Багато років тому жила вдова-баба. Було у неї четверо дітей: три сини й дочка. Сини гарні собою, дочка ще краще. Красуні такий за тисячу верст колом не знайти. Хто хоч раз дівчину цю побачив - усе життя красу її пам'ятав.
Міцно любили її й мати й брати, дорожили нею більше життя своєї, берегли її як зіницю ока.
Брати-Мисливці, сабоні й сміливі, зіркі й швидкі, ніколи не верталися додому без рясного видобутку.
Зібралися одного разу брати-молодці у далеке полювання. Розв'язали м'яса запас зробити, різної звірин набити, матері й сестрі хутро на зиму роздобути. Поїли айрик, побрали із собою бараняче стегно, попрощалися з матір'ю й сестрою, пішли. Залишилися мати з дочкою.
До вечора вийшла мати з кибитки. Поки баба господарювала, влетів у орко страшний мангус і відніс красуню.
Увійшла мати, а кибитка порожня. Ні дочки. Шукала-Шукала - не знайшла.
Догадалася мати, що трапилося. Упала на землю, плаче. Довго тяглася ніч.
Око не зімкнула баба, сльозами гіркими спливла.
Ранком повернулися брати з полювання, задоволені, веселі. Зустріла мати синів у входу у кибитку. Як сказати про нещастя? Баба привіталася з ними, говорить:
- Сини мої улюблені! Як і батько ваш, ви хоробрі, сабоні й спритні, у доброті й у чесності йому не поступитеся! Тільки й гарних людей нещастя осягнути може. Хочеться знати вашої матері, на що з вас кожний здатний, якщо прийде рідній людині допомогти!
Сказав старший син:
- На всьому світі немає такої речі, яку я відшукати б не смог. Голку у степу й ту побачу, голівку шпабокову на дні моря знайду, за кам'яною стіною у скрині, на сім'ю сім замків замкненому, шпабоковий кінчик гострий знайду.
- А я одним пострілом на будь-якій висоті будь-який птаха вбити можу, у дощову краплю під хмарою потраплю, однієї стрілою на ходу десять зайців прикінчу, - сказав матері середній син.
Не відстав від братів і молодший син.
- Я, - говорить, - своїми руками усе піймати, удержати можу. Камінь із гори піймаю, скелю на лету схоплю. Якби з неба величезна й важка гора звалилася, і ту б цілої піймав - грудочки землі не відпало б.
Обійняла матері синів по черзі й зізналася їм у нещастя.
- Немає більше дочки у мене, сестри - у вас. Горі нам, сини мої!
Шукайте скоріше сестру вашу улюблену, вибачте мене, стару, що недогляділа за дочкою своєї єдиної.
Попадали у братів з рук додолу зброя й видобуток мисливський. Ні сестри...
Першим сказав старший брат:
- Ну, нема чого робити! Часу даремно втрачати нема чого. Попрощаємося з матір'ю й підемо по білу світу - сестру розшукувати. Поки не знайдемо, не бувати нам будинку. Тільки б знайти нам мангуса, поки не з'їв він нашу сестру. Пішли.
Дня не пройшло, як розшукав старший брат хмара, у якому сховався мангус.
Націлився середній брат, натягнув тятиву, так що кінці лука разом зійшлися, пустив угору стрілу співаючу. Прямо у серце мангуса встромилася, на смерть уразила зле чудовиська. Випустив мангус дівчину. Каменем білим сестра вниз звалилася. До землі три чверті кроку залишилося - підхопив сестру молодший брат, непошкодженої додолу поставив.
Слух про те, як брати свою сестру з жахливого лиха виручили, від самого мангуса врятували, по всій землі пройшов.
Зібралися старі келмерчи з хотонов різних - розв'язали присудити нагороду тому братові, хто її більше всіх заслужив.
- Середнього нагородити - він дракона вбив, - говорить один.
- Що ж, що вбив! Якби старший брат дракона не знайшов, так і стріляти середньому братові було б не у кого, - повторюють інші.
- Молодший брат більше заслужив, - наполягають треті, - якби не він, розбилася б дівчина, не допомогли б ні старший, ні середній брати.
- Молодшому-Те й ловити не довелося б, якби не старший і середній брати: дівчину мангус давно б уже зжер, а він усе життя шукав би сестру, поки не вмер, - заперечують деякі.
Так і сперечаються келмерчи до сьогоднішнього дня - усе ніяк розв'язати не можуть, кому із братів нагороду дати випливає.
А ти як думаєш? Казки слухати всякий уміє. Ти ось допоможи розв'язати, кому ж із братів нагороду потрібно дати.
Усім трьом? Не можна. Не за правилом. Келмерчи будуть проти. Одному із трьох? Так кому її?