглянулася навколо й тихо запекла. Сто вісім пісень суму проспівала вона, а коли почала пісню радості, тисячі таких же птахів, як вона, злетілися з усіх боків і підхопили її пісню. Здалося людям, що це не птаха співають під струни променів висхідного сонця, а співають їх душі, що тужать по прекрасному.
- Ось звідки наш птах, це її рідний край, - задумливо промовив імператор і згадав свій незрівнянний Пекін, де він не був три роки.
- Відкрийте дверцят клітки й випустите птаха, - повелів він.
Та тоді запекли усе птаха тисячу пісень хвали рідному краю, тисячу й одну пісню хвали волі.
Ось що значить рідна земля й воля, співати можна лише там, де ти знайшов життя.