Жив колись один селянин, хутір його перебував на північному березі озера Миватн. А озеро це таке велике, що самої короткої дорогою довкола нього — тридцять шість кілометрів. Справа була на початку косовиці, усі мешканці хутора сушили на лузі сіно. У це саме час на хуторі з'явилася незнайома жінка, відшукала хазяїна й попросилася переночувати. Він запитав, як її кличуть.
- Ульвхабодур, — сказала вона.
- А звідки ти родом? - запитав хазяїн, але на це питання вона не відповіла.
Увечері Ульвхабодур стала гребти сіно разом з іншими жінками й працювала дуже моторно. Ранком вона знову зібралася було гребти сіно, але хазяїн не дозволив і дав зрозуміти, що їй пора геть. Ульвхабодур розплакалася, хазяїн пошкодував її й дозволив залишитися ще на день. На інший ранок він знову нагадав їй, що настав час іти, але вона знову розплакалася, і він знову пошкодував її й залишив на цілий тиждень. Ось проходить цей тиждень, і хазяїн говорить Ульвхабодур, що не може довше тримати її у себе. Вона знову у сльози й плакала доти, поки їй не дозволили залишитися на хуторі. Ульвхабодур була рада-радехонька, та й усі мешканці хутора теж: дуже вона довелася їм по душі, тому що не було жінки більш роботящої, охайної й добропорядної.
Узимку, перед різдвом, господарка дала Ульвхабодур шматок шкіри, щоб вона зшила черевики для себе й ще для двох працівників. Ульвхабодур працівникам зшила черевики, а собі — немає. На різдво усе виїхали у церкву, одна Ульвхабодур залишилася будинку, тому що у неї не було нових черевиків.
Минув рік, і про те, як вони жили до наступного різдва, нічого не говориться. Тільки перед різдвом господарка знову дала Ульвхабодур шматок шкіри, щоб вона зшила черевики, і Ульвхабодур знову працівникам зшила, а собі — немає.
На різдво усе виїхали у церкву, будинку залишилися тільки Ульвхабодур та ще працівник, який дивився за вівцями. Уночі працівникові здалося, начебто Ульвхабодур кудись відлучалася, йому стало цікаво, і він розв'язав наступного разу неодмінно довідатися, куди це вона ходить.
Скінчилися свята, промайнула зима. На хуторі усе прив'язалися до Ульвхабодур, просто душі у ній не сподівалися. Та ось підійшло третє різдво. Господарка знову дала Ульвхабодур шкіри для черевиків, і та знову працівникам зшила черевики. а собі — ні, хоча господарка попередила її, що прагне вона або не прагне, а у церкву їй поїхати прийде — пастор уже дорікав їх, що вона не відвідує службу. Однак Ульвхабодур нічого не сказала на це.
Перед святом усе лягли спати раніше, не спав тільки той самий працівник. Та ось він бачить, як Ульвхабодур тихенько, щоб нікого не розбудити, встає й виходить із будинку. Він — за нею. Вона підійшла до озера, спустилася до води, пополоскала рукавиці, і відразу через озеро перекинувся міст. Ульвхабодур зійшла на міст, а працівник — за нею, Перейшла Ульвхабодур через озеро, знову пополоскала рукавиці, і міст зник, а вона пішла далі. Незважаючи на густий туман, працівник не відставав від неї ні на крок, йому видалося, що тепер вони йдуть під землею. Довго нічого не було видне, але помалу посвітліло.
Тепер вони йшли по квітучій рівнині. Ніколи у житті працівник не бачив такої краси. По узбіччях дороги майоріли квіти, луг був яскраво-жовтим від залитих сонцем кульбаб, і на ньому паслися вівці. Посередині лугу стояв гарний палац. Працівник відразу догадався, що у такому палаці можуть жити тільки король із королевою. Поруч із палацом височіла велична церква. Ульвхабодур увійшла у палац, а працівник сховався так, щоб його ніхто не побачив.
Незабаром Ульвхабодур вийшла з палацу, на плечах у неї була королівська мантія й на кожному пальці — по золотому кільцю. На руках вона несла дитину, а поруч із нею йшла людей у мантії й з короною на голові. Працівник негайно зміркував, що це і є король із королевою. Вони направилися у церкву, їх супроводжувала юрба веселих, святково одягнених людей. Підійшов до дверей церкви й працівник, ніхто його не помітив, навіть Ульвхабодур. Почалася служба, заграли арфи, зазвучав чудовий спів. Дитина Ульвхабодур запхикав, вона зняла з пальця кільце й дала йому пограти. Дитина упустила кільце на підлогу, воно підкотилося до працівника, і той, не будь дурень, схопив його й сховав у кишеню. Після служби усе покинули церква, і Ульвхабодур разом з королем повернулася у палац. Працівникові здалося, що тепер їм усьому вужі не так весело.
А потім Ульвхабодур вийшла з палацу у своєму колишньому платті й швидко пішла назад. Працівник побіг за нею. Як вони добралися до озера, про те невідомо, а там Ульвхабодур пополоскала у воді рукавиці — через озеро перекинувся міст, і вони перейшли на той беріг. Ульвхабодур знову пополоскала рукавиці, і міст зник. Отут працівник обігнав її, прибіг додому й ліг спати, а незабаром потихеньку повернулася Ульвхабодур і теж лягла.
Ранком господарка нагадала Ульвхабодур, що настав час їхати у церкву.
- Нікуди їй не треба їхати, — сказав працівник, — вона вже була у церкві нині вночі.
- Може, ти всім розповіси, що тобі відомо? - запитала Ульвхабодур.
Працівник погодився й розповів усе, що бачив уночі, а на підтвердження своїх слів показав золоте кільце.
Обрадувалася Ульвхабодур і відразу повідала всім свою історію. Вона виявилася дочкою короля аульвов. Якось раз вона посварилася з однієї бабою, теж з аульвов, і та наклала на неї закляття й прирекла її жити серед людей. Урятувати Ульвхабодур від закляття міг лише людей, яка спуститься з нею у царство аульвов у одну із трьох різдвяних ночей. Та тільки у ці ночі їй дозволялось бачитися із чоловіком. Але й вона у свою чергу прокляла бабу: та вмре, якщо хто-небудь звільнить Ульвхабодур від закляття.
- Відтепер тобі у всьому буде супроводжувати удача, — сказала вона працівникові. - Завтра ступай на озеро, знайдеш там два гаманці, побери собі менший, а більший віддай хазяїнові.
Потім вона сердечно з усіма попрощалася й відправилася у шлях, перейшла через озеро й зникла, і ніхто більше ніколи її не бачив, хоча на хуторі ще довго про неї згадували.
А на інший день працівник спустився до озера й знайшов там два важкі гаманці. У меншому гаманці були золоті монети, а у більшому — срібні. Говорять, що з тих пір працівникові усе життя везло.