Зима йшла до кінця, але у горах ще не зійшов сніг, а місцями й лід. У одного пастуха був худий і кульгавий козел. Він не міг підніматися по вузьких стежинках так зледенілим схилам, і хазяїн залишав його пастися неподалік від кошари. Увечері пастух приганяв отару з гір або зі степу, і тоді козел ішов разом з вівцями у загін і там ночував.
Ходить одного разу козел навколо кошари, траву пощипує, а собака поблизу лежить. Раптом з'явився вовк. Він побачив козла, але нападати не посмів: знав, що сільські собаки не дадуть йому пощади. Постояв вовк, подумав, потім спокійно підійшов до козла й відкликав його у сторонку.
- Що таке, чого тобі треба? - затурбувався козел.
- Не слід тобі тут пастися, - говорить вовк.
- Чому ж це?
- Так ось дивлюся я на тебе - боляче ти худий! Шкода мені тебе стало. Я й надумав показати тобі містечко, де росте гарна трава. Там ти швидко жиру наберешся.
Козел подумав: "А може, вовк правду говорить, варто послухати його? Либонь позбудуся цієї слабості, наберуся швидко сил, зміцнію". Помізкував так козел і говорить вовкові:
- Як же це я зможу набратися жиру?
- Дуже навіть просто. Тут земля-те не смачна, на ній не розгуляєшся. А ти піднімися геть на ту гору, я тільки зараз звідти. Там трава густа так соковита, там би тобі й попастися. Я ж відправлюся у подорож.
Козел прикинув: "Вовк збирається у подорож, по ту сторону гори пасуться вівці, а при них пастух. Почекаю-но я небагато. Вовк відійде звідси подалі, тоді і я рушу, попасуся там, а ввечері повернуся разом із чередою".
Вовк бачить, що козел не квапиться, затурбувався він:вуж не прийшла чи у голову козлові яка хитрість? Він розпрощався з козлом і пішов. А сам сховався у дороги, по якій шлях козлові лежав.
Козел же, коли вовк зник, зрадів й поплівся у гору. Раптом, про гору, помітив козла, що вовк за ним крадеться! Козел пораскинул розумом і зупинився. Почекав вовка та й говорить йому:
- Знаю, ти мене з'їсти прагнеш. Та на здоров'я! Мені адже це життя обридло. Прагну тільки попросити тебе почекати малість. Ось піднімемося на гору, там мене і їж. Адже якщо ти захочеш задерти мене тут, біля села, то підніметься шум. Я закричу, збіжаться собаки й не дадуть тобі шматка проковтнути. Тобі нічого не дістанеться, і я даремно загину. А не кричати я не можу - Усе-таки у мені душу, а не баклажан.
Вовк подумав, що козел - те, мабуть, справа говорить, і погодився. Та вони почали підніматися у гору разом. Козел ішов спереду, а вовк за ним. Вовк побачив, що скоро вони вже будуть на горі, і давай до козла чіплятися, кричати: "Не шуми, не пили!"
Козел зрозумів, що вовк шукає привід, щоб скоріше напасти на нього, і дуже чемно сказав:
- Слухай, вовк, я, звичайно, твій видобуток, твоя жертва. Але ти сам розумієш, що нагорі тобі із мною розправитися безпечніше. Чого ж ти квапишся? Я адже тобі сказав, обридла мені життя. Якби не це, я б міг унизу закричати - і тебе б розірвали собаки.
- А ти йди помедленнее, не пили, усі очі мені засипав, так і осліпнути можна, - гарчав вовк. А козел йому:
- Ех, вовк, який на льоді пил? Дарма чіпляєшся.
Коротше кажучи, вони пішли далі, забралися у гору. Вовк усе побоювався, як би сільські собаки не зачули лихо, не пронюхали про його витівку й не побігли б за ним. Іде він у гору, а сам назад оглядається. Козел же знав, що на горі пастух череда пасе, і шукав зручного випадку, щоб утекти. Коли вовк знову оглянувся, козел зібрав останні сили, пустився навскач і добрався до череди.
Після такої справи козел заприсягся більше нікого не слухати, а вовкові помститися, якщо вдасться.
Наступного дня вовк знову побачив козла, той пасся на старому місці. Та сказав вовк собі: "Волков тут багато, не довідається мене козел. Підійду-но я до нього. Либонь сьогодні зумію його обдурити. Тепер-Те я вуж не дам йому втекти".
Вовк підійшов до козла, а той його відразу ж і довідався. Але навіть виду не показав, мов, нічого не відаю. Вовк і говорить:
- Слухай, козел, це ж не смачна земля, краще б тобі не тут пастися, а у іншому місці. Козел йому у відповідь:
- Не вірю я тобі. Підтвердь свої слова доказом, тоді піду, куди скажеш.
- Який же цей доказ? - запитав вовк.
- Підійди до того теплого тануру, поклади лабети на його краї й заприсягнися, що ця земля дійсно не смачна. Отоді я тобі повірю, - сказав козел.
- Ну, ця справа простої, - відповів вовк, підійшов до тануру й став виголошувати клятву, собака прокинувся й кинулася на нього. Отут приспіли сільські собаки й вовка розірвали у жмути.