Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918)
Іван Семенович Левицкий народився в містечку Стеблеве (зараз Корсунь-Шевченківський район на Черкащині) у сім’ї священика 25 листопада 1838 року. Перші знання одержав від батька, що вчив грамоті селянських дітей. В 1845 році майбутній письменник почав навчання в дядька Е. Трезвинского, учителі Богуславского духовного училища, а 1847 року надійшов у Богуславское духовне училище. По закінченні його в 1853 році він надійшов у Київську духовну семінарію. Після духовної семінарії вчителював у Богуславском духовному училищі. В 1861 році И. Левицкий надійшов
Перша повість “Дві солдатки” була написана в 1866 році. Письменник переїхав у Калуш, де працював учителем гімназії. В 1867 році він перевівся на педагогічну роботу в Седлец. При сприянні Пантелеймона Кулиша у львівському журналі “Правда” в 1868 році під ім’ям Іван Не Чуй минулого надруковані повести “Дві солдатки”, “Причепа” і одне оповідання. У наступному році вийшов оповідання “Рибалка Панас Круть”. И. Левицкий подорожував по Швейцарії,
Автор двічі звертався до царської цензури, але дозволу надрукувати добуток у Росії не одержав. Лише в 1686 році було дозволено надрукувати “Кайдашеву сім’ю” з істотними змінами. Цензурі не сподобалися початок і кінцівка добутку, а також у першій редакції повість починалася не нейтральним нарисом крас природи, а прозорим порівнянням знаменитого козацького минулого України із сучасної авторові дійсністю. “Скрізь вище Росі коштують круті гори, як висока покрівля хат, на тих горах скрізь коштують козацькі могили, куди тільки не падає погляд. Весь край начебто якийсь величезний цвинтар, де похований цілий народ, де під безликими могилами похована українська воля. Вся країна без лісу, гола, спустошена”. Такі думки, зрозуміло, не могли сподобатися цензурі. Нещадному знищенню підкорили ті місця добутку, у яких письменник висміював ченців, попів і церкву. У результаті, внаслідок компромісу із цензурою, з тексту було вилучено 25 уривків. По жанрі “Кайдашева сім’я” – це соціально-побутова сатирично-гумористична повість, у якій зображується життя українського села в перші десятиліття після скасування кріпосництва. Повість вийшла майже через два десятиліття після реформи 1861 року й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: важке життя селян, непомірні податки, руйнування патріархального пристрою села, темряву й затурканість селян, яких внаслідок неосвіченості й недосвідченості в суспільних справах було легко обдурити, підкупити й роз’єднати, як це відбулося в історії з жидом Берком.
Важливою проблемою було й пияцтво селян, відсутність культурного, духовного дозвілля. Разом з тим И. Нечуй-Левицький звернувся у своїй повісті й до питань вічним: добра й зла, любові, сімейним відносинам, взаєминам батьків і дітей, проблемам людського достоїнства й волі, віри в Бога, моралі й авторитету в громаді. Потрібно також додати, що реалістичності добутку додає той факт, що окремі персонажі добутку мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашей була сім’я Мазуров із села Семигори, що була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами, мали Мазури й реальних богатих сватів – Довбушей.
Уперше з Кайдашами ми зустрічаємося за роботою: Омелько майструє, а сини Лаврин і Карпо на струмі поправляють місця для стіжків, стара Кайдашиха працює в будинку. Тобто перед нами звичайна селянська сім’я. Ситуація починає загострюватися після того, як Карпо жениться на Мотрі. Кайдашиха сподівається, що із приходом у будинок невістки, може вже й відпочити на старість, але запальна (“серце з перцем”) Мотря не збирається ставати наймичкою. До того ж поява молодої сім’ї викликало спори між родителями й дітьми за власність, розбудила егоїстичні інстинкти й страсті героїв. Звідси й починаються конфлікти між Кайдашихой і Мотрею, поступово в “воєнні дії” втягуються чоловіки: Кайдаш і Карпо, а після одруження Лаврина з Мелашкой конфлікт стає нескінченним
Творчість И. Нечуя-Левицького представляє важливий етап у розвитку українського реалізму. Воно характеризується інтенсивними ідейно-естетичними пошуками письменника, зображенням злободенних соціальних і морально-етичних проблем. До появи повістей Нечуя-Левицького український читач був знаком хіба що із прозаїчними творами Григорія Квітки-Основ’яненки й Марка Вовчка. Взявши все краще з їхніх традицій, автор “Миколи Джери” і “Кайдашевой сім’ї” замість оповідання, що вівся від імені героя, затверджує об’єктивно-епічне оповідання, що створював більше широкі можливості для всебічного моделювання дійсності. Впадає в око така своєрідність його реалізму, як зображення впливу соціального середовища на формування особистості. Затверджуючи високі моральні ідеали, письменник засуджував ті соціальні умови, які спотворювали, калічили сутність людини. У його повістях і оповіданнях завжди присутні протистояння цільної особистості й деморалізованих людей, причому весь пафос Творчості спрямований на твердження духовно багатої людини. Різноманітна темами й жанрами проза Нечуя-Левицького є яскравим свідченням активного втручання українського письменства в громадське життя, його ідейно^-художнє “вирівнювання” з літературами інших європейських народів
Основні добутки: романи “Причепа”, “Хмари”, “Князь Еремия Вишневецкий”, “Гетьман Іван Виговский”, повести “Дві солдатки”, “Микола Джеря”, “Запорожці”, “Кайдашева сім’я”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)