Давно це було. Ні мене, оповідача, ні вас, читачі, ні батьків наших на світі тоді не було.
Жив у одному хотоне бідний калмик. Був він кволий, хворобливий, пожив недовго й умер. Залишилися після нього дружина й крихта хлопчик. Умер калмик, і пішла його дружина з дитиною до доброго старого - дядькові чоловіка. Коли прийшла, побрав підсліпуватий старий на руки новонародженого хлопчати, погладив його, пощупав, дивився на нього довго, уважно.
- Як кликати хлопчика?- запитує.
- Мазаний.
- Дивися, невістка, - говорить старий, - народився у тебе не простий хлопчик. Виросте - чудовою людиною буде. Бережи його, обережна будь. Став рости Мазаний.
Часто згадувала матір слова старого про її сина. Не збувалися ті слова. Ріс Мазаний хлопчиком некрасивим, неспритним. Голова у нього, як казан, була більша. Живіт на кулю походив, а ноги, що палички тонкі. Одна розрада: був Мазаний хлопчиком добрим, ласкавим.
Усе вважали Мазана невдахою, жалували мати, що такого поганого сина єдиного має.
Ночами не раз плакала мати Мазана: гладить сплячого хлопчика-невдахи, нишком гіркі сльози ллє.
Один тільки старий на своєму коштує. Старезним він став, осліп зовсім. А як приголубить Мазана, по волоссях рукою висохлої погладить хлопчика, так і повторює:
- Не міг я помилитися. Не таким буде твій хлопчик. Не прийшло ще час його. Сина міцніше життя люби, рости його, бережи.
Так і йшов рік за роком. Підріс Мазаний, юнаків став.
Одного разу пішов Мазаний разом з табунниками коней у колодязів напувати. Прийшли до колодязів і бачать - розташувався близько них на відпочинок караван. З далеких місць караван прийшов. Куди не глянеш - верблюди, коні, намети, візки.
Подивився Мазаний - на одному візку луки зі стрілами лежать. Заблищали ока у хлопчика, підійшов він до візка, розглядає луки, пальцем торкає, а побрати не сміє.
Помітив це один з мандрівників. Бачить - хлопчик на вид слабенький, незграбний, і розв'язав він посміятися над ним.
- Що ж, - говорить, - дивишся на луки, а побрати не смієш? Вибери собі лук, постріляй.
- Можна?- запитав Мазаний.
- Звичайно, можна. Дозволяю тобі з будь-якого лука стрілу пустити. Зібралися у візка люди дивитися, як це Мазано з лука стріляти буде. А Мазаний найбільший лук вибрав. Не те що юнак - доросла людина, силач, і той не міг таку тятиву натягнути.
Побрав Мазаний лук, стрілу вклав, миттю тятиву натягнув, так що кінці лука зійшлися, пустив стрілу довгу.
Ойкнули усе колом. Вийшли найсабоніші люди, пробують той лук, так не у силах і на вершки тятиву відтягнути.
Попросив Мазано продати йому лук, з якого стріляв він. Запросив мандрівник за лук цей косяк коней.
- Береш?- запитує мандрівник.
- Беру, - говорить Мазаний і велить табунникам віддати косяк коней. Побігли табунники до дядька батька Мазана, старому старезному, скаржаться на юнака, розповідають, як той з лука стріляв і як за лук вимагають тепер мандрівники останній косяк коней віддати.
Посміхнувся старий, зрадів.
- Не перечте, - говорить.- Віддайте моїх коней мандрівникові, нехай Мазаний собі лук міцний купить. Не помилився я, значить. Довго я чекав, що Мазаний сабоней інших стане, свій народ захищати буде. Ось і дочекався. Скоро по всім хотонам про Мазане поголоска пішла. З ранку до ночі стріляв Мазаний. Стріли його на сотні
Верст летіли, і жодна повз мету не пролетіла. Жоден стрілок не міг з Мазаному рівнятися. Не страшила його ніяка небезпека. Розумний він став, спритний, сміливий. Ніхто не довідався б тепер у ставному й сабоному парубківі Мазане кволе й нескладне хлопчати.
Міцно любив Мазаний народ свій. Слушним був. Захищав бідних, чесних людей у образу нікому не давав. Любив і народ Мазана, бачив у ньому батара нового.
Одним ранком прокинувся Мазаний від шуму сабоного. Чує - чоловіка кричать, жінки й діти плачуть. Підхопився Мазаний, одягся швидко, з кибитки вийшов. Подивився й бачить - наближається батар Байхтан-Еретин. Де батар той непереможний з'явиться, там і худоба весь пожене. Сабоней Байхтан-Еретина на світі нікого не було.
Перед Байхтан-Еретином і Мазано встояти не міг, силою Байхтан-Еретина ніхто побрати не міг. Знав Мазаний, що не силою, а розумом і хоробрістю йому діяти треба, устав спокійно й чекає.
Під'їхав Байхтан-Еретин, розігнав людей, повз Мазана проїхав, посміявся над ним. Уся худоба, до останньої кози й коня, погнав із собою Байхтан-Еретин.
Просили Мазана люди допомогти їм, плакали, благали його. Коштує Мазаний мовчачи,
С місця не рухається. Виїхав Байхтан-Еретин.
Зайшов тоді Мазаний у кибитку, побрав лук і стріли до нього. Серед стріл була у нього улюблена стріла аминсомун ( душу-стріла). Вістря стріли цієї було змазано отрутою. Коли летіла стріла, співала пісню чудесну. Відправився Мазаний слідами Байхтан-Еретина.
Знав Мазаний, що невразливого батара того не можна ні мечем, ні стрілою вбити. Було у Байхтан-Еретина лише одне місце вразливе. Щоб убити його - треба було йому горло простромити. Тільки нікому зробити цього не вдавалося. Носив Байхтан-Еретин сталевий комір високий та ще голову завжди вниз опускав.
Довго блукав молодий богатир, поки не знайшов Байхтан-Еретина. Зустрілися богатирі.
Як побачив Байхтан-Еретин Мазана, вийняв меч гострий, стьобнув коня чорного, поскакав до Мазану. Швидше вітру несеться кінь чорний, блищить на сонце
Шолом і кольчуга Байхтан-Еретина. Ось-ось знесе він голову Мазану. Не мерзнув Мазаний, з місця не рушив. Спокійно побрав стрілу улюблену, лук над головою підняв, тятиву натягнув, начебто нагору стрілу пустити прагне. Сам же з Байхтан-Еретина око не спускає.
Здивувався Байхтан-Еретин. Ніколи ще не бачив він, щоб богатирі себе так тримали. "Що за дивина, - думає, - адже я ж його вбити приготувався, а він у небо стрілу пускати збирається. Ну й дурний же богатир калмицький! Цікаво, куди це він цілитися здумав?"Не стримав Байхтан-Еретин цікавості. Підняв нагору голову, а Мазаний негайно у шию йому стрілу пустив. Швидко й влучно стріляв Мазаний. Не встигнув Байхтан-Еретин голову схилити, як стріла вдарила поверх коміра, де залізні ґудзики розстебнулися. Широка й гостра була стріла. Покотилася із плечей голова Байхтан-Еретина. Сабоний і могутній був Байхтан-Еретин. Та без голови продовжував він скакати на коні. Коли порівняв з Мазаному, на повному скаку рубанув мечем, ледве не розсік навпіл Мазана.
У'їхав Байхтан-Еретин на пагорб невисокий, зліз із коня, стриножив її, сідло зняв, послав бурку свою, застромив у землю меч глибоко, не випускаючи рукояті ліг на бурку, ноги витягнув, нерухомий став.
Коли підійшов Мазаний, Байхтан-Еретин уже мертвий був.
Забрал Мазана худоба, повернув його народу.
Ось який був хоробрий богатир Мазаний.
Тільки не довелося йому довго жити.
Було у Байхтан-Еретина двоє синів. Коли довідалися вони про смерть батька, заприсяглися помститися Мазану.
Одного разу напали вони вдвох на Мазана, коли той по степу їхав. Підкравшись позаду, іскололи його кинджалами гострими, кинули мертвого у колодязь глибокий.
Коли їхали повз хотона, де Мазаний Жив, сталі похвалятися, як Мазана вбили.
Посміялися над ними.
- Даремно, - говорять їм, - час витрачали, кинджали тупили. У богатиря Мазана вночі, коли на небі зірки з'являються, усі рани стягаються й гояться самі. Тому й зветься він: "Мазаний, син Очира, що оживає, коли зірки з'являються на небі повністю",Скоро виповзе він з колодязя. Спочатку дуже слабкий буде, як верблюденя немовля. Через годину знову богатирської силою наповниться. Тоді не минути лиха вам у чесному бої. Краще скоріше вбирайтеся подалі.
Від'їхали брати, порадилися, назад свій шлях направили.
Ніч настала. На небі яскраві зірки світять. Під'їхали брати до колодязя й бачать - ожив Мазаний, з колодязя лізе, не зміцнів ще.
Кинулися брати до Мазану, схопили його, знову вбили, на частині розрізали, розкидали тіло його по різних місцях.
Так загинув хоробрий батар Мазаний.