Історичні романи І. С. Нечуя-Левицьного – зразки боротьби наших пращурів

Історична проза на українському грунті має давню історію. Її витоки потрібно шукати в народних піснях та переказах, літописах, драмах на історичну тему. Така зацікавленість національним минулим була спадковою: вона пов’язана із зародженням нового політико-культурного відродження, що відбилося на становленні нового літературного напряму – характерною рисою якого було звернення до історії. Розвиток історичної науки дав поштовх для відтворення історичного минулого в художній літературі. Найбільше уваги письменники приділяли періодам її історії України, коли вона була незалежною державою. Саме І. С. Нечуй-ЛеницЯ усвідомлював, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого, справою політичною. Письменник бачив своє завдання в тому, щоб дати вірний виклад історії України, що спирався б на історичні факти, котрі мгли б викликати справжній інтерес народу до свого минулого.

Це дало змогу авторові показати драматизм поведінки історичних діячів політичного вибору, суперечки між моральним обов’язком людини і поляка. Саме роман “Князь Єремія Вишневенький”, який був написаний у 1897р. дає відповіді та тогочасні проблеми. Другий роман І. С. Нечуя-Левицького”( Іван Виговський” вийшов 1898 року. Для обох історичних романів письменник обирає найцікавіший період історії України – козаччину. З цього приводу і писав: “Козаччина – то цвіт українського історичного життя, то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства…”

Історичним тлом роману “Князь Єремія Вишневецький” є середина XVІІ століття, зокрема визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Хоч народі маси за підтримки запорожців уже неодноразово виступали проти польсько-шляхетського панування, проте вони завжди найжорстокішим чином придушували урядовими військами. Хронологічні межі роману чітко окреслені – від часу написання Переяславської угоди і до найдраматичнішого періоду в історії України, періоду втрати надії на самостійність.

При дослідженні історичних джерел романів І. С. Нечуя-Левицького варто звернути увагу на тип оповідача. Він с типовим представником оповідача-історика. Автор, мабуть, був одним із перших в українській літературі, хто звернувся з таких проблем: поводирі нації, виховання особистості, здатної повести за собою маси, випробування багатством та владою, причина та наслідки віровідступницями й зради інтересів народу.

Слід зазначити, що проблема національного манкурства й до І. С. Нечуя-Левицького порушувалася в українській літературі, зокрема А. Свидницьким у романі “Люборацькі”. У своїх романах “Князь Єремія Вишневецький” та “Гетьміїн Іван Виговський” письменник використовує біографічний сюжет. Вій, як правило, зображує позитивного героя і його антипода. Таке попарне групування персонажів дає можливість авторові показати індивідуальну неповторність кожного з них. Створюючи образи історичних героїв, І. С. Нечуй-Левицький прагнув об’єднати великі історичні характери.

Саме у романі “Князь Єремія Вишневецький” письменник реалістично показав життєвий шлях нащадка давнього українського роду Вишневецьких – Єремія митець прагне проникнути в психологію персонажа, а не відтворити всім відомі з історії риси його характеру. Тому історію життя “одступника” починає з дитинства. Крок за кроком І. С. Нечуй-Левицький намагається простежити становлення характеру цієї неординарної постаті. Автор звертає увагу, що Єремія з юних літ був сильною особистістю з непокірливою вдачею, ніколи не принижувався, за певних умов міг успадкувати славу Байди-Вишневецького, бо причиною національної зради стали особливості виховання юнака. Єремію ще дитиною віддали до єзуїтської колегії, яка розвинула в ньому гордовитість і ненависть до всього. Саме з колегії він вийшов уже спольщеним шляхтичем, який намагався і не згадувати про своє національне коріння. Єремія найжорстокішими методами прагне викоренити все українське і тим самим завоювати собі найгучнішу славу в Польщі, а в подальшому стати її королем. Прагнення наблизитися до пінського трону спонукає Єремію одружитися з дочкою польського канцле-Гризельдою. Однак І. С. Нечуй-Левицький захоплюється ним як талановитим полководцем. Єремія – бережливий господар, який веде майже аскетичний спосіб життя, він не змальовує його й фанатиком католицької віри. Антиподом Вишневецького виступає Максим Кривоніс. Він є виразним предтавником українських ідей. Хоче бачити рідну землю вільною від шляхетського завоювання і спрямовує на цю боротьбу всі сили й засоби. Максим постає перед умілим організатором і розважливим політиком, який може захопити людей сміливими ідеями, повести за собою.

У своїх історичних романах І. С. Нечуй-Левицький прагнув через психологічні соціальні чинники простежити причини деформації людської душі, мотиви відступництва.

Її горична проза письменника одночасно виконує дві функції: є посібником (“вчення історії України, має просвітницький характер та засобами художнього письма, відтворює реальні постаті нашого минулого.

Історичні романи І. С. Нечуя-Левицьного – зразки боротьби наших пращурів