“І я молюся не про себе одну” (поема Г. Ахматової “Реквієм”)


Доля Ганни Ахматової навіть для нашого жорстокого століття трагічна. У 1921 році розстріляли її чоловіка, поета Миколу Гумільова, нібито за співучасть у контрреволюційній змові. Що з того, що до цього часу вони були у розлученні! Їх як і раніше зв’язував син Лев. Доля батька повторилася в сині. У тридцяті роки по неправдивому обвинуваченню він був арештований. “У страшні роки Єжовщини я провела сімнадцять місяців у тюремних чергах в Ленінграді”, – згадує Ахматова у передмові до “Реквієму”. Моторошним ударом, “кам’яним словом” пролунав смертний вирок, замінений потім таборами. Потім майже двадцять років очікування сина. У 1946 році виходить “знаменита” жданівська постанова, що оббрехала Ахматову і Зощенко, закрила перед ними двері редакцій журналів. На щастя, поетеса змогла витримати всі ці удари, прожити досить довге життя і подарувати людям чудесні вірші. Цілком можна погодитися з Паустовським, що “Ганна Ахматова – ціла епоха у поезії нашої країни”. Аналізувати такий складний добуток, як поема “Реквієм”, важко. І, звичайно, я зможу зробити це тільки поверхово.

Ліричний герой – двійник автора-поета. Це спосіб вираження авторських почуттів і думок. Співвідношення між ліричним героєм і поетом приблизно таке, як між вигаданим літературним героєм і реальним прототипом. Ганна Ахматова часто користується


епітетами. Епітет – художнє визначення. Воно виражає відношення автора до предмета шляхом виділення якоїсь найбільш важливої для нього ознаки. Наприклад, у Ахматової – “криваві чоботи”. Звичайне – “шкіряні” у сполученні зі словом більш ніж просте визначення “чоботи” – не буде епітетом. Метафора – вживання слів у переносному значенні і перенесення дій і ознак одних предметів на інші, у чомусь подібні. У Ахматової: “А надія все співає вдалині”, “Легко летять тижні”. Метафора – це як би сховане порівняння, коли не називається предмет, з яким порівнюють. Наприклад, “жовтий місяць входить у будинок” – метафора. А якщо: “жовтий місяць входить”, як гість, те це вже порівняння. Антитеза – протиставлення, у якому сполучаються різко протилежні поняття і подання. “!І мені не розібрати тепер, хто звір, хто людина”. Всі ці поетичні прийоми і можливості Ганна Ахматова майстерно використовує для формулювання головної думки. Головна думка поеми “Реквієм” – вираження народного горя, горя безмежного.

Страждання народу і ліричної героїні зливаються. Співпереживання читача, гнів і туга, які охоплюють його при читанні поеми, досягаються сполученням багатьох художніх засобів. Цікаво, що серед них практично немає гіпербол. Видимо, це тому, що горе і страждання настільки великі, що перебільшувати їх немає ні потреби, ні можливості. Всі епітети підібрані так, щоб викликати жах і відразу перед насильством, показати запустіння міста і країни, підкреслити мучення. У Ганни Ахматової – туга “смертельна”, кроки солдатів “важкі”, Русь “безвинна”, арештантські машини – “чорні марусі”! Часто вживається епітет “кам’яний” – “кам’яне слово”, “окам’яніле страждання” і т. і. Багато епітетів близькі до народних понять – “гаряча сльоза”, “велика ріка” і т. і. Взагалі ж народні мотиви дуже сильні у поемі, де зв’язок ліричної героїні з народом особливий:

І я молюся не про себе одну,

А про усіх, хто там стояв із мною

І в лютий холод, і в липневу спеку

Під красною, що осліпла стіною. Звертає увагу останній рядок. Епітети “червона” і “осліпла” стосовно стіни створюють образ стіни, червоної від крові і осліплої від сліз, пролитих жертвами і їх близькими. Порівнянь у поемі небагато. Але усі, так чи інакше, підкреслюють глибину горя, світу страждань. Деякі відносяться до релігійної символіки, які Ахматова часто використовує. У поемі є образ, близький всім матерям, образ матері Христа, яка мовчки переносить своє велике горе. Деякі порівняння не згладяться з пам’яті:

Вирок! І відразу сльози заюшать,

Від всіх уже віддалена,

Немов з болем життя із серця виймуть! І знову настільки улюблені Ахматовою народні мотиви – “І вила баба, як поранений звір”. “Буду я, як стрілецькі жінки, під кремлівськими вежами вити”. Треба згадати історію, коли Петро І сотнями стратив заколотних стрільців. Ахматова як би персоніфікує себе в образі російської жінки часу варварства (17 століття), що знову повернулося у багатостраждальну Росію. Найбільше, мені здається, у поемі використано метафор. “Перед цим горем гнуться гори!”. Із цієї метафори починається поема. Метафора дозволяє домогтися дивної виразності. “І коротку пісню розлуки паровозні співали гудки”, “зірки смерті стояли над нами”, “безвинна корчилася Русь”. А от ще: “І своєю сльозою гарячою новорічний лід пропалювати”. І от ще один мотив, дуже символічний: “Але міцні тюремні затвори, а за ними каторжні нори!”. Є і розгорнуті метафори, що представляють цілі картини:

Довідалася я, як обпадають обличчя,

Як з-під вік визирає страх,

Як клинопису тверді сторінки.

Страждання виводить на щоках.

Світ у поемі як би розділений на добро і зло, на катів і жертви, на радість і страждання:

Для когось віє вітер свіжий,

Для когось ніжиться захід –

Ми не знаємо, ми всюди ті ж,

Чуємо лише ключів осоружний скрегіт

Та кроки важких солдатів. Тут підкреслюється антитеза, яка використовується дуже широко. “І в лютий холод, і в липневу спеку”, “І впало кам’яне слово на мою ще живу грудь”, “Ти син і жах мій” і так далі. У поемі багато і інших художніх засобів: алегорій, символів, уособлень, дивні комбінації і сполучення їх. Усе разом це створює потужну симфонію почуттів і переживань. Для створення потрібного ефекту Ахматова вживає майже всі основні віршовані розміри, а також різний ритм і кількість стіп у рядках. Всі ці засоби зайвий раз доводять, що поезія Ганни Ахматової, дійсно, “вільна і крилата”.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“І я молюся не про себе одну” (поема Г. Ахматової “Реквієм”)

Categories: Шкільні твори

Links