Жили колись король і королева, і були у них син і дочка. Дочка виросла доброї й гарної, а син — злим і виродливим. Час ішов, король зостарився, однак син не дочекався смерті батька й убив його, а заодно з ним і мати із сестрою. Заволодів він усім королівством і захотів одружитися, так тільки ніхто за нього не йшов — така дурна була у нього слава. Не швидко новому королеві вдалося знайти собі наречену, і про те, як він жив із дружиною, нічого не говориться, крім того, що була у них єдина дочка по імені Ингибьерг. Вона була дівчина гарна й привітна.
Одного разу королева важко занедужала й призвала до себе дочка.
- Я знаю, що скоро вмру, — сказала вона, — і перед смертю прагну про тебе подбати. Ось тобі пасок, надягни його й ніколи не знімай, він урятує тебе від будь-якого лиха. А ще залишаю тобі собаку. Як тільки я вмру, твій батько захоче одружитися на тобі й, щоб ти не втекла, посадить тебе на прив'язь. Тобі треба исхитриться, вийти у двір, там ти прив'яжеш замість себе собаку, а сама втечеш. Тільки так ти зможеш урятуватися.
Незабаром королева вмерла. На інший же вечір король сказав дочки, що бажає на ній одружитися. Вона як могла відговорювала його, але він пригрозив, що вб'є її, якщо вона не погодиться. Тоді Ингибьерг зробила вигляд, що уступає йому, тільки попросила дозволу перед сном вийти замкнути зовнішні двері.
- Ти прагнеш мене обдурити! - сказав король.
Ингибьерг нічого не відповіла.
- Добре, — сказав він нарешті, — випущу я тебе, але з одним умовою: обв'яжися мотузкою й дай мені у руки кінець.
Так вони й зробили. Ингибьерг вийшла з палацу, прив'язала замість себе собаку, а сама втекла. Усю ніч вона брела навмання у кромішній тьмі, а ранком вийшла до скелястого берега, у якого стояв корабель. Ингибьерг попросила торговельних людей, що приплили на ньому, відвезти її у інше королівство, і вони побрали її на корабель.
Відразу подув попутний вітер, і корабель підняв вітрила. Незабаром вони приплили у інше королівство й висадили Ингибьерг на берег. Пішла вона по дорозі, прийшла до невеликого хутора й попросила дозволу там залишитися. Добрі люди дали притулок Ингибьерг. Тем королівством правил молодий король, він був неодружений і Жив по сусідству з хутором, де поселилася Ингибьерг. Хазяїн хутора стирав королеві білизну й чистив його плаття. Та ось зауважує король, що білизна його стала чистіше, чим раніше. Здивувався він і якось раз сам відправився на хутір. Там він побачив Ингибьерг, і її краса зачарувала його. Він посватався, вона прийняла його речення, приготували весільний бенкет і зіграли весілля, як покладено.
Одного разу королева Ингибьерг попросила чоловіка ніколи не брати зимових постояльців без її згоди, і король обіцяв виконати її прохання.
Кілька років вони прожили тихо й мирно, але ось якось раз прийшов до короля незнайомий старий і попросив, щоб король побрав його до себе на зиму.
- Цього я не можу обіцяти, поки не поговорю з королевою, — відповів король.
- А я-те думав, що у своєму королівстві ти сам собі хазяїн і можеш, кого захочеш, побрати на зиму, — сказав старий. - Соромно королеві бути під черевиком у дружини. Я б на твоєму місці не став запитувати дозволу у королеви.
Довго так говорив старий, і зрештою король поступився, але, коли він розповів про усе королеві, вона дуже засмутилася.
Меж тем підійшов королеві строк народити, довго вона, бедняжка, мучилася, ніяк не могла разродиться. Призвав король кращих лікарів, але й вони не зуміли Допомогти королеві. Довелося королеві звернутися по допомогу до зимового постояльця.
- Якщо прагнеш, я допоможу королеві, — сказав старий, — але тільки при одному умові: ніхто не повинен при цьому бути присутнім.
Король погодився. За допомогою старого королева разродилась гарним здоровішим хлопчиком. Побрав старий дитини, викинув його у вікно, а королеві показав щеняти й сказав, що його-те й народила королева.
Незабаром королева понесла у другий раз, і усе повторилося як колись.
Нарешті втретє понесла королева. Та ось, коли вона була вже на сносях, одержує король від свого брата Херрейда послання із проханням зібрати військо побільше й прийти до нього на підмогу, тому що у його королівство вторгся недруг. Не хотілося королеві їхати з будинку, але королева веліла йому йти на виторг до брата. Попросив король свого постояльця допомогти королеві при пологах і виїхав. Цього разу королева народила дочку, але старий і її викинув у вікно.
Повернувся король із військового походу, старий показав йому бридке напівсліпе кошеняти й сказав:
- Помилуйся, король, на чадо, яке зробила на світло твоя королева. Негідно твого знатного роду, щоб королева перелюбствувала зі знехтуваною твариною.
Засмутився король і став думати, як бути й що робити, а потім велів виготовити дерев'яний короб. Посадили у той короб королеву, надягли на нього три залізні обручі, обмазали медом, віднесли у ліс і поклали під дерево. Незабаром прибігли дикі звірі й стали злизувати з короба мед. Лизали вони, лизали, раптом один залізний обруч лопнув. Звірі з переляку розбіглися. Потім вони знову прийшли й сталі злизувати мед. Отут другий обруч лопнув, і звірі знову розбіглися. Пройшло небагато часу, вони знову повернулися й прийнялися лизати короб. Але отут лопнув третій обруч, так з таким тріском, що звірі втекли й більше вже не верталися. Короб розкрився, королева вилізла назовні, огляділася й побрела по лісу куди ока дивляться. Брела вона, брела й вийшла до невеликої хатинки. Присіла королева на призьбу, а з хатинки виходить жінка й говорить:
- Бачу, у лихо ти потрапила, королева Ингибьерг!
Та запросила королеву у будинок. А там була вже приготовлена постіль, і господарка запропонувала гості відпочити. Ингибьерг лягла, господарка натерла її запашним маслом, і королева заснула. Коли вона прокинулася, у будинку було світле й за вікном сіяло сонце.
Господарка розговорилася з королевою й дуже шкодувала, що не може виявити їй гідної допомоги.
- Але Усе-таки, якщо прагнеш, вибери собі у моєму будинку, що побажаєш, — сказала вона.
Отут до них підкотилося щось дивовижне, требушина не требушина, не зрозумієш що, і закричало:
- Вибери мене! Вибери мене! Вибери мене!
- Навіщо мені ця требушина? - здивувалася королева.
- Побери, не пошкодуєш, — сказала господарка. - Її кличуть Горвемб.
Послухалася королева й вибрала Горвемб. Та у ту ж мить зникли й будинок, і ліжко, і господарка. Залишилися у лісі тільки королева й Горвемб.
- А тепер, королева, іди за мною, — сказала Горвемб і покотилася по дорозі.
Ішли вони, ішли й вийшли на берег моря. Зупинилася Горвемб і говорить:
- Сідай на мене, королева, зараз ми з тобою попливемо.
Королева так і зробила. Поплила Горвемб по морю, і приплили вони на острів. Там стояла кошара й паслися вівці, а острів той належав королеві, чоловікові Ингибьерг. Піднялися Горвемб із королевою на берег і підійшли до гарненького будиночка.
- Поживи поки тут, — говорить Горвемб королеві, — це мій будинок.
Стала королева жити у Горвемб і ні у чому не знала потреби.
Та ось одного разу зібрала Горвемб хмиз і розвела таке велике багаття, що його побачили у королівському палаці.
- Видне, на твій острів висадилися вороги, — сказав зимовий постоялець королеві. - Треба їх прогнати.
Король із ним погодився й послав його на острів. Але отут на море розігралася бура, і постояльцеві довелося повернути корабель назад до берега. На інший день Горвемб знову зібрала хмиз і розвела багаття. Та старий знову пустився у шлях. Однак на море знову розігралася бура, і він повернувся додому ні із чим. На третій день Горвемб розвела таке багаття, що й король, і придворні всполошились не на жарт. Наказав король спорядити найбільший корабель і сам поплив на острів разом зі своїм постояльцем. Тільки вони вийшли на берег, а Горвемб уже отут як отут.
- Не інакше як ти отут господарюєш, — сказав їй старий.
- Про це ми після поговоримо, — відповіла Горвемб і запросила короля у будинок.
А у будинку у неї була бічна кімнатка, провела вона туди короля й посадила на золотий стілець. А постояльця посадила на залізний стілець, зі скобою, яку вона відразу замкнула у нього на груди.
- Є у мене до тебе, король, одне прохання, — сказала вона. - Вели-но цій людині розповісти свою історію.
- Я охоче виконаю твоє прохання, — відповів король і велів постояльцеві розповісти свою історію.
Не хотілося тому говорити, так робити нема чого — довелося почати оповідання.
- Але ж ти брешеш, старий! - раптом перебила його Горвемб.
Та міцніше підкрутила гвинт на скобі, а у ній були залізні шипи. Упилися ці шипи старому у груди, і довелося йому почати своє оповідання заново.
Але Горвемб знову перебила його:
- Навіщо правду приховуєш? - сказала вона й так здавила старому груди, що той навіть скрикнув.
Втретє почав він розповідати, а Горвемб — усе своє:
- Знову, — говорить, — ти брешеш! Та отут вона так здавила старого, що той заволав у усі горло. Зрозумів він, що з Горвемб жарти погані, і розповів королеві всю правду.
- Ось тепер-те ти не збрехав! - сказала Горвемб і звернулася до короля: — А що, король, не чи досить пожив на світі цей старий?
- Досить, — відповів король і заплакав.
Тоді Горвемб зіштовхнула залізний стілець під підлогу, а там стояв казан з киплячою смолою. Так і скінчилося життя королівського постояльця.
- Ну, король, говори, що ти мені даси, якщо я поверну тобі дружину й дітей? - запитує Горвемб у короля.
- Проси, що прагнеш, — відповідає він. Спершу Горвемб привела до нього королеву. Обійняв король свою дружину, і обоє вони заплакали від щастя. Потім вона привела й дітей, і радості їх не було кінця.
- А тепер, король, — говорить Горвемб, виконай моє прохання — видай мене заміж за свого брата Херрейда!
- Це важка справа, — сказав король, — однак я спробую.
Побрав король королеву, дітей і Горвемб і повернувся разом з ними у палац, а потім відправив гінця за своїм братом. Спочатку Херрейд ніяк не погоджувався одружитися на Горвемб, але король із королевою так його благали, що зрештою він поступився. Привели Горвемб до нареченого, побачив він її й злякався, але весільний бенкет був уже зібраний, і весілля вдалося на славу. Правда, наречений сидів як у воду опущений, зате наречена була весела й не приховувала своєї радості. Підійшов час молодим іти почивати, гості уклали їх разом, як велить звичай, і пішли. Пройшла ніч. Ранком прокинувся Херрейд і бачить: лежить поруч із ним прекрасна дівчина, а у постелі требушиная шкіра валяється. Зрадів він, схопив цю шкіру й кинув у вогонь. А дівчина виявилася королівською дочкою, яку зачарувала зла мачуха. Повернувся Херрейд із молодою дружиною до себе додому, і правили обоє брата своїми королівствами до самої смерті. На тому й казці кінець.