Історія написання роману “Євгеній Онєгін”


Причому первісний задум “Онєгіна” досить істотно відрізняється від кінцевого його втілення. Не випадково, вертаючись пам’яттю у фінальних рядках до першого імпульсу, що дали життя нової вселеної, поет немов забув, що насправді Онєгін виник першим, а аж ніяк не заодно з Тетяною. Про нього, по первісному задумі, був роман, а Тетяна з’явилася потім і до того ж у процесі нелегких пошуків.

У Пушкіна ми маємо справу зі створенням художньої реальності, що протікає в часі. “Роман у віршах” з’являється як оригінальна модель миру, де епічне оповідання, що претендує на “дійсність”, існує усередині ліричної сповіді авторського духу. Історія написання “Онєгіна” – це унікальний приклад створення на очах читача художньої реальності, що саморозвивається.

Важлива особливість цієї “другої реальності” – множинність подтекстовых зв’язків. В “Онєгіні”, як відзначав Ю. М. Лотман, “нечуване дотоле достаток цитат, ремінісценцій, натяків до межі активізують культурну пам’ять читача…”6. Ця риса поетики передбачає интертекстуальную стратегію постмодерна.

У російській літературі интертекстуальность зароджувалося в надрах класичного мистецтва. Наше красне письменство народилося в XVIII в., як перекладна, запозичена й наслідувальна, і приблизно аж до 2-й половини XIX в. не існувало навіть поняття про плагіат


як про щось ганебному. “Запозичення” лише доводили високий рівень культури автора й уважалися достоїнством. Протягом декількох десятиліть вільні переклади або “русифіковані” перекладання з добутків європейської літератури були грунтом для оригінальної Творчості російських поетів і драматургів.

Історія зародження й становлення російської світської літератури, а також виняткова здатність нашої культури засвоювати інонаціональні впливи (“всесвітня чуйність” російського генія, про яку говорив Ф. М. Достоєвський в “Мовленні про Пушкіна”) і, трансформуючи, робити “чуже” своїм – все це припускало виникнення особливого типу художнього мислення, відмітною рисою якого варто визнати підвищену реминисцентную насиченість тексту.

Але в “Онєгіні” цитатность нашого красного письменства знайшла нову якість, пушкінський роман у цьому змісті – явище “граничне”. У ньому яскраво виявилося прагнення до суверенізації, бажання дистанціюватися від великих попередників і насамперед від володаря дум епохи романтизму – від Байрона. “Ніхто більше мене не поважає ” Дон-Жуана”… – писав Пушкіна А. А. Бестужеву, – але в ньому нічого немає загального з “Онєгіним” (10, 104).

У Пушкіна вплив Байрона придбало якісно інший характер: байронічна поезія – уже не об’єкт “наслідування”, а культурологічний знак – символ романтичного типу культури7 . Так виникає зовсім новий прийом культурологічного “підсвічування” образа героя: знаки байронізму незмінно супроводжують героєві Пушкіна, але не роман “Євгеній Онєгін” – наслідування ” Дон-Жуану”, а головний його герой – “пародія” (5, 129 – 130) на байронічного розчарованого блукача.

У фокусі декількох реминисцентных ліній виявився образ головної героїні, Тетяни. Зокрема, він сфокусував реминисцентные лінії двох відомих героїнь російської літератури: явну, позитивну, – Світлани В. А. Жуковського, і сховану, негативну, – Софії Фамусовой А. С. Грибоєдова.

Ключова алюзія на героїню балади Жуковського “Світлана” очевидна. Роль реминисцентного сигналу виконує “рекомендаційна” фраза Ленского: “смутна й мовчазна, як Світлана” (5, 50). Як і Світлана, Тетяна ворожить на Святки, і їй також сниться сон про нареченого. Так виникає романтичний подсвет образа Тетяни Ларіній і одночасно підкреслюється його національно самобутній літературний генезис – від першого в нашій літературі позитивного жіночого персонажа.

А от інша реминисцентная орієнтація – одна з тих, що існує в кругозорі авторської свідомості, але читачеві може залишитися невідомої, тим часом як для розуміння роману вона важлива. Класичний приклад такої глибоко захованої пародії 8 – поема ” Граф Нулин ” на “Лукрецию” Шекспіра, про яку ми знаємо лише завдяки власному свідченню Пушкіна в збереженій “Замітці про “Графа Нулине”” (7, 156).

Паралель Тетяна Ларіна – Софія Фамусова вперше відзначив И. А. Гончарів у статті “Мильон роздирань”. Але критик у цьому випадку мав на увазі скоріше якась загальна подібність (обидві любили искренно й беззавітно, порушуючи заборони загальноприйнятої моралі), чим конкретна генетична спорідненість. А тим часом схований генетико-типологічний зв’язок між Софією Фамусовой з Тетяною Ларіної існує, і вона цілком конкретна.

У свій час Пушкін про героїн Грибоєдова висловився надзвичайно різко, а правду кажучи, невиправдано грубо:

“Софія написана не ясно: не те.., не те московська кузина” (10, 96). Дочка Фамусова обвинувачували багато в чому: і в тім, що вона наклепниця, зрадниця, лицемірна, навіть дурна… Але щоб “…”?!! Такого, здається, не було. Що ж такого страшного в очах Пушкіна вона зробила? Дозволимо собі припустити з великою часткою ймовірності: побачення вночі наодинці з молодим чоловіком. Поводження для панянки по тимі часам і справді неприпустиме.

Але невже наш освічений і вільнолюбний поет у питаннях жіночого поводження – твердий охоронець домостроївських вдач? Невже він настільки ретрограден у своїх моральних вимогах до поводження молодої дівчини, що не допускає ні найменших вільностей у прояві вільного почуття?

Сам Грибоєдов, прекрасно розуміючи ризикованість поводження своєї героїні, дає в п’єсі й виправдання. По-перше, абсолютно нічого негожого під час їх з Молчалиным нічних побачень не відбувалося:

Ніч цілу з ким можна так провесть!

Сидимо, а надворі давно вуж побіліло,

Як думаєш? чим зайняті?…

Візьме він руку, до серця тисне,

Від душі зітхне,

Ні слова вільного, і так вся ніч проходить,

Рука з рукою, і око з мене не зводить…

Побачення були винятково платонічними, всупереч всьому брудному, що могла припустити поголоска. А по-друге… Вона ж любила свого обранця!

Для російської літератури останній аргумент незаперечний. Згадаємо героїнь И. С. Тургенєва, А. Н. Островського й ін., які любили жертовно, самовіддано, переступаючи границі загальноприйнятої моралі. Ніхто ніколи не посмітив кинути в них за це камінь. А от Пушкін кинув…

Для Пушкіна, однак, всі ці аргументи залишилися непереконливими. А от питання етичного порядку: наскільки далеко може піти чимала жінка у вираженні свого щирого почуття? – це питання, мабуть, залишався невирішеним у його серце. І продовжував його моральне почуття тривожити. Створюючи образ Тетяни Ларіній, він немов міркує про рамки дозволеного для закоханої дівчини



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Історія написання роману “Євгеній Онєгін”

Categories: Нові твори

Links