Раніше у сороки хвіст був коротким, як у всіх птахів. Але балакуча вона була завжди. Де що почує - відразу по всій тайзі рознесе та ще й від себе додасть. Життя від неї птахам не стало. Ось вони й поскаржилися орлові. Скликав орел на раду всіх птахів і говорить сороці:
- Голубонька, мова у тебе боляче довгий. Бовтаєш багато зайвого. Кривдиш птахів дарма.
- Це я-те бовтаю?! - стрепенулася сорока. - Неправда! Це всі куропаткини плітки! Уже я-те її знаю! Сама бачила: уночі куріпка із гнізда у тундру літала. Де це бачене, щоб чималий птах...
- Постій! - зупинив її орел. - Ти ж знову плітки розпускаєш!
- Так які це плітки?! Ось ворона вчора своєму чоловікові каркала, що зозуля всі яйця у чужих гніздах побила...
- Так припини ж ти! - грізно закричав орел. - Ти, видне, не розумієш, де перебуваєш.
- Це я-те не розумію?! - тараторила сорока. - Так ви на глухаря подивитеся: ось він і справді всякий сором втратив. Гляньте, як він вирядился! Навіть брови нафарбував!..
- Вистачить! - закричав орел. - Видне, ти, сорока, непоправна. Подалі треба триматися від тебе. Нехай же за твоєю довгою мовою тягнеться й довгий хвіст, щоб птаха відразу пізнавали тебе й остерігалися.
З тих пір і носить сорока довгий хвіст. Де вона з'являється, там птаха у кущі летять - від гріха подалі.