Було так або не було, а жив у Бахтаристане вовк. Ніяк не міг він наїстися досита, щодня задирав трохи овець, начебто шлунок вівці був для нього скатертиною, а серце й печінка ласощами. Пастухи не знали, що й робити, і нарешті обзавелися сабоними вівчарками. Ті кілька раз порядком покусали вовка, коли той намагався підійти до череди, і він більше не насмілювався валандатися близько пасовища.
Голодував він кілька днів і нарешті пішов до лисиці. А лисиця була знаменита своєю хитрістю. Вовк сказав їй:
- Прийшли до мене звірів з нашого роду, але з тих, хто послабее. Я виберу кого-небудь із них собі у помічники. Та й сама заглянь до мене через пару днів.
- Прекрасно, - відповіла лисиця. Усіма правдами й неправдами вона ухитрилася відправити до нього пещень, куниць, диких кішок, а вовк їх усіх зжер.
Через кілька днів лиса подумала: "Непогано б і мені відвідати вовка. Либонь я сподобаюся йому, і тоді він призначить мене своїм помічником".
Та вона відправилася. Підійшла лиса до лігвища вовка, подивилася на сліди й бачить: сліди йдуть тільки до лігвища, а назад - немає. Вона відразу зміркувала, чому отут пахне, і не пішла до вовка, а згорнула прямо у хащу. Лисиця вуж два дні нічого не їла й була голодна. А у цих самих заростях левиця недавно народила двох левенят. Лисиця з'їла їх і поспішила у степ, і отут раптом чує вона рикання левиці. Лиса ледве не вмерла зі страху!
- Налетіла левиця, немов ураган, і запитує лисові:
- Ти не бачила яких-небудь хижаків - тигра або барса?
Лисиця догадалася, у чому справа, і говорить:
- Ні тигра, ні барса я не бачила. Бачила тільки вовка, із закривавленою мордою, він тут пробіг. Левиця заричала:
- Це він, негідник, зжер моїх дитинчат! Ти повинна який завгодно хитрістю привести його до мене. - Прекрасно, - відповіла лисиця й відправилася у шлях. День або два кружляла вона по степу. Раптом назустріч їй звідки не візьмися вовк. Побачив лисицю й давай посміюватися:
- Де ти пропадаєш? Хіба я не просив тебе заглянути до мене? Може, боялася, що я тебе знімання? Ну, раз вуж ти так подумала, то зараз же й сховаю тебе у свій живіт, будеш там замість печінки!
Затремтіла лиса, злякалася й говорить:
- По шляху до тебе я зустрілася з левицею, поклонилася їй, а вона подивилася на мене, та й говорить: "Підійди до мене. Я - володарка цих степів і заростей і прагну призначити тебе старостою над своїми підпорядкованими!" Подумала я: не впоратися мені з такою посадою! Стала відговорюватися, що мала, мол, я, що для цього підходить сабоний звір. Після довгих розмов ми домовилися, що я вкажу їй звіра великого й могутнього, який упорався б із цими справами. Я була у утрудненні, не знаючи, на кого вказати, так ось аллах послав тебе! Якщо прагнеш, пішли разом до левиці. Я пораджу призначити тебе старостою.
- Дуже добре, - відповів вовк.
- Але з умовою, - сказала лисиця, - що ти у тиждень раз будеш підкидати мені за послугу вівцю, або там кізку, або що-небудь начебто цього.
- Я тебе не забуду, - відповідав вовк. Лисиця обрадувалася, а вовк ще більше. Рушили вони вдвох у шлях, а коли до заростей залишилося вже небагато, лисиця заговорила:
- Почекай небагато, я піду докладу левиці про тебе. Ти чекай, поки я не покличу тебе. Тоді підійдеш, віддаси їй уклін і скажеш: "Ця моя справа".
Вовк погодився, а лисиця пішла вперед і сказала левиці:
- Я привела його. Він до того знахабнів, що кричить: "Ця моя справа!"
- Подивишся, я його покараю! - сказала левиця. Коли вовк з'явився, лиса підморгнула йому, а той давай кланятися левиці й повторювати: "Ця моя справа". Подивилася левиця, роз'ярилася, піднялася на ноги, стала бити хвостом про землю й ричати. Вона думала: "Цей негідник з'їв моїх дитинчат і відкрито говорить про цей! Та ще знущається треба мною й кланяється!"
Вовк же побачив блискавки у очах левиці, почув її ричання, розгубився, зупинився на півдороги й подумав: "Лисиця, напевно, обдурила мене. Якщо левиця прагла призначити мене старостою, то чому вона дивиться на мене так люто й ричить?"
Поки вовк так думав, левиця кинулася на нього й устромила ікла йому у горло. Одним ривком вона здерла всю шкіру у нього на животі, але вовчого м'яса ікла її не торкнулися.
Вовк від страху полетів як вітер, шкіру з живота у левиці у зубах залишив. Пішов він до ведмедя, з яким дружив ще з дитинства, ведмідь відразу видер у себе небагато вовни й приклеїв її слиною до живота вовка, а після цього запитує:
- Хто так ранив тебе?
Вовк розповів ведмедеві про левицю й додав:
- Коли я кланявся їй і, як учила мене лисиця, повторював: "Ця моя справа", я думав, що мова йде про те, що я можу бути старостою над підпорядкованими, але левиця розлютувалася, стала ричати й скреготати зубами. При цьому вона говорила щось, тільки я не розібрав. Я вуж праг було повернутися й утекти, але отут вона накинулася на мене. Аллах зглянувся треба мною, і вона захопила зубами тільки шкіру, а не м'ясо, не те лежати б мені мертвим. Абияк допхався я до тебе, а ти повернув мене до життя. Зрозуміти не можу, чому левиця так зробила?
Отут ведмідь йому й говорить:
- Занадто ти простуватий! Якби до того, як іти до левиці, ти порадився б із мною, я б тобі усе пояснив. Адже лисиця зробила з тебе блазня! Сама, підла, зжерла левенят, а звалила на тебе. Вона тебе навчила повторювати: "Ця моя справа", і вийшло так, що ти говориш левиці: "Я зжер твоїх дитинчат".
- Вірно ти говориш, - сказав вовк. - Мабуть, так і є. Ось поправлюся трошки, побачиш, що я зроблю з лисицею! У казках про це розповідати будуть!
А тепер поговоримо про левицю.
Бачить вона, що розірвала тільки шкіру вовка й не торкнулася м'яса, і говорить лисиці:
- Цей вовк урятувався! Він і на наступний рік може зжерти моїх дитинчат. Відправляйся-но, ще раз приведу його до мене, цього разу вуж я його розірву.
- Добре, - відповіла лисиця й покинула левицю. Вона побродила день-два, повернулася й сказала:
- На інший же день живіт вовка розпухнув, рани загноїлися, і він здох.
Левиця обрадувалася, що вбивця її левенят покараний. Ішли дні, і лисиця забула про вовка. Вона й не підозрювала, що її очікує, і думала, що вовка вуж і у живих немає. Та ось якось біжить вона по степу, раптом звідки не візьмися з'явився перед нею вовк. Лисиця злякалася, ноги у неї підкосилися. А вовк сказав їй:
- Як ні хитра ти, а Усе-таки попалася мені! Що ж ти накоїла? Якби не допоміг ведмідь, я давно б умер! Лиса стала лестити й хитрити:
- Левиця невинна. Коли ти кланявся, їй здалося що ти глузуєш із неї - вона й розсердилася. А вона була засмучена смертю левенят. Так адже вона тільки подряпала тебе! Якби левиця прагла тебе вбити, то уклала б одним ударом лабети. Ну, що тепер розмовляти - тобі просто треба більше є, поправлятися. Давай сьогодні вночі підемо у село. Там у кедхуди є сарай, а у ньому повнісінько хліба, масла, м'яса. Ти пробудеш там пари днів - днем будеш ховатися за жбанами, а вночі є хліб, м'ясо й масло. Чекай мене ввечері, і ми підемо разом.
Вовк із радістю погодився.
Уночі лисиця повела вовка по дахах, так щоб собаки не бачили, до будинку кедхуди. Через діру вони спустилися у сарай, і лисиця показала вовкові припаси. Сама лисиця поїла у міру, а вовк із першого ж разу зжер цілий бурдюк каурми. Живіт у нього здувся, і він не міг навіть зрушитися з місця.
Тим часом розвидніло. Бачить лиса, вовк так об'ївся, що звалився у казан і не може рухатися. Тоді вона продірявила круглий корж, просунула у неї голову, піднялася на дах і давай танцювати й кривлятися. Побачили її люди, сказали кедхуде. Той скликав своїх людей із ціпками й дрюками до сараю. Стали вони там нишпорити й раптом побачили вовка. Кедхуда закричав:
- Ідіть, принесіть ланцюг. Ми зв'яжемо вовка й виведемо на майдан.
Із ціпками напоготові підійшли вони до вовка. Бачать: бідолаха вовк лежить без сил з роздутим животом. Вони легко накинули йому на шию ланцюг і вивели назовні. Побачивши, що вовк нешкідливий, кедхуда закричав:
- Не торкайте його, ловите підлу лисицю. Це вона, мерзотниця, привела сюди вовка!
Побігли за лисицею, а її вуж і сліду нема. День або два вовки тримали у будинку кедхуди й не давали ні їсти, ні пити. Зовсім він охляв. Кедхуда, боячись докорів у убивстві беззахисного, зняв з нього ланцюг, відвів у степ і відпустив на всі чотири сторони, щоб він здох на волі.
Вовк ледве допхався до ріки, напився води й розтягся під деревом. Набрався небагато сил і знову поплівся до ведмедя.
Ведмідь і цього разу пошкодував його, приніс небагато меду, дав вовкові поїсти й при цьому сказав йому:
- Заприсягнися, що надалі не піддасися хитростям цієї підлої лисиці!
Вовк незабаром поправився, став потроху ходити. Та ось через деякий час, коли вже почало холодніти, він знову зустрівся з лисицею. Вовк викликнув:
- Цього разу не проведеш мене! Ти повела мене у комору кедхуди й зрадила у руки селян!
- Ти сам винуватий, - відповідала лисиця. - Я зробила тобі добро й навчила, як добратися до припасів. Якби ти жалував свій живіт, то не їв би так багато: тоді, трапся лихо, - міг би втекти. Але тепер не до розмов. Наступають холоди, і тобі треба подумати про шубу. Ти, видне, сам не зможеш зшити собі шубу, так я тобі зшию - і ти у цю зиму залишишся живий. Але овчину прийде тобі роздобути самому. Ти принеси вівцю, я здеру овчину й зшию тобі шубу.
- Я боюся задерти вівцю з тутешньої череди, - відповідав вовк.
- Я знайду інша череду, - перебила лиса, - і поведу тебе туди. Коли пастух піде, а вівчарки заснуть, ти задери пару овець - решта я сама зроблю.
Вовк погодився. Наступного дня лиса стала шукати череду. На схилі гори наткнулася вона на овець. Повела туди вовка й змусила задерти двох баранів. Вовк з'їв небагато м'яса, а решта віддав лисиці.
Отут настали холоду, прийшов вовк до лисиці за шубою.
- Половина шуби готова, - сказала лисиця. - Принеси ще пари овець, і я завтра закінчу шубу.
Боячись холоду, вовк абияк задер не те двох, не те трьох овець і віддав лисиці. Через кілька днів він з'явився до неї й запитав:
- Ну, готова шуба?
- Усе готове, крім рукавів, - відповідає лисиця. - Принеси ще пари овець, і я пришию довгі рукава.
Знову бідолаха вовк усіма правдами й неправдами задер двох овець і віддав лисиці. А та поїла небагато м'яса, а решта відклала на чорний день.
Через кілька днів вовк знову прийшов до лисиці. Але її не було у норі. Два дні й дві ночі він сидів і чекав її, і ось нарешті лиса прийшла. Іде, нічого не підозрює. Отут вовк схопив її зі словами:
- Жвавіше віддавай шубу! Якщо сьогодні не віддаси, то я вб'ю тебе й сам поберу!
Лисиця розгубилася, дивиться по сторонах, куди б утекти, і раптом бачить селянина, який їде на коні. На плечах у нього була шуба. Отут лисиця вовкові й говорить:
- Дивися, геть твоя шуба. Я зшила її, накинула собі на плечі й прагла нести до тебе, але цей селянин відняв її у мене силою й надяг. Геть він скакає!
Вовк побіг за наїзником і заричав:
- Поверни-но скоріше, братик, мою шубу, яку ти відібрав у лисиці.
- Зараз, зараз поверну, - відповів селянин. Потім зійшов з коня, вийняв з-під шуби меч і розрубив вовка надвоє зі словами: - Ось тобі шуба!
Вовк звалився, а вершник прив'язав його за хвіст до хвоста коня й поволок по каменях. А лисиця обрадувалася, побігла за ним і стала присуджувати над трупом вовка:
- Гарна тобі шуба дісталася? Більше не будеш мерзнути й кашляти!
Почув селянин мовлення лисиці й зрозумів, що це вона викликала на вовка лихо. Він швидко зіскочив з коня й розпоров лисиці живіт.
Відправилася лисиця слідом за вовком на той світло. А селянин зв'язав їхні хвости мотузкою, поволок обох у село й оголосив усім:
- Така доля обманутого ґвалтівника, що й обманює негідника.