Імпресіонізм – ІМПРЕСІОНІЗМ І СИМВОЛІЗМ ЯК МИСТЕЦЬКІ ЯВИЩА ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ XIX – ПОЧАТКУ XX ст

Імпресіонізм

Імпресіонізм (від фр. impression – враження) – художній напрям, що виник у другій /половині XIX ст. і заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Зародившись у живописі, він згодом поширився в літературі та інших видах мистецтва. Термін “імпресіонізм” уперше був використаний із різко негативним значенням для критичної оцінки картини Клода Моне “Враження. Схід сонця”.

Імпресіоністи намагалися відтворити витончені особисті враження та спостереження миттєвих відчуттів і переживань, зафіксувати мінливі ефекти світла й кольору. Недаремно один із дослідників зауважив, що вони, на відміну від своїх попередників, неначе замінили у фотоапараті звичайну чорно-білу плівку на надчутливу кольорову.

Люби відтінок і півтон…

Мистецтво імпресіонізму було представлене широкому загалові 15 квітня 1874 р. в Парижі, на бульварі Капуцинів, де відбулася виставка 30 молодих художників, картини яких проігнорували представники офіційного мистецтва. Центральним твором на ній стала картина Клода Моне “Враження. Схід сонця” (Музей Мармоттан, Париж). На полотні, створеному в 1873 р. у м. Гаврі, зображена майже ірреальна картина сходу сонця над водяною гладдю гавані. Кольори лише злегка позначені, усе вкрите легким сіруватим серпанком, через який прозирають розпливчасті силуети кораблів

і кранів. І лише червоняста куля сонця проривається крізь ранковий туман, створюючи в центрі картини яскраву кольорову пляму. Якщо відійти від картини на певну відстань, то різкі мазки пензля перетворюються на легкі брижі на воді, надаючи зображеному дивовижної реальності чуттєвості. Уперше в історії живопису художник спробував відтворити не сам реально існуючий об’єкт, а своє враження (імпресію – звідси імпресіонізм) від нього. Луї Леруа, один із репортерів, яких було на тій скандальній виставці багато, зневажливо назвав Моне і його товаришів “імпресіоністами”. Згодом це іронічне прізвисько закріпилося за художниками й дуже швидко втратило свій первинний негативний сенс.

Імпресіоністи намагалися відобразити короткі миті буття, як це роблять фотографи. Сюжети для картин художники брали з повсякденного життя, яке добре знали: міські вулички, ремісники за роботою, сільські пейзажі, знайомі будівлі тощо. Головним для них було співвідношення світла й тіні, химерна гра сонячних “зайчиків” на звичайних предметах. Часто вони малювали той самий пейзаж, але при різному освітленні. Митці почали використовувати принципово нову техніку письма: фарби на мольберті попередньо не змішували, а накладали пензлем на полотно окремими мазками. Тому, аби скласти про картину імпресіоніста цілісне уявлення, на неї треба дивитися не зблизька (тоді мазки пістрявіють і “розсипаються”), а з невеликої відстані. При такому сприйнятті окремі чіткі мазки немов “змішуються в оці глядача”, і картина “оживає”. Подібні мистецькі твори зазвичай не мають чіткої композиції, кожний із них є своєрідним “кадром” мінливого світу.

Імпресіоністи часто зображували не сам предмет, а особисті або чиїсь враження від нього. Так, письменники-імпресіоністи брати Едмон і Жуль Гонкур стверджували: “Бачити, відчувати, виражати – у цьому все мистецтво”. Тому не дивно, що вони переважно орієнтувалися не на розум читача-глядача, а на його почуття.

На відміну від інших художніх систем, предметом мистецької зацікавленості в імпресіоністів стають уривчасті фрагменти, відображені у свідомості персонажа. Цікавий факт: один із художииків-імпресіоністів пояснював своїм учням суть цього мистецького явища так: він заводив їх до темної майстерні й попереджав, що зараз на секунду ввімкне світло, а вони мали потім відтворити на папері ті деталі та враження (імпресії), які кожному з них запам’яталися в цю мить “осяяння”. Це напрочуд подібне до настанов Антона Чехова: “В описі природи треба зображувати дрібні деталі, групуючи їх так, щоб після прочитання, коли заплющиш очі, поставала картина. Наприклад, у тебе виникне картина місячної ночі, якщо ти напишеш, що на греблі яскравою зірочкою блиснуло скельце від розбитої пляшки й покотилася кулею чорна тінь собаки або вовка”.

Засновниками літературного імпресіонізму є вже згадані брати Гонкур. Його ознаки притаманні також творчості Поля Верлена, Оскара Уайльда, Гі де Мопассана, Марселя Пруста, Кнута Гамсуна, Антона Чехова, Михайла Коцюбинського та ін.

Не дивно, що за такої уваги до суб’єктивного сприйняття світу митцем (який зображує “те, що бачить, і лише так, як він бачить”), створення враження на читача, вплив не на його інтелект, а на почуття імпресіонізм був естетично подібним до символізму.

Символізм – це напрям у європейському мистецтві (зокрема, літературі) останньої третини XIX – початку XX ст., що виник у Франції й поширився в багатьох країнах світу (зокрема, в Україні). Попри свій новаторський (ранньомодерністський) характер, він мав давнє й глибоке філософське підгрунтя. Так, деякі ідеї, що знайшли художнє втілення в літературі символізму, належали ще давньогрецькому філософу-ідеалісту Платону (V ст. до н. е.), який стверджував, що, крім реального, видимого світу, є ще й невидимий, вищий “світ ідей”, до якого треба намагатися проникнути.

У другій половині XIX ст. в Німеччині (Ф. Ніцше), Франції (А. Бергсон) та інших країнах виникла “філософія життя” – філософська течія, для представників якої головним було поняття “життя” – цілісна реальність, яка може осягатися інтуїтивно і не є тотожною ані духу, ані матерії. Можливість раціонального (від раціо – розум) пізнання світу вкотре ставилася під сумнів, тому актуалізувалося дослідження ірраціональних процесів. Необхідними ставали пошуки нових (модерних) шляхів пізнання всього того, що не підлягає пізнанню розумом: за допомогою натяку, інтуїції, символу. Цю непросту пізнавально-виражальну функцію взяла на себе художня література, оскільки письменники завжди вирізнялися творчою інтуїцією, здатністю проникати в глибини людської душі. Це гой “філософський грунт”, який став основою символізму.

Кому належала корона “короля поетів”?

Ще в античну добу під час свята Великих Діонісіїв мешканці Еллади, затамувавши подих, спостерігали за змаганнями драматургів, щоб уславити переможця. У добу Середньовіччя поети змагалися за звання найкращого при дворах поважних сеньйорів, а видатний представник Відродження Франческо Петрарка як найкращий поет навіть був увінчаний лавровим вінком на Капітолії серед напівзруйнованого Рима… У Парижі в середині XIX ст. теж намагалися визначити поета над поетами. Спочатку це був один із лідерів “Парнасу” Шарль Леконт де Ліль, а після його смерті – Поль Верлен. І тільки одного поета інший геній звеличив не лише як короля, а як бога поезії. Так юний Артюр Рембо поцінував творчість Шарля Бодлера.

Однією з причин виникнення цього напряму було прагнення митців “відвернутися від реального світу” і спрямувати свої творчі зусилля “на осягнення й вираження трансцендентних, тобто таких, що перебувають поза чуттєвим сприйняттям і досвідом, власне, потойбічних сутностей і таїн”. І з цим важко не погодитися, особливо коли читаєш деякі твори поетів-символістів. Є й інші причини виникнення такого могутнього мистецького явища, як символізм. “Сучасні дослідники пов’язують символізм, – зауважує український літературознавець Д. Наливайко, – з істотними змінами у світосприйманні, що відбувалися на зламі сторіч, із зростанням у ньому ролі абстракцій і знаковості… Відбувається вивільнення безсвідомо-інтуїтивного, настроєвого і пошуки його неопосередкованого вираження, сугестивного слова, що діє поза “сенсами”, “музикально” передає переживання, настрої, душевні стани”.

Якщо наш світ неможливо осягнути розумом, якщо його можна збагнути лише інтуїтивно, на рівні підсвідомості, то найкращим засобом для цього є знак – символ (від грец. symbolon – умовний знак, натяк). Російський поет-символіст і філософ В. Іванов на початку XX ст., у період розквіту російського символізму, “успадкованого із Заходу” (О. Блок), віднайшов формулу, яка стала хрестоматійною: “Символ є справжнім символом лише тоді, коли він невичерпний і безмежний у своєму значенні, коли він промовляє своєю таємною (ієратичною1 і магічною) мовою натяку й навіювання щось невимовне, неадекватне зовнішньому слову. Він багатоликий, багатозначний і завжди темний в останній глибині”2. Як, наприклад, однозначно й логічно розтлумачити такий поетичний рядок відомого французького поета-символіста Артюра Рембо: “Рожево плакала зірниця в серці вух…”? Тож закономірно, що символ починає відігравати вирішальну роль у художній системі символізму.

Як “symbolon” став символом?

Цікавою є історія виникнення поняття “символ”. У Стародавній Греції незнайомі люди (наприклад, торгові партнери) упізнавали один одного навіть у чужих краях, попередньо з’єднавши дві частини дощечки, завчасно розламаної навпіл (нона й називалася “симболоном”, звідси з(одом – “символ”). Тож якщо дві частини дощечок ідеально з’єднувалися, це означало, що перед тобою саме та людина, яку ти шукаєш.

1 Ієратичний – тут магічний, не зрозумілий усім, а той, яким користувались жерці (“утаємничені”).

2 Іванов В. По зірках. – СПб., 1909. – С. 39.

Символісти прагнули крізь видиму реальність пізнати “приховану (трансцендентну)”, ідеальну сутність світу, його нетлінну красу. Основою їхньої естетики є ідеалістичне розуміння навколишнього світу. Згадане поняття про два світи, згідно з яким світ, даний нам у відчуттях (який можна сприйняти “сенсорно”: побачити, почути, відчути на дотик тощо), – це лише тінь, ширма, “символ” того світу ідей, який недосяжний людському розуму, але може бути вгаданий інтуїтивно. Тому символісти вбачали своє художнє завдання не у відтворенні реальності, а в натяку на приховані, невидимі ідеї. У цьому символізм завжди протистояв реалізму й натуралізму, які намагалися зобразити й дослідити реальну дійсність.

У знаменитому “Маніфесті символізму” (1886) французький поет Жан Мореас стверджує, що пряме зображення реальності, побуту спроможне лише “сковзатися на поверхні життя”, не проникаючи в його глибини, у саму сутність. І лише за допомогою символу-натяку митець спроможний “прорватися за межі”, осягнути “таємниці світу” інтуїтивно. Отже, завдання поета-символіста – не розповісти про той загадковий “ідеальний світ” (бо зробити це, мабуть, неможливо), а натякнути на нього за допомогою символів. Ось яскрава ілюстрація цієї позиції – рядки вірша “Напис на книзі” (1896) російської символістки Зінаїди Гіппіус:

…Раба я загадкових

І незвичайних снів,

Та для речей чудових

Нема тутешніх слів.

На думку символістів, поет має стати ясновидцем, пророком, своєрідним медіумом (посередником, провідником) між ідеальним і реальним світами. Вони вважали, що не треба закладати й шукати в художній літературі якогось раціонального змісту. Навіть значення слів (першоелементу літератури) їх не цікавило, часто вони його свідомо, принципово ігнорували. Головним для них була музика слова й навіть звуків (яку так важко зберегти в перекладах). Звідси знамените Верленове: “Про музику лиш треба дбати…” або: “Найперше – музика у слові…” (“Мистецтво поетичне”), прагнення “про неясне говорити неясно” і заохочення не до обмірковування та шліфування творів, а до спонтанного виявлення поетичної уяви. Узагалі символісти вважали, що завдання справжньої поезії – вплив на підсвідомість людини, навіювання (сугестія).

Ad Fonte

Генетично й типологічно пов’язаний з романтизмом, символізм успадкував і його тяжіння до музики, що випливає з основ світовідчуття та особливостей поетики.

Д. Наливайко

У прагненні до заколисування читача, зменшення інформативно-розповідної функції поетичної мови й одночасної активізації сугестивної функції символісти своєрідно поверталися до першоджерел словесного мистецтва, коли слово супроводжувало обряд і мало магічний потенціал.

Для символізму важливою була також “теорія відповідностей”, що базувалася на вірі в наявність прихованої від пересічного людського розуму системи “відповідностей” між душевними станами людини і “знаками” їх виявлення у видимому світі. Поетичне втілення цієї теорії – сонет Шарля Бодлера, якого вважають предтечею символізму:

Природа – храм живий, де зротоють колони

Бентежні стогони і неясні слова.

Там символів ліси густі, немов трава,

Крізь них людина йде, і в них людина тоне.

Всі барви й кольори, всі аромати й тони

Зливаються в могуть єдиного єства,

Їх зрівноважують співмірність і права,

Взаємного зв’язку невидимі закони…

“Відповідності”. Переклад Д. Павличка

Остаточне утвердження символізму в літературі пов’язують із творчістю Поля Верлена, Артюра Рембо та Стефана Малларме (хоча самі вони й не вважали себе символістами). У їхніх літературних творах можна виокремити такі спільні риси: прагнення до інтуїтивного пізнання світу через символ, заперечення раціоналістичних засад творчості, абсолютизацію музичності поетичного слова, мінімізацію інформаційно-розповідної функції мови на користь вільного поетичного самовираження.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Імпресіонізм – ІМПРЕСІОНІЗМ І СИМВОЛІЗМ ЯК МИСТЕЦЬКІ ЯВИЩА ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ XIX – ПОЧАТКУ XX ст

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links