Ідейно-естетичні пошуки українських письменників “Розстріляного відродження”

Кінець XІX-початок XX ст. в європейській культурі позначився складним процесом пошуків нових форм, ідей та естетичних основ відтворення життя в мистецтві. Прикметними рисами цієї доби стають тривога і драматизм, руйнування старих і створення нових форм мистецтва, нового світовідчуття. Адекватними формами осягнення дійсності тепер визнаються музика, поезія, творче осяяння; пріоритетне значення відводилося яскравій індивідуальності митця, що зумовлювало появу нового типу естетичної свідомості, закладення основ модернізму та авангардизму. Цей рух виявив себе ще в другій половині XІX ст. у французькій поезії – творчості ПІ. Бодлера, А. Рембо, П. Верлена, а потім швидко закоренився в літературно-художніх осередках “Молодої Бельгії”, “Молодої Польщі” та творчості російських письменників “срібного віку”.Творча генерація молодих українських письменників початку XX ст. не тільки поривалася до свіжих, прогресивних європейських віянь, але й намагалася повернути вітчизняному мистецтву його іманентні риси, остерігаючись застою, глухих кутів і хуторянства в національному письменстві. Вони вимагали докорінного перевороту у культурі, оновлення людини і літератури відповідно до невідворотної динаміки історичного розвитку цивілізації. Саме цей головний тонус, тонус активного сприйняття життя й активного ставлення до нього проймає всю

творчу істоту самобутніх представників цієї генерації: М. Семенка. М. Хвильового, Ю. Яновського, Є. Плужнина, М. Йогансена, Б. Антоненка-Давидовича, Г. Косинку, В. Сосюру, П. Тичину, Т. Осьмачку, Є. Маланюка та багатьох інших.

Носієм нових ідей в українській культурі стає Михайло Семенко. Поет теоретично обгрунтовував принципи авангардного мистецтва у своїх маніфестах “Сам”, “Кверо-футуризм” та журналах “Семафор у майбутнє”, “Катафалк мистецтва”, “Бумеранг” та ін. Ці маніфести спрямовувались проти будь-якого культу в мистецтві (понад усі – проти характерного для української культури культу Т. Шевченка), а також проти мистецтва провінційного, хуторянського. М. Семенко виступав за руйнування “старого мистецтва” на рівні форми (пародіювання заштампованих поетичних прийомів, перехід до верлібру і тонічної системи віршування) і змісту (“естетство навиворіт”, ламання образної системи творів, фрагментарність образів). Тяжіння до експериментаторства, створення ускладнених художніх форм (поезофільм), схильність до розірваних асоціацій, що проголошувало тенденцію до елітарного мистецтва, – усе це втілилося в збірках письменника “П’єро задається”, “П’єро кохає”, “П’єро мертвопетлює”. М. Семенко був “фігурою доби”. Він одним із перших почав згуртовувати літературні сили – так утворились літературні угруповання “Фламінго”, “Космос”, “Аспанфут”, “Нова Генерація”, учасники яких втілювали у власній творчості принципи кверота панфутуризму: дикої і гарячої свободи, розкутості, глибини емоційності, оголеної відвертості, звільнення життєвої енергії. Центральною постаттю літературного процесу 20-х років, епіцентром боротьби за національне відродження був Микола Хвильовий. Саме з його ім’ям пов’язана скандально відома літературна дискусія 1925-1928 років про шляхи розвитку української культури. Хвильовий виступає проти засилля масовізму (тобто письменників з неосвічених селян і робітників, що створювали літературу для масового читача), проти “баналізації мистецтва”, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної і державної політики. Він жадав активного романтизму, “романтики вітаїзму”, що був для нього синтезом “нового споглядання, нового світовідчуття, нових складних вібрацій”. Активний романтизм не зв’язує митця жодною мертвою догмою – ні щодо форми, ні щодо теми, ні щодо жанру. Хвильовий та його послідовники (ранній Тичина, Дніпровський, Смолич) розуміли, що єдність їхнього стилю, як вияв світовідчування новітнього українства, визначається не формою, темою або жанром, а вищими загальними законами, які випливають із тих виняткових умов буття і свідомості української нації, які формують її силу та визначають місце та роль на найближче майбутнє. Тому і висували вони гасла орієнтації української культури на Європу не як географічну, а як психологічну категорію. “Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона”. Тобто Хвильовий, як і Семенко, виступав за елітарне мистецтво, мистецтво як “засіб пізнання життя”, мистецтво глибокої думки і складної образності. Адже активний романтизм мав бути спадкоємцем усіх стильових мистецьких надбань минулого у філософсько-мистецькому синтезі і новій якості.

Однак з бігом часу виявилася незаперечна істина, що всі сподівання на відродження української нації на грунті нових грандіозних ідей були марними, а наш народ у перспективі мав лише тюрми, примусові табори і масовий голод. Величну духовну експансію гуманістичного досвіду усього людства було насильно припинено. Всі адепти бадьоро-радісного світовідчуття й оптимістичного відродження національних ідей були або морально, або фізично знищені на початку 30-х років. їх імена залишилися в історії як імена представників “розстріляного відродження”. Саме вони у своїх розмаїтих стильових шуканнях та експериментаторських проектах відбивали дух революційного романтизму доби – доби великого виклику історії та свавільної перебудови світу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Ідейно-естетичні пошуки українських письменників “Розстріляного відродження”

Categories: Шкільні твори

Links