У бідної бабусі було три сини. Були вони так малі, що ніхто ніколи таких маленьких людей і не бачив. Старший син був ростом у троє вершків, середній син - у двоє вершків, а молодший - усього у одні вершки. Молодшого вони кликали Маля.
Щодня брати ходили на заробітки, де-небудь наймитували - треба ж було заробляти на хліб для себе й для старої матері. Одного разу братам дуже повезло, вони заробили так багато, як ніколи: привели додому трьох козлів і привезли три величезні короваї хліба!
- ПРО, які ми стали багаті! - сказала бабуся мати.
- Ми станемо ще багатше! - відповів старший брат. - Треба нарівно розділити наш заробіток і ще піти спробувати щастя.
- Що ж, давайте розділимо, - сказав середній брат.
Вони розділили своє багатство. Кожному дістався козел і коровай хліба. Старший брат говорить:
- Я піду першим.
Він побрав козла й хліб і пішов по великій дорозі. У всіх аулах він запитував, не чи потрібний працівник, але ніде його не найняли. Він вийшов у величезне поле й побачив велетня. Той орав землю. Старший брат підійшов до нього, привітався й запитує:
- Скажи, велетень: не чи потрібний тобі працівник?
Велетень оглянув його, потім подивився на козла, на хліб і говорить:
- Саме такий працівник, як ти, мені й потрібний. Наймайся на рік. Дам скринька золота.
Старший брат зрадів й говорить:
- Я зараз же готовий приступитися до роботи. Що треба робити?
- ПРО, справа я тобі знайду. Геть бачиш, під горою моя сакля? Іди туди, розпали вогонь, присмаж свого козла, наріж хліб. Разом повечеряємо.
Старший брат прийшов у саклю, приготувала вечеря. Розділив його на дві частини. На заході повернувся з поля велетень. Він праг сісти за стіл, але у саклі немає на що було сісти. Велетень говорить:
- Пошукай у дворі що-небудь, на чому я міг би сидіти. Але дивися, це сидіння повинне бути не з каменю, не із землі й не з дерева!
Старший брат вийшов із саклі й оглянувся. Він не побачив нічого такого, що було б не з каменю, не із землі й не з дерева. Довго працівник ходив по двору, а коли повернувся у саклю, уся вечеря була з'їдена.
- Де ж моя частка? - запитав він.
- Так, правда, де ж твоя частка? - посміхнувся велетень. - Видне, я й не помітив, як з'їв її, дуже вуж хотілося їсти... Я з'їв твою частку й не наївся. Прийде тебе з'їсти на закуску! - Із цими словами він схопив свого нового працівника й проковтнув.
Брати не дочекалися старшого. Та тоді середній сказав:
- Тепер моя черга піти спробувати щастя.
Він побрав козла, коровай хліба й пішов по тій же дорозі. Найнявся у працівники до того ж велетневі, і так само, як старшого брата, його проковтнув велетень.
Прийшла черга Маляти. Та він найнявся у працівники до цього велетня, і його велетень наказав приготувати вечеря. Маля присмажило козла, нарізав хліба, розділила вечеря навпіл. Потім він вирив ямку у стіни саклі й прикрив її хмизом і травою. На заході повернувся з поля велетень.
- Ну, приготувала вечеря? - запитав він.
- Так, приготував, - відповіло Маля.
- Тоді пошукай у дворі що-небудь, на чому я міг би сидіти. Бачиш, стіл у мене є, а крамниці немає. Але дивися, сидіння повинне бути не з каменю, не із землі й не з дерева!
Маля оглянулося й швидко зміркував, що робити. Він витяг у саклю залізний плуг велетня.
- Сідай, ось тобі залізне сидіння! - крикнув він.
Велетень здивувався кмітливості Маляти. Вони почали їсти. Велетень швидко пожирає свою частку м'яса й хліба. Маляті стільки не з'їсти, він непомітно кидає шматки у ямку. Велетень бачить, що їжа у них зменшується однаково, і ще більше дивується новому працівникові. "Який ненажерливий попався!" - думає він. Не встигнув велетень доїсти свою частку, а у Маляти вже немає нічого.
- Дай мені шматочок, я усе з'їв і не наївся, - говорить Маля.
- Вистачить, ти й так занадто багато з'їв! - відповідає велетень.
- Хіба багато? - сміється Маля. - Так я й тебе можу з'їсти на закуску!
Велетень повірив і притих.
На інший день вони разом пішли у нулі орати. Маля тільки робило вигляд, що працює, - орав один велетень, а працівник його лише покрякивал так покрикував. Увечері їсти було нема чого, велетень ліг спати голодний, а Маля вночі тихенько з'їло те, що приховав у ямці.
На третій день велетень зрозумів, що із цим працівником йому не злагодити.
- Що робити? - запитав він дружину. - Треба від нього якось позбутися. Наш новий працівник не тільки незвичайний силач і ненажера, але він ще й небачений хитрун. Давай сьогодні вночі придавимо його величезним каменем.
Маля, звичайно, чув усі ці слова -він тихо сидів у своїй ямі.
Велетень і велетка пішли у гори за каменем. Маля тим часом приготував зв'язку очерету, поклав її на свою постіль і прикрив ковдрою, а сам сховався у яму. Велетень із велеткою притягли цілу скелю.
- Ось добре, наш працівник уже спить, - сказав велетень.
Вони з велеткою вилучили скелю на постіль Маляти. Очерет затріщав.
- Захрумтіли його кісточки! - засміялася велетка.
- Ось ми й позбулися цього працівника! - сказав велетень.
Вони лягли спати. Маля теж заснуло у своїй ямі. Ранком він устав раніше своїх хазяїв, розбудив їх і початків над ними посміюватися:
- Дурні велетні, ви розв'язали, що ви сабоніше мене! Я бачив, як ви цей камінчик ледве тягли вдвох! А для мене він як муха! Я розв'язав його не скидати й спокійно під ним проспав усю ніч.
Маля розсміялося й вийшов із саклі.
- Нам з ним не впоратися. Нам його не здолати, - сказав велетень.
- Треба з ним розплатитися й відправити додому, - сказала велетка.
- Правабоно! - погодився велетень. Він покликав Маля й сказав:
- Ти добре попрацював. Навіть дуже добре. Ти заробив не скринька, а ціла скриня золота. Ось він, бери й скоріше йди додому. - Та велетень поставив перед Малям важка скриня, повний золота.
Маля знову розсміялося:
- Ти прагнеш, щоб я скоріше пішов, а ще змушуєш мене нести якась скринька. Сам його й неси. Я на тебе попрацював, тепер ти трошки попрацюй на мене!
Велетень здивувався, не знайшов, що відповісти, звалив на плечі скриня й рушила у дорогу.
- Ти, напевно, не знаєш, куди йти, так я буду сидіти на твоїй скрині й показувати дорогу.
Маля видрало на скриню, і велетень пішов по дорозі. Незабаром вони зустріли грушеве дерево зі спілими грушами. Велетень зупинився, пригнув дерево й став зривати з верхівки самі смачні груші. Маля пересіло на гілку, теж дотягся до груші й почав її є. Незабаром велетень наївся й відпустив дерево.
Маля полетіло через дерево, там пробігала лисиця. Маля впало їй на шию й схопився за вуха. Лисиця вибігла під ноги до велетня. Маля закричало:
- Дивися, велетень, поки ти їв груші, я побачив лисицю, перелетів через дерево й піймав її. Бачиш, який я спритний! Однак лисиця мені не потрібна, нехай бігає! - Маля зстрибнуло з лисиці й видрав на скриню.
Велетень ішов і міркував: " ПРО, який спритний хлопець! Він куди опасней, чому я думав! Як добре, що я з ним розстаюся, як добре, що я проводжаю його додому!"
Недалеко від будинку Маля зупинило велетня:
- Посидь отут небагато, а я піду скажу матері, щоб приготувала нам вечеря.
Незабаром він повернувся, і вони разом увійшли у будинок Маляти. Велетень поставив скриню й сіл у дверей. Маля говорить:
- Мама, я прийшов з гостем, дай йому що-небудь поїсти.
Мати оглянула гостя й говорить:
- Що ж йому дати? Своїх побратимів він, напевно, не їсть, а ти, коли йшов на заробітки, залишив мені лише вбитого велетня.
Велетень стрепенувся й запитує:
- А ви що ж, їсте велетнів?
- ПРО, ми їх дуже любимо, - відповіла мати.
- Так, ми вас любимо! - голосно сказало маля. - М'ясо у вас смачне!
Велетень підхопився.
- Мама, - продовжило Маля, - може бути, ми цього з'їмо? Давай-но з'їмо його, як він одного разу з'їв моїх братів! - Із цими словами Маля ступнуло до велетня.
Велетень вибив двері й кинувся бігти без оглядки. Маля з матір'ю посміялися йому вслід. Їм тільки цього було й потрібно. У них залишилася скриня золота, і жили вони з тих пір розкошуючи.