Ідея приреченості “темного царства” у драмі “Гроза”

Найвищим художнім досягненням A. H. Островського в перед реформені роки стала драма “Гроза”. Автор переносить нас у провінційне купецьке містечко Розжарюйновий, жителі якого завзято тримаються за веками сформований спосіб життя. Але вже в началі п’єси стає ясно, що ті общечеловеческие цінності, за які ратує домострой, давно вже втратили свій зміст для неосвічених мешканців Калинова. Для них важлива не суть людських отношений, а лише форма, дотримання пристойностей. Не зрячи в одній з перших дій “матінка Марфа Ігнатіївна” – Кабаниха,

свекруха Катерини – одержав убивчу характеристику: “Ханжа, пан.

Жебраків обділяє, а домашніх поедом їсть”. А для Катерини, головної героїні драми, патріархальні цінності повні глибокого змісту. Вона, замужняя жінка, полюбила. І щосили намагається боротися зі своїм почуттям, искренне вважаючи, що це страшний гріх.

Але Катерина бачить, що нікому у світі й справи немає до справжньої суті тих моральних ценностей, за які вона намагається чіплятися, що як потопає за соломинку Навколо вже всі рушится, мир “темного царства” у борошнах умирает, і всі, на що вона намагається обпертися, виявляється

порожньою оболонкою. Під пером Островського задумана драма з побуту купечества переростає в трагедію. “Гроза”. Основна ідея добутку – конфлікт цієї дівчини з “темним царством”, царством самодурів, деспотів і невежд. Довідатися, чому виник цей конфлікт і чому кінець драми такий трагичний, можна, заглянувши в душу Катерини, зрозумівши її подання про життя.

І це можливо зробити завдяки майстерності драматурга Островського. За зовнішнім спокоєм життя криються похмурі думки, темний побут самодурів, що не визнають людське достоїнство. Представниками “темного царства” являются Дикої й Кабаниха.

Перший – законченний тип купця-самодура, сенс життя якого полягає в тім, щоб будь-якими засобами сколотити капітал. Владна й сувора Кабаниха – ще більш лиховісна й похмура представниця домострою. Вона строго дотримує всіх звичаїв і порядки патріархальної старовини, не терпить ні в кому прояви особистої волі.

Островський малює Кабаниху як переконанийную захисницю підвалин “темного царства”. Але навіть у своїй сім’ї, де все безропотно їй підкоряються, вона бачить пробудження чогось нового, далекого й ненависного їй. І Кабаниха гірко ремствує, почуваючи, як життя руйнує звичні для неї відносини: ” Нічого-Те не знають, ніякого порядку. Про ститься-те шляхом не вміють Так-Те от старина-те й виводиться.

Що буде, як старі перемруть, як буде світло стояти, уже й не знаю. Ну, так уже те добре, що не побачу нічого”. Під цією смиренною скаргою Кабанихи – людиноненависництво, нерозлучне з релігійним святенництвом. Розвиток дії в “Грозі” поступово оголює конфлікт драми. Ще велика влада Кабанихи й Дикого над окружающимі.

“Але дивовижна справа, – пише Добролюбов у статті “Промінь світла в темному царстві”, – самодури російського життя починають, однак же, відчувати якесь невдоволення й страх, самі не знаючи перед чим і чому… виросло інше життя, з іншими початками, і хоча далеко вона, ще й не видна гарненько, але вже дає себе передчувати й посиланняет негарні бачення темній сваволі самодурів”. Таке “темне царство” – вплощение всього будуючи життя царської Рісці: безправ’я народу, сваволі, угнетения людського достоїнства. У цей мир Диких і Кабаних попадає Катерина – натура поетична, мрійникная, волелюбна.

Мир її почуттів і настроїнь сформувався в батьківському доме, де вона була оточена турботою й пещенням матері. В атмосфері святенництва й назойливости, дріб’язкової опіки конфлікт між “темним царством” і щиросердечним миром Катерини зріє поступово. Дівчина терпить лише до пори “А вуж коли мені дуже тут обридне, так не удержати мене ніякою силою. У вікно викинуся, у Волгу кинуся, не хочу тут жити, так не стану, хоч ти меня ріж!” – говорить вона.

Не знайшовши відзвуку в серце недалекого й забитого чоловіка, її почуття звертаються до чолостоліттю, несхожому на всіх навколишнім. Любовь до Бориса спалахнула із силою, свойственний такій вразливій натурі, як Катерина, вона стала сенсом життя героїні Катерина вступає в конфлікт не тільки з окружающей середовищем, але й самої собою. У цьому трагізм положення героїні. Якби сценою покаяння завершувалася драма, у ній була б показана не переможимость “темного царства”.

Але драма завершается моральною перемогою Катерини й над силами, що сковували її волю, і над темними представниками, що сковували її волю й розум. Катерина зважується на самоубийство. Самогубство героїні – це протест проти нікчемного життя, проти темних сил царства домострою. Якщо женщина, сама безправна істота, так ще в темному, відсталому середовищі купецтва, не може більше миритися із гнітом “самодурний сили”, виходить, серед знедолених, забитих людей зріє збурювання, що повинне спонукати народ до рішучої боротьби. Для свого часу, коли Росія періжила період величезного суспільного підйому перед селянською реформою, драма “Гроза” мала важливе значення.

Прораз Катерини належить до кращих дружинским образам не тільки у творчості Гостровского, але й у всій росіянці й світовий художественной літературі


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Ідея приреченості “темного царства” у драмі “Гроза”